Work Text:
— Ти думав, куди будеш вступати?
Я нервово крутив у руках ручку, бездумно витріщаючись на спинку ґеймерського крісла, яка ховала за собою згорблену над домашнім завданням спину Кіма. Я готувався до цієї розмови от вже декілька тижнів, нав’язливі думки гуділи в голові бджолиним роєм, і навіть важко викроєний час наодинці з моїм хлопцем — хлопцем! — не міг перевести мою увагу в інше русло. Кінець-кінцем, саме він був об’єктом цих думок.
Крісло коротко скрипнуло (пора б уже змастити, чи що), Кім повернувся до мене боком та з підозрою глянув на мене крізь примружені повіки:
— У Київ, я ж казав про це.
Так, ми справді говорили про це, і я вже вивчив Кімову мантру напам’ять — “От тільки заберусь звідси, і усе налагодиться”, — але справа була не у вступі, і навіть не в місті, куди він усе свідоме життя мріяв переїхати, а в тому, чи входив у ці плани та мрії я. Мені було страшно напряму задати це запитання, і не знаю яку відповідь страшніше було отримати: заперечну чи ствердну.
— Ага, — мугикнув я та повністю влігся на ліжко Кіма, втупившись поглядом у білу стелю. Я помітив тонкі тріщинки на стику панелей, які бігли через усю кімнату, та декілька дрібних плям підозрілого походження — чи то Кім бозна що у стелю запускав, чи вже почала рости пліснява, хоч жодному із цих варіантів я не здивувався би. — А в який універ подаватись будеш?
— Ще не знаю, — я помітив, як він потиснув плечима, — які там медичні є.
— А ти інші міста не розглядав?
— Та не те щоб дуже, — крісло знову натужно скрипнуло: Кім відкинувся на спинку та витягнув свої довжелезні ноги. — Думав про Одесу чи Львів, щось таке, велике та толерантне. Ну, хоча б велике. Але чесно, для початку хоча б ЗНО здати. Якщо завалю, так і застрягну в Смілі до кінця своїх днів.
Крісло знову повернулось до мене спинкою, а я протяжно зітхнув. На відміну від Кіма, я поняття зеленого не мав, чим хочу займатись по життю. Я знав. що мені подобається футбол, що маю хист до мов та неточних наук — літератури, історії, географії. Поки Кім тяжів до хімії та біології, при тому з чітким наміром здати випускні екзамени, вступити в медичний та отримати вищу освіту, я навіть не визначився зі спеціальністю, яка мене хоча б трішки зацікавила. Я не був певен, що можу напряму пов’язати своє життя із футболом, але й умовним вчителем англійської мови теж не дуже хотілося би бути.
Я різко встав з ліжка: — Піду заварю чаю. Будеш?
— Мені кави, дякую, — відповів Кім, і я вийшов з кімнати на кухню. Поставив на плиту чайник, запалив конфорку, знайшов у шафці каву, чай та цукор, витягнув дві кружки — одна жовтогаряча з котом, інша біла, з червоними квітами. Знайомі рухи допомагали відволіктися та заспокоїти тривожні думки хоча б на п’ять секунд. Захотілось опинитись на футбольному полі, щоб легені пекло від нестачі повітря, м’язи горіли від напруги, і в полі зору лише ворота та потреба забити гол: там у мене не було часу тривожитись.
Чайник потихеньку почав подавати ознаки життя.
Батьків Кіма ще не було вдома — мабуть, пішли до нас в квартиру, залишаючи нас із Кімом вдвох. Іноді мені здавалося, що вони знали або принаймні здогадувались про наші стосунки, хоч ми їм нічого не казали. Але це треба бути повним ідіотом, щоб не помітити, як ми були разом ледь не 24 години на добу останні два місяці. Ми і раніше були близькі, проте тепер це було навіть трішки абсурдно: ми не говорили в школі, навіть не дивились один на одного, зате після закінчення навчального дня не відлипали один від одного — йшли або до мене, або до нього додому, іноді ходили гуляти чи навіть заходили у якісь кав’ярні. Кім був моїм хлопцем, проте він не перестав бути моїм найкращим другом, і це було найкраще відчуття в усьому світі.
Два місяці, трясця твоїй матері. Два місяці ми були разом. А було відчуття, ніби пройшло два тижні. Все було настільки новим, і водночас знайомим, що часом голова йшла обертом. Ось він, Кім, хлопець, якого я знаю буквально з пелюшок, з яким ми пройшли вогонь, воду та мідні труби, який був мені найближчою у світі людиною, і тепер мені не потрібно було стримуватись, аби не цілувати його. Я міг затягнути його в закуток школи та притиснути до стіни, або дочекатись коли усі підуть додому після тренувань та цілувати його у роздягальні або під душем, повалити його на ліжко вдома чи посадити на стіл (якби мама про це знала, по голівці б не погладила). Це відчувалось природнім — бути його продовженням, притулятись так близько, що не розібрати, де закінчується він, а де починаюсь я. Просто бути поруч із ним, крутитись на одній орбіті, мати єдиний центр тяжіння. Два найщасливіших місяці у моєму житті, які, я сподівався, будуть тривати усе життя.
