Work Text:
Того вечора, тієї ночі було шумно усюди, куди не подайся. Принц-бастард, змушений наступного дня одружитися із примусу, втікач, що мусив повернутися до палацу до світанку, блукав по фестивалю. Фестивалю на честь його шлюбу. Фестивалю на честь його ж смертного вироку. Чути гомін людей, сміх, веселощі повсюди, вони лунали, здавалося, скрізь, відлунювалися, всередині власної свідомості, гнітили серце. Ось за кутком гукає торговець-спекулянт, прибулий до столиці щоби заробити на обмані чесного народу, а от у натовпі плаче, вередує дитя, якому не хочуть купити якоїсь забавки і той плач теж наче всередині його, грає на струнах душі, змушує ледве стримувати власне бажання розревітися.
І принц-бастард блукає лабіринтами рідного міста, на яке міг дивитися лише з-за стін палацу відтоді, як його відірвали від любої родини.
У віддалених провулках гомін трохи стихав. Чутнілись хіба чиїсь перемовини із рядів будинків, побудованих на уламках минулого. Десь там знизу, під землею, ціле місто, цілий всесвіт, що занепав. Але зараз це гомінка столиця. Гарчання бездомної собаки десь у темряві, котяча бійка коло смітника з відходами якогось ресторану.
Таверна зустріла нічного утікача музикою менестреля, гурьбою людисьок. Десь хтось свариться за дальнім столиком, хтось згадує минуле та так гучно, що вкритий ластовинням ніс морщиться. Він уже був піддатий, трішки веселий від п’янкого вина на площі, біля фонтану, де його розливали так просто, наче воду.
Там сірі очі із чорними зустрілися вперше. Чи ж може те й було їхньою іскрою? Але ж бо серце тоді тарабанило так, наче всі навколо зараз його почують. Від алкоголю? Чи від тих невідомих почуттів, що раптом зав’язалися комком у грудях і десь трохи нижче? Хто його зна, під кінець вечора рудий був надо п’яний від настойки, щоби пригадати. Пірат, як виявилося потім, то був саме він, не просто повітряний моряк, теж був випивший добряче. Інакше, мабуть, не закинув би на плече юнака із надто витонченим обличчям, із солодким голосом, що рвався до співів. Того юнака, що його потім дівкою ще довго дражнили на кораблі, під’юджували, сміялися з нього розкотисто, та так, що той сміх міг цілу каюту заповнити. Але він викрав. Дарував гарячі цілунки, зривав з вуст обривки слів про шлюб, поклявся взяти на себе відповідальність.
Хто б міг подумати, що магія, вона така дивна, така непримхлива. Обвінчати двох, які тільки зустрілися. Капітана-пірата й принца-байстрюка.
Та ніч мала стати єдиною. Стала першою, далеко не останньою.
***
Ніч тиха. З відкритого балкону хіба й чутно легкі пориви вітру, який відправляє в танок пелюстки квіток із королівського саду, шелест листя. Гірше чутно як вдалечі, в міських вогнях розважаються люди. Десь там лунає їхній сміх, десь там співи линуть із кожного дому. Як колись, як дванадцять років тому, всі щасливі через королівське весілля, хоча й не знають, що принесе воно їм, однак певні, їхній король вчергове поможе королівству розквітнути. Гадки не мають, що вже через сім днів їхній славний король передасть корону новому монарху, юному Стефану. Втім зараз нікому й думати про теє не треба, зараз із кожного кутка лунає веселе, торжественне.
Довгого життя королю Віктуару! Слався величне королівство Розіан!
Вони розносять ці вигуки по кожному кутку міста. По кожному кутку палацу. Окрім одного. Окрім того крила, де ніжать одне одного ті двоє, через кого й шумить столиця, шумлять й віддалені міста і містечка.
Обійми теплі, цілунки ніжні, тихий шепіт лоскоче шкіру. Вони шепочуть любощі одне одному майже без перестану цієї ночі. Торкаються одне одного, та зовсім невинно. Серця б’ються голосно, майже в унісон. Тук-тук-тук. Прижатися до грудей, та й слухати б цілу вічність замість колискової, так воно заспокоює.
— Мій король змерз? — пірат питає так, наче не відає, що біля нього Монро завше тепло. Але він знає, чудово знає, тому й питає тим своїм голосом, від якого по шкірі сироти, таким оксамитовим, що в нього хочеться загорнутися, наче в кокон і ніколи звідти, з того кокона, не вилізати.
— А що, хочеш мене зігріти? - питає пошепки, та в тиші покоїв чутно його добре, хоч голос і переплітається з поривами вітру, шелестом дерев назовні. Він каже це грайливо, мружиться вдоволено, коли грубі, натруджені руки торкаються обличчя, підборіддя, чисто поголеному, вже й сліду не лишилося від того рудого непорозуміння, що бородою зветься.
Я думав, вона поможе мені виглядати більш статно.
Не помогла.
Вони обидвоє знають, до чого хилить та розмова, обидвоє знають, що сьогодні тому не бувати.
