Chapter Text
«Рано чи пізно хтось має вийти, еге ж? Хтось… годящий».
Рі витягнув з кишені тісних джинсів зім’яту пачку цигарок і запальничку, підкурив і, притулившись до стіни спиною, прийняв спокусливу позу (принаймні, так йому здавалося). Залізні двері біля нього, обмальовані непристойними графіті та обклеєні стикерами, відчинялися десь раз на п’ять хвилин, але звідти виходили то по двоє, то цілими компаніями – галасливими, нетверезими і абсолютно незацікавленими в самотній і зіщуленій від холоду постаті з цигаркою в зубах. Коли чергова така зграйка молоді пробігла повз, Рі зітхнув і нервово видихнув хмарку синюватого диму. Вже почався грудень, всюди мерехтіли барвисті гірлянди, звучали різдвяні пісні, і вночі температура падала нижче нуля. Під хутряним, благеньким кожушком, який хлопець поцупив із гаражного розпродажу, був лише напівпрозорий кроп-топ у блискітках, єдиний «одяг на вихід», бо всі його футболки, десятки разів випрані й висушені на сонці, мали абсолютно неприйнятний вигляд.
Рі жив у Амстердамі півтора року. То було місто його мрії – вільне, різнобарвне, толерантне, багатолюдне… Повна протилежність його рідного містечка Хюльст, що біля кордону з Бельгією. Містечка, де не приймали таких, як Рі, де доводилося брехати і відмахуватися від родичів, котрі на кожне свято й день народження бажали «знайти собі гарну дівчину». Рі приїхав до столиці, тікаючи від усього, що було знайоме й осоружне. Вступив до універу, на юрфак, але з навчанням не задалося: скоро він почав пропускати пари, втратив стипендію і з тріском вилетів із UVA*, навіть не встигнувши насолодитися студентським життям. Батьки, звісно ж, нічого про це не знали – після того, як несамовито Рі виборював їхню згоду на навчання у столиці, він просто не міг розповісти їм, що й року не протягнув. Кілька разів він приїжджав додому на вихідні (в основному за грошима), та врешті-решт припинив, бо батько відмовився «утримувати здорового хлопака, який цілком здатен заробляти сам». Альтернативою було залишитись працювати на батьківській фермі, як і зробили його брати, але фермерство було настільки чужорідним для нього заняттям, що він і думки про це не допускав.
Як виявилося, заробляти інакше Рі теж не вмів, бо ніяк не міг знайти роботу, де затримався би більше ніж на місяць. Він влаштовувався барменом, оператором на пошту, розклеювачем оголошень, навіть продавцем морозива, та кожен раз щось ішло не так, і його виганяли, іноді – навіть не заплативши грошей. Тому вони поступово скінчилися, платити за житло стало нічим, орендодавцю набридло давати відстрочки, і Рі опинився на вулиці. Поки було відносно тепло, хлопець просто гуляв містом, потім, із настанням дощів і прохолоди, то сидів у кав’ярнях, гортаючи газети з оголошеннями, то блукав величезними супермаркетами, то знаходив якісь безкоштовні заходи, де можна було вбити час до вечора… А вечорами йшов до клубу, де можна було залишитись до ранку або знайти чоловіка, що схоче забрати його додому на ніч. Таких було небагато, але Рі умів бути переконливим. Допомагало також те, як гарно хлопець танцював, обіцяючи незабутню ніч вигинами свого тіла. Іноді навіть вдавалося розкрутити своїх трахалів на вечерю в пристойному закладі, ну або потайки, серед ночі, дістати з чужого холодильника салат чи картопляну запіканку.