Та я не був наївним. Я розумів, що це мої перші серйозні стосунки, і вони навряд триватимуть до кінця наших днів. У Кіма теж досвіту було не те щоби багато, проте мені здавалося, що він почувався набагато впевненіше, ніж я. У мене і дівчат до цього не те щоби було багато, не кажучи вже про хлопців. Іноді його холодність лякала та дуже тривожила, але як же він дивився на мене. Під його поглядом у мене перехоплювало подих, кров у жилах закипала і розливалась по тілу опіками. Я почувався центром його всесвіту, повітрям, яке він вдихав, ніби я був життям після довгого періоду виживання. Але усе це не означало, що він хоче бачити мене у своєму майбутньому чи будувати зі мною спільне життя.
Зі свистом закипів чайник. Я налив у кружки окропу та тільки хотів взяти їх, аби віднести в кімнату, як мені та талію лягли чужі долоні, і я здригнувся від несподіванки. Кім опустив підборіддя мені на плече та притиснувся грудьми до моєї спини.
— Тебе щось тривожить, — це було не запитання. — Щось сталось?
— Ні, нічого, — відповів я та повернувся у його руках, зустрічаючи пильний погляд темних очей. — Все добре.
— Я може і не найвідкритіша людина на землі, проте я здатен зрозуміти, що з моїм хлопцем щось коїться. — Його хлопець! Я з усіх сил стримував ідіотську посмішку. — Поговори зі мною.
— Це так тупо, — пробурмотів я собі під ніс, опустивши голову. Мені несила було дивитись на Кіма, на його щиру стурбованість та зведені докупи брови. Неймовірно гарний, навіть коли насуплений. Від одного лиш вигляду його губ голова враз порожніла, і усі конструктивні думки зміщувались південніше, перетворюючись на зовсім не конструктивні.
— А що ще нового? — я відчутно штовхнув його в плече, від чого Кім похитнувся. — Ауч. Окей, вибач. Як би тупо це не було, ти можеш сказати мені.
Попри відкритість Кіма — що само по собі було дивом, — мені було боязко довіряти йому найзаповітніші думки. Ми вже це все проходили та дійшли висновку, що не говорити між собою зовсім не допомагає нашим стосункам. Проте набагато легше було на словах, аніж справді впускати людину в саме нутро, не зважаючи як довго ти цю людину знаєш. Мені досі здавалось, що ті відносини, які нам з Кімом вдалось налагодити, були крихкими, неначе кришталь: доторкнись — і усе піде тріщинами, а то й взагалі посипеться гострими уламками. Я не хотів ризикувати, проте мене буквально на фігурально “приперли”, тому доведеться зробити стрибок віри та сподіватись на краще.
— Я просто… — я зітхнув, — я поняття не маю, чим хочу займатись. Типу, мені подобається футбол, англійська мова, навіть українська мова, але пов’язати з цим життя? Не думаю що це настільки серйозно. Але що мені тоді робити? Хто я взагалі такий?
— Вау, — Кім вражено сіпнув бровами, — екзистенційна криза накрила неочікувано. — Він стиснув мої руки в своїх долонях та потягнув у бік кухонного столу, де відсунув стілець та посадив мене на нього, поки сам присів навпочіпки, не залишивши мені жодного шансу і надалі досліджувати розмальований під дерево лінолеум.
— Хер з тим всім, — просто сказав він, ніби від цього не залежало усе моє подальше життя. Я хотів запротестувати, проте він швидко притиснув долоню до мого рота: — Дай мені закінчити. — Його рука зісковзнула, коли я мовчки кивнув головою, та прилаштувалась у мене на коліні, зігріваючи і без того гарячу шкіру. — У тебе буде ще купа часу зрозуміти, чого ти хочеш. Моя мама каже, що в нашому віці взагалі неможливо знати, куди нас заведе життя, тому варто просто розслабитись та плисти за течією.
— Ти ж у нас такий розслаблений, — скептично відповів я йому, натякаючи на гори додаткових завдань до іспитів, якими Кім завалив себе на початку року.
— У мене є ціль та я йду до неї, — він стиснув плечима, — не мати цілі теж нормально. Ти можеш влаштуватись кудись на підробіток, підназбирати коштів, поки не зрозумієш, в якому напрямку хочеш рухатись.
