Work Text:
— Ліпе!
Дівчина, збиваючись з ніг, бігла сірим потрісканим асфальтом і махала рукою. Якби Ви стали свідком цієї картини, то неодмінно здивувалися б — абсолютна порожнеча, неприємний сіро-жовтий туман та запах чогось неминучого висить прямо в повітрі. Мертва тиша, мухи не дзижчать, люди не розмовляють. Лише приречена дівчина — вся в подряпинах та бруді, ніби бігла кілька днів не зупиняючись. В її темних очах — затягуюча порожнеча. Вона зупинилася, прибрала з обличчя кучеряве, заплутане від вітру і довгого бігу волосся і розгубилася. Не те щоб злякалася, ні. Лякатися більше нема чому. Похитнулася і різко впала на коліна. У світлі сонця (заради всього святого, чи це сонце?) її силует здавався маленьким і тендітним, як статуя, і лише її волосся, що злетіло під час падіння, показувало, що дівчина жива. Статуя б вже давно зруйнувалася, але не вона. Вона — не зламається.
Її життя стало чистою пітьмою без нього і вона втомилася намагатися.
Адже ніхто не знає справжню Фіону. Як вона плакала в своїй кімнаті, молячись, щоб ніхто не зайшов. Скільки разів вона втрачала надію — вона збилася з рахунку. Вона все життя була опущена вниз, але не ламалася. Лише відчувала, що ось-ось, що вона висить на волоску. А скільки думок, боже, скільки думок! Ці думки справді були жахливі, але зараз, якби Фіона могла обернутися і сказати собі в минулому, що це все — дрібниці, то вона точно цього не зробила б.
Десь усередині Фіона була рада, хоч і вважала, що більше не може щось відчувати. Вона була рада, що в минулому звикла до лайна. Була рада, стоячи на колінах і кусаючи свої сухі губи, але ніхто навіть і не здогадувався, що зараз її життєвий досвід їй не допоможе.
Потрібно було забрати лише одну людину, щоб змінити життя Фіони на всі триста шістдесят градусів. Багато хто залишав її, а вона лише підтискала губи і трималася.
— Ти обіцяв, що не залишиш мене! — відчайдушно кричить вона, дивлячись угору і навіть не мружиться — сонячне світло вже не таке, яким було раніше.
Дівчина піднімається, важко дихає і намагається не звертати увагу на те, як же її тіло страшенно болить. Вона опустила плечі і розтиснула кулаки, її долоні відразу ж закровили від своїх нігтів. Вдих-видих, треба перевести подих і зібратися з думками. Тепер їй стало краще і в неї з'явилася можливість продовжити свій шлях. Життя любить нагнітати пітьму, але у випадку Фіони воно потім не заблищить світлою стороною.
— Але ж ти пішов. І я згасла швидше, ніж ти загасив свою першу цигарку.
— Але ж світло народжується в пітьмі... — переконливий, тихий голос.
Фіона здригнулася і обійняла себе руками. На фоні останніх подій вона вже починає божеволіти, раз чує це. Але, чорт, як їй хотілося, щоб це було правдою. Зараз вже нічого не можна зробити, немає сенсу доводити себе до божевільного стану, але... Болісна усмішка на обличчі. Вона щаслива від божевілля. Вона не вірить у це, але усією душею бажає повірити в це диво. Чудеса — не нісенітниця, а проти божевілля Фіона нічого не має. А Ліп, він надто розумний, у нього лихо з розуму. Чорт, як ідеально.
Щастя від божевілля та лихо з розуму.
Фіона Ґаллагер — вона зовсім не та, яку Ви побачили б, коли прийшли сюди. А безумство, як то кажуть, робить нас такими, якими ми є насправді. Чи це не означає, що… це зовсім не божевілля. Тихий видих від усвідомлення цього, здається, це видих полегшення. Дівчина тре заплакані очі і намагається щось розглянути в цьому неприємному чи то димі, чи то тумані. Їй не здалося і це не божевілля… Серце забилося швидше, долоні стали вологими від нервів. Навіть забувала дихати.
— Йоу! — хлопець підняв руку з пляшкою пива і кривувато посміхнувся.
Фіона усміхається, але не натягнуто і божевільно, а щиро, і кидається до нього, ніби він — єдиний порятунок у цьому чортовому світі. Зараз він не виглядав дурним молодшим братом, хоча ним і був. Зараз він був повністю її. Знайдений на вулиці, прямо як у дитинстві, коли він по дурості втікав з дому. Самозакоханий та серйозний. У його погляді немає ні краплі жалю чи співчуття, але Фіона знає, що він вміє відчувати.
Адже тільки до нього дівчина зверталася у разі якогось пиздеця.
Фіона пам'ятає, як колись вони хотіли зробити собі вихідний. Точніше, Ліп хотів, а її надто хвилював будинок повний дітей. Цей вихідний — лише для них. Вони б втекли, уїхали, зникли, як маленькі діти, туди, де ніхто їх не знайде. Щоб повністю забути світ, втратити зв'язок і залишитися лише вдвох. Щоб світ зупинився. Але ж це було дурною ідеєю, так? Невдалою. Підходящою їм, адже вони — справжні невдахи.