Така схема працювала, доки Рі мав копійку, аби заплатити за вхід до клубу. Копійки скінчилися місяць тому. Він просився ночувати до знайомих, але гостинність вичерпувалася за кілька днів. Він намагався спати у метро, але суворі поліцейські його виганяли, знаходячи навіть у найтемніших закутках і погрожуючи забрати до відділку. Останнього разу навіть штовхнули так, що хлопець упав і забив собі руку. Тому Рі вирішив спробувати нову схему, що полягала у чіплянні незнайомців просто на вулиці. Чим це відрізнялося від блядування, запитаєте ви? Рі над цим не замислювався, бо моральні аспекти втрачали вагу, коли в животі бурчало від голоду, а шкіра під тоненькими джинсами вкривалася сиротами. Тому він і стояв зараз навпроти виходу з клубу, в напівтемному провулку, гріючи руки крихітним вогником запальнички.
Двері із незмінним скреготом прочинилися знову, цього разу – повільніше, явно не від поштовху людини, на яку ззаду напирав натовп нетерплячих друзів. Хлопець швидко кинув недопалок на землю, роздушив його високим підбором чобіт із секонд-хенду, стягнув із худорлявих плечей фіолетове хутро і провів язиком по запаленим, обвітреним губам. «Нехай це буде він… будь ласка, нехай це буде той, хто на мене гляне», - подумки благав Рі, доки кляті двері нестерпно довго відчинялися.
Нарешті з-за розмальованого заліза з’явилася (одинока!) чоловіча постать у шкіряній куртці, джинсах, кедах, зі смартфоном у руці й милою гулькою, в яку було зібране на потилиці густе, хвилясте русяве волосся. Молодик здавався заклопотаним, був насуплений, кусав нижню губу й нервово озирався навколо. Кілька разів він ковзнув поглядом по Рі, так, ніби той був порожнім місцем або частиною стіни, на яку так старався красиво обпертися, та врешті помітив його присутність і по-справжньому глянув на нього. Насуплені, густі брови потроху розпрямилися, а кутик рота припіднявся у спробі посмішки.
- Привіт, - хрипко промовив Рі, здригнувшись від пориву холодного вітру. – Шукаєш когось?
- А ти? – обережно поцікавився молодик і зробив крок до нього, але спинився.
- Просто вийшов покурити, - стенув плечима хлопець.
Незнайомець знову насупився.
- Я не бачив тебе в клубі.
- А ти запам’ятовуєш усіх, кого бачиш на танцполі? – гмикнув Рі.
- Так, - абсолютно серйозно підтвердив його загадковий співрозмовник. – Фіолет і блискітки я би запам’ятав.
- Ну-у-у… значить, я буду першим, кого ти забув, - звабливо проворкотів хлопець. – Хіба що ти не схочеш мене забувати.
Молодик мовчки дивився на нього кілька хвилин, а потім пирхнув і тихенько розсміявся.
- Вау, - нарешті видав він саме тоді, коли Рі почав дратуватися. – А ти молодець. Такого я ще не чув. Треба занотувати.
- Знущаєшся? – в свою чергу насупився Рі.
- Та ні, лише відзначив твою оригінальність, - похитав головою той і зробив ще кілька кроків у його напрямку, доки не опинився на відстані простягнутої руки.
Він був вищим, ніж здавався здалеку, й Рі довелося задерти голову, щоб зазирнути йому в очі. Вони (очі) були збіса гарними, того невловимого сіро-зеленого кольору, якого набуває Північне море взимку. У Рі майнула думка, що він дав би цьому хлопцю за один лиш погляд його очей, навіть не за ночівлю чи кусень багета. Крім того, незнайомець мав довгі, пухнасті вії, повні вуста, легеньку світлу щетину на підборідді і… щось невловимо привабливе у впевненій, невимушеній поставі. Зазвичай Рі подобалися інші чоловіки – старші, міцніше збудовані – але цей хлопець викликав у нього не бажання стати на коліна, а скоріше відчуття безпеки, й це було приємно. «Може, цього разу вийде лишитися на кілька ночей», - дозволив собі Рі щось на кшталт «стрибка віри», але всі його сподівання луснули, коли в руці у незнайомця задзвонив смартфон. Той швидко перетягнув повзунок на зелену кнопку і притулив гаджет до вуха, відступивши на крок від Рі.