Я щось мугикнув собі під ніс, не відчуваючи ніяких змін. Це все звучало правильно і логічно; нічого такого, що я вже не чув раніше від мами або тієї ж тітки Ані, але і відповіді на своє запитання я не отримав: у моїй голові, Кім все ще залишав мене у Смілі, поки сам переїжджав у Київ. Я прикусив губу в секундних роздумах — згорів сарай, гори й хата.
— Це ще не все. Як щодо… нас?
— Нас? — тупо перепитав Кім. Він кліпав широко відкритими очима, ніби совеня, що підняло хвилю злості у мене в грудях.
— Так, нас. Я знаю що ми разом не так вже й довго, але я кохаю тебе до нестями, і я не можу уявити своє життя після того, як ти поїдеш в Київ, а я залишуся тут “розбиратись у собі”, бо ти був у моєму житті завжди. Хер з тим університетом, якщо тебе поруч не буде.
Повисло напружене мовчання. Кім витріщався на мене з відкритим ротом, ніби вперше бачить, і я придушив внутрішнє бажання закотити очі або дати йому кулаком поміж тих же очей. Як на людину настільки розумну, Кім був неймовірним бараном коли мова заходила за емоції та почуття.
— О-о, — видав він після майже хвилини тиші, — я якось… не думав про це.
— Приємно знати, — я скорчив міну та хотів було встати, проте Кім всадив мене назад, за що потреба прикласти йому збільшилась вдвічі.
— Та стій ти, гаряча голова. Я ще нічого не сказав.
— Тоді кажи, тобі ще домашку закінчувати.
— Та заради бога, — почув я його шепіт, проте не встиг нічого сказати, бо він одразу продовжив: — Я не думав про це — це правда. Але це ще не означає, що я покину тебе щойно вступлю в інше місто. Я просто… якось уявляв, що ми будемо переписуватись, зустрічатись час від часу. І, ну, — тепер він знервовано кусав губу, ніби сумнівався, чи варто казати це вголос, — я би звичайно хотів, аби ми переїхали разом.
Знову запала тиша. Я чомусь згадав за чай, який стигне у чашках на тумбочці біля плити, поки Кім біля моїх ніг незграбно переминався на місці — мабуть, втомились м’язи. Я хотів щось сказати, проте не знав, що саме. Вибач, що я такий придурок? Вибач, що сумніваюсь в тобі? Якого дідька ти не сказав мені про це?
— А, і ще, — він випрямився в повний зріст, взяв моє обличчя в свої долоні та підняв догори. На його губах грала ледь помітна посмішка, від якої в мене на мить зупинилося серце, а очі блищали ніжністю, — я теж кохаю тебе, — і м’яко поцілував мене. Я відчув, як щоки починають рум’янитись, а дихання пришвидшуватись, проте поцілунок тривав декілька секунд, не більше ніж дотик губами, — і ось він знову дивився на мене згори до низу, пестив великими пальцями мої гарячі щоки. Клянусь богом, мені ніколи не набридне бачити його таким: лагідним та м’яким, ніби добре вим’ята глина, з якої можна ліпити все, що завгодно.
— Я знаю, — це було не вперше, коли ми кажемо один одному ці слова, і не вперше, коли я роблю один і той самий референс на “Зоряні війни”, проте Кім знову, як і вперше, коротко хрюкнув зі сміху, потягнув мене догори, і стиснув у міцних обіймах, варто було мені встати на ноги. Його вишнево-тютюновий запах звично лоскотав мені носа, я заховав обличчя в його плече та видихнув, відчуваючи миттєве полегшення. Можливо, мені варто було просто його обійняти замість того, щоб заводити цю розмову? Кім похитувався з боку вбік, заколисуючи нас, і я справді відчував, що от-от засну, проте він знову заговорив.
— Я не питав тебе, бо сам про це ще не думав. Але я хочу бути з тобою. Навіть якщо ми опинимось у різних містах, я просто так тебе не відпущу.
— Добре, — сказав я йому в плече. — Поговоримо про це детальніше?
— Пізніше, я обіцяю, — відповів він, і бджолиний рій в моїй голові нарешті затих. — А зараз нам треба розгребсти ту гору домашки, яку нам задали на завтра. У людей взагалі є поняття ліміту?
Поки я сміявся, Кім взяв чашки з чаєм та кавою — ще гарячі, до речі, — та поніс в кімнату, я пішов слідом та зачинив за собою двері: не хотілось, щоб перше, що побачать батьки Кіма, коли прийдуть додому, це як я стою на колінах перед їхнім сином. Такий собі спосіб зробити камінґ-аут.