Work Text:
Ґоджьо ввалюється в його кімнату посеред ночі.
Суґуру завжди спить чутко, прислухаючись до маленьких проклять, виставлених на варті — віднедавна з’ясувалося, що навіть у школі бар’єри не гарантують абсолютну безпеку, і краще бути насторожі; але цього разу він прокидається просто від того, як хлопають двері. Жоден з його вартових не забив тривогу — значить, загрози немає?..
— Сатору?..
Він повертає голову, сонно кліпає, поки очі звикають до слабкого місячного світла; та коли роздивляється у темряві знайомий до болю силует — підводиться на ліжку швидше, ніж встигає це усвідомити.
— Що трапилось?
Нічого, розуміє він, коли на мить затоплений хвилюванням мозок повертається до відносно адекватного функціонування. Якби треба було терміново кудись бігти, з кимось битися, когось захищати — вони б вже летіли коридором; Сатору тягнув би його за руку і весело щебетав про чергову незвісну хтонь, яка вилізла посеред Токіо з якогось ображеного підлітка і долати яку, звісно, доведеться їм — більше ж нема кому…
Вони нікуди не летять. Сатору взагалі зараз не виглядає здатним зробити навіть крок — не те що летіти; Суґуру не дуже розуміє, як йому ще вистачає сил в принципі триматися на ногах. Це моторошно, якщо чесно: те, як він стоїть, похитуючись, з прикритими очима, блідий як смерть, і відчуття, ніби це затишшя перед бурею, ніби він от-от психане, вибухне, підірве всю цю кляту школу і рознесе всіх в радіусі кілометру на атоми.
Але Суґуру надто сильно боїться за нього, щоб боятися його.
— Сатору.
Ґоджьо колись жартівливо казав йому, що з таким голосом тільки колискові співати; що навіть страшилка про найкривавіших монстрів в його виконанні здаватиметься затишною казочкою на ніч — Суґуру зараз дуже сподівається, що воно дійсно так. Що його тон хоч трохи Сатору заспокоює, бо це справді лячно: те, як він дрібно тремтить, як скреготить зубами, ніби відчайдушно намагається стримати щось смертоносне всередині.
— Сатору.
Він стрімкою тінню вислизає з-під ковдри, тихо й обережно ступає по підлозі… і ледве встигає завмерти, помітивши сріблясте мерехтіння в повітрі, за мить до того, як розквасив би носа об Безкінечність. Не збираючись відступати, тільки пирхає, закочує очі і трохи вигинає куточки губ. З театральним докором тягне:
— Сатору-у. Ну досить вже. Це ж я.
Він м’яко притуляє долоню до прозорої, але відчутної стіни у просторі між ними і натискає легко. Він не збирається це ламати, з цим боротися — у нього навряд чи вистачило б вміння та сил; він просто так тонко натякає. Що з друзями так не поводяться. Друзів не тримають на відстані.
Здається, до цього моменту Ґоджьо, загубившись у собі, навіть не помічав його присутності; можливо, він навіть не навмисно вломився в його кімнату. Просто дуже втомився і промахнувся дверима. Зараз він вперше реагує: важко ковтає, опускає голову, горбить плечі. Уривчасто видихає крізь зуби.
Долоня Суґуру провалюється крізь повітря.
— Вже краще, — шепоче він і робить останній крок. Опиняється рівно напроти тонкої зіщуленої фігури і не «наважується» — практично змушує себе торкнутися чужого ліктя. — Ти пізно, — відзначає м’яко. — Втомився, напевно… Це так несправедливо, що вони звалюють всю роботу на тебе, я міг би допомогти, удвох було б легше… Сатору?..
Щось не так. Він досі не чує, він досі десь не тут, треба витягнути його, але… Суґуру раптом усвідомлює, що не відчуває подушечками пальців тканину його сорочки. Нічого, взагалі-то, не відчуває — окрім відчайдушної нездоланної порожнечі.