- Слухаю, - трохи занепокоєно сказав він. – Так. Так, я скоро буду, вже викликав «убер». Сонце, ти тільки не психуй, добре? Так… я знаю, ти просив цього не говорити, бо це робить тільки гірше, але… Гаразд, Маркусе. Вибач. Уже їду.
Відключившись, він знову глянув на Рі, який уже знов закутався в штучне хутро, втративши надію, і тремтячими руками запалював останню сигарету.
- Може… тобі потрібна допомога? – занепокоєно примружився молодик.
- Н-ну, хіба що ти маєш цигарки або… дріб’язок? – невпевнено пробурмотів Рі. Очі вже були на мокрому місці через сором і перспективу всю ніч провести на морозі. – Мені цей… подзвонити треба. Ну, з автомату.
- У тебе немає телефона? – здивувався незнайомець.
Рі похитав головою. Смартфон він продав ще декілька тижнів тому, як і ноутбук. Усе, що у нього лишилося – це смарт-годинник, який без телефона годився тільки на те, аби показувати час і підраховувати кроки… ну, ще оплачувати товари й послуги через NFC у випадку наявності коштів на картці, яка вже давно обнулилася. Нарешті хлопцю вдалося підкурити цигарку, і він з насолодою вдихнув теплий дим. Його співрозмовник тим часом порився в кишенях, дістав почату пачку «Мальборо» і простягнув йому. Рі вдячно кивнув і сховав її до власної кишені.
- То, може, зателефонуєш із мого? – запитав молодик.
- Ні, ти ж цей… поспішаєш, - похитав головою Рі. – Не хочу затримувати. Якщо маєш дріб’язок… будь ласка. Якщо ні, то не біда. Я зараз повернуся до клубу, знайду когось і попрошу телефон.
Незнайомець нагородив його довгим, підозрілим поглядом, а потім знов порився у кишенях і дістав кілька євро монетами.
- Тримай. Але якщо тобі дійсно потрібна допомога…
- Все гаразд, - перебив його Рі, беручи гроші. – Дякую. Здається, то твій «убер».
У кінці провулка з’явилася срібляста «Ауді» й посигналила.
- Так, здається, це по мене, - озирнувся молодик, але йти не поспішав. – Слухай… я дам тобі свій номер телефона, добре? Зараз, хвилинку. Ем-м-м… дай мені назад цигарки. Десь у мене був маркер.
Рі насупився, але простягнув йому подаровану пачку «Мальборо». Той, порившись по кишенях, розстібнув куртку, дістав чорний маркер із внутрішньої й почав дряпати на пачці цифри. Доки він це робив, Рі чомусь залип на обриси ременя його джинсів під футболкою (талія не була тоненькою чи накачаною, над ременем навіть виднівся натяк на жирову складочку, і хлопцю це здалося збіса сексуальним).
- Тебе як звуть? – запитав молодик, повертаючи йому пачку.
- Рі, - автоматично відповів хлопець, ще й досі зачарований тим теплим і м’якеньким видінням. Він рідко називався справжнім іменем, хоча ним і цікавились нечасто.
- Рі? Що це за ім’я таке? – зачудовано перепитав незнайомець. – Ні, зажди, я знаю… «Рі» в перекладі з якоїсь мови означає «король»**.
- Н-ну, якщо тобі подобається так думати… - повернувся до муркотливого голосу хлопець.
Знову розсміявшись тим тихеньким, приємним сміхом, від якого до мурах від холоду у Рі додалися ще й мурахи від насолоди, незнайомець додав:
- Я Домінік.
Рі теж не втримався – посміхнувся.
- А як скорочено? Дом?
- Ніяк, - знову розсміявся той. – Просто Домінік.
