Work Text:
Останніми днями стає зовсім нестерпно. Смуток, який оточив серце майже п’ять літ тому нависає над рудою головою з новою силою. Ні мила матінка, ні сестри, ні племінник вже не можуть помогти впоратись із тугою, яка зжирає зсередини. Навіть тілесна близькість із кимось не допомагає, лише сильніше роз’їдає, наче та кислота, його вже давно не безгрішну душу. Бо дотики не такі. Обійми, цілунки, шепіт, все не те. Як би не уявляв на місці коханця того, із ким бажав би бути, краще не стає.
І не витримує, зривається. Кричить, велить всім йти геть. Поводить себе так, як персоні його рангу не варто. Так, як ні за що не осмілився б поводитись колись в цьому проклятому місці. У своєму особистому пеклі, яке перевернув догори дриґом, влаштувавши переворот. Але тепер кому яка різниця? Тепер він король, нехай і регент, за власною волею. Його бояться, його поважають, його слухаються. Все ще вважають надто молодим для цієї ролі, хоч вже й майже перевалив за третій десяток, однак не сміють йти наперекір волі правителя.
Прислуга покидає покої, двері зачиняються і він знову залишається на самоті. В нічній сорочці сам посеред просторої кімнати. Його раптово беруть сироти. В приміщенні тепло, а йому мороз по шкірі, кінцівки льодяні. Холодно не лише ззовні, холодно всередині. Наче промерз до кісточок, наче замерзати почали разом із нутрощами, разом зі свідомістю, душею, не важливо, існує вона, чи ні.
Монро ж бо може дозволити собі відправити всіх в палаці на шибеницю, якщо забажає. Може наказати звільнити всіх, чиє ім’я починається на О. Може найняти в прислугу кожного, кожнісінького Олівера королівства. Та от тільки, чи буде йому з того хоч якийсь зиск? Ніхто з них не буде тим самим. Пустоту в серці тим не заповниш. Самотності від того менше не стане. Його Олівера навіть близько тут немає. Той володарює над небом десь за тридев’ять земель. Певно, має веселі пригоди разом із командою. Або ж великі проблеми. Знає лишень, що тиждень тому отримав чергове поранення. Різкий біль в боку прямо посеред засідання з радниками не зміг залишити без уваги.
— Зовсім себе не бережеш, міалдан, — мовляє тихо, так ніжно, як ні з ким не говорить, але в пустоту, прикладаючи долоню до грудей в вирізі сорочки. Холодні пальці торкаються мітки. Золота зоря гострими краями тягнеться по грудині, попід ключицями. Одним своїм існуванням нагадує про те, що вже потроху починає здаватися сном.
Чи справді існував той час, коли його повсякдень кликали за тим іменем, яким нарекла матінка? Чи був той низький голос, від якого серце тріпотіло? Той голос, що почув би його зараз, кинув би все напризволяще, як примхливе дитя, а не відповідальний дорослий. Чи був чоловік, для якого він, Віктуар Людовік Розенгайм, ніколи не був принцом-напівкровкою, для якого він був собою? Був Монро, був його халепою. То було так давно, що вже справді не віриться.
Ступає босоніж підлогою, ходить із краю до краю, все не може спинитися, гладить пальцями мітку. В нього є стільки всього, що хотів би сказати. Стільки всього, що хотів би розповісти, стільки всього, що хотів би прокричати, прошепотіти, виплакати. Спитати, чи сильно боліли його нові шрами, які так і зникли завдяки святим силам священників. Бо ж навіщо королю сліди запеклих боїв? Не потрібні, так само як і хлопчиськові бастарду, яким він був роки тому. Що принц, що король, немає різниці. Красиве обличчя, яким треба торгувати заради блага королівства. Жахливі сліди років знущань, років болю та страждань, на які не заслуговував ніхто. Колись він ненавидів їх, як ненавидів і їхню відсутність. Їх стерли з його тіла, не давши вибору, не спитавши його думки. Навіщо ж тоді залишали?
Рука лягає на обличчя. Десь тут колись був слід від опіку. на ногах, руках, спині, по всьому тілу колись були рубці. Їх не видно, та досі відчуває. Як тоді, на тому маленькому дивному острові, де не діє жодна магія. Де брехня розкривається, являючи на світ істину. Там їх можна було й побачити й відчути. Там сліди його страждань вкрили сотні цілунків. Там його біль розділили надвоє. Там йому пообіцяли відімстити кривдникам за їхні гріхи. Там поклялися завжди бути поруч.
.Втілена в життя обіцянка не вартує порушеної клятьби
Йому би бути щасливим, що все королівство біля його ніг, що справи йдуть добре, що край процвітає, що сусіди, які колись точили ножі, зараз покірно схилили голови, та й думати не сміють про напад. Та у своїй глибокій самотності не може відшукати й крихти щастя.
Ноги самі ведуть до писемного стола. Всідається за нього, запалює нічник одним лишень клацанням пальців. А колись магія здавалася такою важкою, мало досяжною. Колись, коли був невдахою-самоучкою. Тепер це так просто, що й задумуватися не треба. Відкриває ящик столу, дістає звідти робочі папери, клацає потаємним механізмом, відкриваючи подвійне дно. Там листи. Ті, що встиг списати за ці п’ять років. Ті, які ніколи й не думав відправляти. Вони й не досягли б отримувача. Бо де ж в біса шукати того пірата?
Перебирає, оглядає, згадує про що кожен з них. На одному затамовує подих. Давнішній, написаний три роки тому, як вперше його загнав у кут особистий охоронець. Монро тоді зненавидів сам себе за те, що дозволив тому трапитись, що дав слабину. В голові якось навіть майнула думка, що після такого приниження вартувало б вкоротити віку. Та такого собі дозволити ні за що не може. Якщо згине він, його піратові теж не буде життя. Магічний шлюб, укладений ними випадково, напідпитку, майже десять років тому, змусив переглянути пріоритети.
Ховає листи назад. Різко, з грюкотом зачиняє шухляду. Б’є кулаками по столу, зціпивши зуби, що от-от, їх проб’є цокотом. Холодно. Йому збіса холодно, до мурах по шкірі, до тремтіння в тілі. Та від того не втекти. Не зігрітися під теплою ковдрою, чи запаливши камін. Вогонь не допоможе.
Натомість дістає папір. Цупкий, із тисненням в кутку, що роблять спеціально для нього. Ручкою виводить перші слова, перечитує що написав, стискає в ком, кидає додолу. Повторяє знову, знову і знову, аж допоки на підлозі навколо не опиняється з десяток таких. Допоки нарешті не пише так, як треба, так, як відчуває. Хоча, здавалося, яка ж бо різниця, якщо той, кому вони адресовані, не прочитає тих рядків? Але різниця є, була і буде.
Закінчує, перечитує, ставить підпис, ховає в конверт, вертить в руках, перш ніж сховати до решти. До решти таємних послань, про які нікому не варто знати. Які вартувало б спалити. Там, в тих листах стільки всього, що світові знати про нього не треба. Стільки всього, що вартувало б забути. Там його слабкості, там його серце. Там його душа. Та частка її, що залишилась при ньому після пропажі клятого капітана.
Гасить нічник, дивиться перед себе у темряву. Рука знову тягнеться до золотої зорі на грудях. Так спокійніше. Так можна подумати, що він не сам в тому світі. Встає, не віднімаючи руки, йде до ліжка, погляд проїдає стелю. Тисяча вісімсот одна ніч вже минула. Лишилося почекати вдвічі менше, не втонувши у вирі самотності. І він напише про це ще не один лист, який ніколи не відправить.