Господи, він такий ідіот.
— Ти… — у горлі чомусь перетискає. Чомусь йому стає жахливо гірко від цього усвідомлення. — Ти ніколи її не вимикаєш?..
Сатору, ніби отямившись, підіймає голову. Вперше дивиться на нього — очі досі закриті, але Сіґуру давно звик, що це нічого не значить. Звик, що пронизливо-блакитні райдужки бачать його завжди.
Голос, хриплий і змучений, пробирає морозом під шкірою:
— Ні.
— Коли ти востаннє дозволяв комусь тебе торкнутися?
— Давно, — тонкі губи розповзаються в криву посмішку, — мені не сподобалось.
… У Суґуру точно тремтять руки, коли він обіймає бліде горло долонями, коли притуляється чолом до чола. Тепер одразу помічає, що дотику в дійсності не стається, — але він просто не дозволяє собі думати, не дозволяє собі зупинитися. Його ніби веде щось: біль, втома, злість — свої і чужі — перемішуються у голові і затоплюють шумом вуха.
Він видихає в ошелешено розкритий рот благання:
— Дозволь мені зараз, — і обрушується хвилею на оманливо-вразливе тіло.
І Сатору йому дозволяє.
Безкінечність зникає так раптово, що на якусь мить Суґуру, напевно, справді боляче впивається в тонку шию пальцями, але одразу їх розслабляє. Він пірнав у поцілунок надто різко, готовий врізатись у бар’єр — натомість вони стукаються зубами, неприємно і смішно водночас, але неважливо, тому що він нарешті — нарешті, блять, — може клятого Сатору Ґоджьо поцілувати.
Хто міг на таке щастя розраховувати взагалі.
Його рот несподівано вразливий, з присмаком солодощів і трохи крові, що логічно, він же щойно повернувся з завдання, але Суґуру просто не може цього осягнути, Суґуру просто хочеться пробувати його знову і знову — і він жадібно вивчає язиком чужий язик, піднебіння, крайку зубів, плутається в подихах, розчиняється у цьому вогні, що звивається між ними і навколо так швидко, огортає їх коконом і ховає від всього світу…
Це так важливо. Небо, він навіть не усвідомлював ніколи, як це важливо — просто торкатися його. Просто занурюватися пальцями в біле волосся і куйовдити глузливо, просто пестити губами високе горло і відчувати биття сонної артерії щокою, просто прикушувати мочку вуха і чути глибокий неясний стогін, від якого зірки вибухають в очах…
— Дивись на мене.
Суґуру шепоче йому, проковзаючи долонею під чорний комір, по ключицях, і різко оголяє біле плече. Тканина тріщить, ґудзики з жалібним стуком розлітаються по підлозі — а Сатору лише повільно видихає носом і так само повільно підіймає білі вії.
Сині — ніхуя не холодні і не блакитні зараз, а пекучо-сині — райдужки дірявлять наскрізь. З таким насмішкуватим зацікавленням, від якого все тіло прошиває збудженням і хочеться більше… Хочеться всього, насправді. З ним — хочеться всього.
— Ну що ти коїш, Ґето, — скільки ховає цей зверхній тон. Втому, розгубленість, здивування. А ще, несподівано — абсолютно шалену ніжність, якої там не було ніколи, яка ніби вилізла з найпотаємніших глибин єства і тепер цвигає в обличчя визивно… — Це була улюблена сорочка.
— Плата за те, що ти мене розбудив.
Сатору театрально хмуриться, та врешті знизує плечима — відкритим і ще вдягненим одночасно:
— Справедливо. Один-один.
— Два-один, — тихо виправляє його Суґуру, глибоко втягуючи повітря в легені, ніби збирається пірнути на глибину.
І пірнає — губами до звабливої світлої шкіри.