Запала приємна мовчанка, під час якої хлопці просто розглядали одне одного, і Рі відчув, як від уважного погляду Домініка тілом розливається тепло, а щоки починають палати. Очі Домініка повільно ковзали по худорлявій фігурі хлопця, по довгим, витонченим пальцям, унизаним дешевими перснями, по м’якій лінії підборіддя, сережці в формі тоненької стріли, що звисала із правого вуха, по напіврозтуленим вустам, великим, темним очам, підмальованим чорним олівцем, по фарбованому світлому волоссю, що стирчало навсібіч, нещодавно вимите в раковині кав’ярні та висушене під сушаркою…
Врешті «убер» посигналив знову, і Рі першим відвів погляд, важко дихаючи. Цигарка в руці вже догоріла й ледь не обпекла пальці, тож він впустив її додолу й звично придавив підбором.
- Тобі час іти, - промовив він, не піднімаючи погляду. «На тебе чекає Маркус, у теплому домі чи квартирці, де ви зараз повечеряєте, приймете гарячий душ, потрахаєтеся, а потім ти обійматимеш його у теплій постелі… Краще б ти обіймав мене. От би дізнатися, як воно – у твоїх обіймах…».
У провулку утворився якийсь дивний протяг, що сипонув прямо в обличчя хлопцю дрібним інеєм із одинокого, засохлого дерева, що стирчало неподалік. Рі заплющився на мить і подумав: «Дерево, ти таке схоже на мене. Сухорляве, покинуте і жалюгідне».
- Так, уже час, - видихнув Домінік, ніби прокинувшись від того вітру. – Ти дзвони, раптом що. Або, може… зустрінемося в клубі?
- Якщо ти мене не забудеш… знову, - з ледь помітною посмішкою відповів Рі, вдаючи, що уважно роздивляється напис на пачці цигарок. Там було написано: «Раптом що…», номер телефону і велика літера D.
- Цього разу не забуду, - пообіцяв Домінік, і Рі чомусь йому повірив.
«Звісно ж, найкращі хлопці вже зайняті, - сумно думав він, проводжаючи його поглядом. – Це закон життя. Подорослішай нарешті».
Раптом двері клубу знову відчинилися, і звідти вийшов ідеальний кандидат на ночівлю і холодну запіканку: кремезний, м’язистий, вусатий чолов’яга «сорок плюс», котрий відразу вп’явся жадібним поглядом у хлопця біля стіни.
- Привіт, - хрипкувато промовив Рі, недбало стягуючи хутро із плечей і демонструючи свої звабливі ключиці. – Шукаєш когось?
Домінік, котрий ще не встиг відійти надто далеко, певно, почув ті ж слова, якими вітали його, і озирнувся. Рі краєм ока це помітив і глянув на нього саме вчасно, щоб побачити, як той докірливо похитав головою. «Тепер він вважатиме, що я – шльондра. Недалеко від істини. Ну, і хрін з ним і його Маркусом», - подумав Рі і знов переключив увагу на мужика, котрий явно був зацікавлений, бо вже йшов до нього.
- Привіт, шукаю саме тебе, - низьким голосом пробасив «кандидат». – Повнолітній?
- А тобі якого хочеться? – криво посміхнувся Рі.
- Мені хочеться до в’язниці не потрапити, - гмикнув чолов’яга, простягнув руку, грубувато схопив його за підборіддя й повернув обличчя до світла від вуличного ліхтаря. – А ти гарненький. Ще гарнішим будеш, коли мені смоктатимеш. Похуй, скільки тобі. Ходімо, моя тачка недалеко.
- Тільки не в машині, - заперечив Рі. – Я не… я такого не роблю.
- Сором’язливий? Що ж, лялю… поїхали до мене, - легко погодився мужик, швидко поцілував його у губи, відпустив підборіддя й схопив натомість за руку, потягнувши за собою до виходу з провулка.
- Раптом що – у мене є електрошокер, - збрехав хлопець, ледь встигаючи за ним, і згадав слова Домініка, які той увіковічнив на пачці «Мальборо».
- Не бійся, татко тебе не скривдить, - розреготався мужик, а Рі вже мріяв про теплу домівку, душ і трохи їжі – хай навіть ціною власної гідності.