Чи можна вважати цю підліткову ідею Ліпа пророчою? Навряд чи.
Фіона істерично сміється і падає в обійми хлопця, відразу відпиваючи з його пляшки. Ліп дістає пачку цигарок, а Фіона все ще усміхається, дивлячись на це, ніби на дитячу картинку. На пачці безглуздий напис про шкоду цигарок («Навіщо писати такі страшні написи, їх же курять діти?») і всім і так зрозуміло, як Ліпу наплювати на це попередження. А дівчина продовжує дивитись, запам'ятовувати все до найдрібніших деталей. Їй до тремтіння на кінчиках пальців не вистачало всього цього.
Ліп пропонує їй цигарку. Як завжди, без слів. Їм вони не потрібні, тим паче — зараз. Дівчина тримає її тонкими пальцями та відчуває, як дим заповнює її легені. Вона тремтить і притискається до брата ще сильніше, знову прикурюючи. Ліп дивиться на неї швидко, зовсім не так по-дитячому, закохано і наївно, як вона. Ліпу її шкода, хоча він цього і не показує. Десь у легенях щемить від одного погляду на Фіону, і це не через цигарки. Йому хочеться обійняти її, але вона й так сидить у нього на руках. Хочеться якось допомогти, щоб хоча б їй було краще (на себе йому плювати) — але тепер це неможливо.
Спочатку йому здалося, що за ці кілька тижнів його дівчинка подорослішала. Ні, вона й так завжди була занадто самостійною, але йому здалося, що щось змінилося. А зараз зрозумів, що ніхуя не змінилося. Це було видно у погляді Фіони (і лише в ньому).
Ліп ніколи не палився поглядом, але палився у всьому іншому, а Фіона навпаки — діями нічого не виказувала, а палилася лише поглядом. Вона йшла сюди мужньо, терпіла, не зламалася. Погляд був порожнім. Але тепер, коли вона знайшла Ліпа, у погляді з'явилися ніжність та надія. І Ліп би продав душу дияволові, якби вона в нього була, звісно, щоб не бачити цей коханий погляд, що пробирає до кісток. Він відчуває власну нікчемність і це найгірше (адже він нічого не може зробити, ніяк не може допомогти). Ніхто не міг змусити його відчути себе таким. А вона змогла, змогла менше, ніж за пару хвилин.
— Ти дуже все драматизуєш, Фіоно. Пішли на дах, тут холодно. У мене там була кава, — хрипкий, прокурений голос. І короткі фрази, наче вирвані з якогось контексту.
Ліп тягне її за руку, а Фіона повністю довіряє йому, хоч і впевнена, що ніяких будівель поблизу немає. Вона не запам'ятовує, скільки часу вони йшли — неприємний дим збиває з думок. Вона приходить до тями вже на даху (схоже, що на височині легше дихати), коли Ліп недбало накидає їй на плечі якусь стару ковдру і кидається в пошуках кави. Фіона обіймає себе руками і сильніше натягує ковдру — марно. Їй все ще холодно, але принаймні, тепер вона бачить горизонт. Попереду Чикаґо…
— Вибач, є тільки чай. Холодний.
— Нічого. Котра година?
— Зараз ніч. Не дивись на сонце, зараз ніч.
Фіона киває головою та все розуміє. Будь-хто інший — не зрозумів би. Через кілька хвилин в її руках з'являється холодний чай і, варто визнати, що віскі з колою нічим не кращі за пиво з чаєм.
Гаразд, насправді це огидно, так само огидно як і вона, але Фіоні зараз не до думок про огидність цього світу, напою і, втім, себе. Вона просить у Ліпа ще одну цигарку і знову переводить погляд на горизонт. Тепер в її очах знову порожнеча і Ліп остаточно заплутався у ній. Він сідає поряд і мовчить.
...
А через дві години вони п'яні, накурені й все ще з холодним чаєм у руках безтурботно базікають про життя. Такі рідні. Такі безнадійно закохані. Такі, бляха, Ґаллагери. Якщо щось не робить їх щасливими, вони не возяться з цим. А Фіона робить Ліпа щасливим. «Я закоханий у тебе? Чи я закоханий у почуття, які я відчуваю поруч?», але він знову міцно обіймає її і шепоче, що все буде добре. А Фіона просто знову може насолоджуватися суворим життям. Залишком життя.
— Знаєш, життя — це непросто.
— Звісно, особливо якщо у нашому житті ніколи не було стабільності.
— Для деяких життя — це мрія. Для інших – виклик. Служба чи боротьба. Може, гра. Горе, трагедія, пригода? Успіх. Обіцянка. Пиздець.
— Про яке життя може йти мова зараз? — і сміх.
До речі, Ліп та Фіона — останні люди на планеті.