Він не кусає. Навіть не дряпає її зубами; він тільки цілує — ласкаво, м’яко, дбайливо, міліметр за міліметром, від вигину шиї до твердої кісточки-вершечка плеча. Кожен поцілунок — значуще-довгий, кожен дотик — особливий до неповторності; сама можливість торкатися — така цінна, що це зводить з розуму.
Але Сатору Ґоджьо не був би Сатору Ґоджьо, якби не здивував його навіть після всього цього.
Тонкі пальці торкаються загривка — спочатку обережно, а потім сміливіше занурюючись у довге волосся, — і Суґуру раптом розуміє, що цінність працює і в обернену сторону також.
Він ніколи насправді не відчував ці руки на собі.
І він дивується — він дійсно дивується, коли долоня трохи тисне на потилицю, коли Сатору буквально тягне його назад до себе. Дивується, але не опирається — і трохи вмирає від плавного дотику чужих губ. Від того, як Сатору його цілує. Вже свідомо. Вже не просто дозволяє щось робити із собою. Вже робить це сам.
— Два-два.
Суґуру тільки пирхає у відповідь, навіть не збираючись сперечатись. Чесно кажучи, він відчуває так багато всього, що йому потрібна маленька передишка — і він з теплою усмішкою обвиває чужу шию руками, майже над Сатору нависає, закохано спостерігаючи, як спалахує лід у прозорих райдужках.
Ґоджьо, не моргаючи і не відводячи погляд, якось невиразно, дуже спокійно проковзає пальцями по залишкам ґудзиків на власній сорочці; дозволяє м’якій тканині майже стекти на підлогу — а тоді задумливо і так само індиферентно підчіпляє край футболки на Суґуру.
Той вигинає брову.
— І що ти робиш?
— Не даю тобі злитися на півдороги.
Суґуру тихо сміється, хитаючи головою, і лине до нього ближче.
— Ну вибач, — тепло видихає в не таку вже й бліду щоку. — Це ти в нас великий Ґоджьо Сатору, непереможна заноза в сраці, сильний безсмертний герой… А у мене звичайне людське серце. Воно трохи не витримує таких переживань.
— Відмазки, — гаряча, майже палаюча долоня проковзає під тканину і жадібно огладжує його бік — в Суґуру трохи перехоплює подих від цього. — Не ший мене в дурні, Ґето, твоє серце сильніше за моє.
— Самокритика? На тебе не схоже.
— Я сцяв поцілувати тебе з першого курсу, — Сатору раптом усміхається. Шкіриться так відкрито, нахабно-мило. — А ти не забоявся.
— Ти б себе бачив десять хвилин тому. Розбудило б тебе таке страховидло посеред ночі, ти б теж більше нічого не боявся…
— Ей, я вже вибачився!
— Не було такого!
— Було! Сорочкою!
Пальці мстиво у бік впиваються — лоскотно і боляче водночас, і він бачить, що Сатору готовий продовжити сперечатися, але вбачає єдину можливість обірвати цю беззмістовну перепалку — і затикає його рот власним, і йому так подобається цей спосіб, що він, розчиняючись у поцілунку, думає, що буде практикувати його часто-часто…
— … Це було нечесно, — бухтить Сатору, ображено виблискуючи блакитними очима. А облизується при цьому так замріяно, сволота…
— Але тобі сподобалось, — Суґуру впевнено усміхається. Захоплено виводить дотиками лінії оголених ребер. Це все ще відчувається як магія, набагато більш справжня і трепетна, ніж сама Безкінечність — її відсутність…
— М?
— Ти сказав, що минулого разу тобі не сподобалось.
— Придурок, — Ґоджьо закочує очі. — «Минулого разу», якщо забув, мене розрубав навпіл йобнутий найманий вбивця і я майже вмер.
— Ну, знаєш, десять хвилин назад ти теж не надто живим виглядав…
— … Зараз я живіший за всіх живих, Суґуру Ґето.
Тканина тріщить у нетерплячих руках, і сині райдужки спалахують збоченим божевіллям.
— Я тобі доведу.