— Я почекаю. Перша шлюбна ніч, так? Радо переживу її вдруге, — так м’яко, що й не віриться, яким безжальним може бути в бою. А потім сміх обидвох, що зливається в одне ціле. Дзвінкі ноти з низькими перегукуються, бринять, наче струни. П’янкіше меду та вина.
Так і засинають поруч, не випускаючи одне одного з обіймів. Багато чого несказанно, багато чого проговорено.
І будять їх, як тільки но світати починає. День їхній є довгим, та надто коротким, легким і важким водночас. Бо ж яке весілля проходить легко й гладко?
Олівера ледве змушують вдягнути пристойну одежу, із шовків шиту виключно під нього. Проблема здебільшого не в одежі, а в корсеті, в який хочуть запхнути його животика. Монро, між іншим, на нього ніколи не жалівся, а от його радники, особливо один сивий старий, що бурмотів найбільше, булькає невдоволено на все, що відбувається, то той вирішив, що піратське пузце — найзліший ворог Його Величності.
Шумний хаос триває з самісінького ранку. Пірати серед гостей королівського весілля? То де таке бачено?
Двоє близнюків, трошечки за тридцять п’ять, а досі шибеники, висаджені за три ряди від монаршої родини королівства Вінзор, все улюлюкають, здіймають на сміх старшого принца, якому досі престол не дістався. Вже літ з десять минуло, а й досі ж забути не можуть, що його пишна каштанова шевелюра – перука, а сам він – лисіше лисого.
Звіролюд вухатий, що кращим другом співкапітана прозвавсь, поки штурмували міста й містечка, надутий, шумно носом дихає, червоніє від невдоволення, фиркає, злісно образившись, коли кажуть, що кільця не він буде виносити, а якийсь там принц. Подумаєш, єдиний племінник короля, подумаєш, наступник престолу. А от він хвостом може залоскотати та кумедно дьоргає пухнастими котячими вушками. Те дитятко на таке не здатне точно. Через те й ледь бійка не зчиняється, яку ті самі близнята підбурюють на продовження. Та все ж, лицарська гвардія, що підозріло зиркає на вредних гостей, на чолі зі своїм главою, Адамом, чия прісна мордяка передає весь спектр його нечестивих думок з приводу цього заходу, трішки заспокоює галас.
***
Він майже не вилізав із капітанської каюти. Ото тільки до вбиральні, та й назад, або ж, як осмілів трохи більше, то й до банної, бо надто звик бути чистим за роки при дворі. Там, звісно, з цим помагали слуги, хоча й гляділи на нього часто то з жалістю, то з презирством, хто як.
Все ще Віктуар, вже не, ще не Монро, чув як перешіптувалися. Шепіт той часом криком чувся, звучав у його голові. Так, він байстрюк, але цілих дванадцять літ про те не знав і жив щасливо, мріяв. Мріяв голосно, на широку ногу. Про пригоди, про небо, про чудовиськ.
Першу свою зустріч з чудовиськами не забуде ніколи. Гидкі потвори, липкі, смердючі. І від голосів їхніх кров в жилах стигне. Тоді він вперше здійснив помилку на кораблі. Вперше задіяв магію тиші. Вона була така гучна така та тиша, ще страшніша за звуки навколо, за гул мотора, за крики потвор. Коли страшно, а ти нічого не чуєш, стає ще страшніше. Вже аж потім взнав, що тиша була не лише для нього, для капітана також. В той жень обидвоє могли загинути, а все через тишу, через нездатність чути. Після того ніколи більше її не чарував, як взнав. Краще чути, краще не бачити. Хто ж знав, що магія, яку на себе спрямовує, діє й на пару також.
Мало хто у світі не знав про існування магічного шлюбу, мало хто знав як він працює насправді.
Хоча для них двох то й шлюбом було не назвати. Так, якесь то там партнерство, золота зоря на грудях як ціль для ворогів. Лишні проблеми для капітана. Запорука того, що Монро буде жити ще якийсь час.
Почуття безпеки звучало як грім штормів, як сопіння чоловіка під боком, як його хропіння посеред ночі, як його оте невдоволене “халепо”, як улюлюкання піратів над пасією капітана, як перше й невпевнене, мовлене тремтячим голосом “Олівер”, замість звичного “капітане”.
Почуття безпеки потім звучало як палке дихання на саме вухо, як гарячий шепіт, як ласкаві слова, що були лише між ними двома, лише в ту мить і в тисячі митей після того. Воно на початках й маревом здавалося, сном, що його повторювати хочеться знову й знову.
Почуття безпеки звучало як “халепо” стривожене, сповнене переживання й страху, коли рудий тремтів весь, перестрахано жмурився, як насильно з його вуст не капітан , а старий Агнес цілунок крав, як мацав. І як вперше вибухнув наче, як вогонь у сірих очах сталлю заблищав, гнівом. Він хотів поглумитися, познущатися зі слабкої рудої “дівки”, хотів заволодіти ним прямо на очах у “недо”капітана, а потім вбити, щоби в обидвох них серця спинилося.
Виношував той план місяцями, як підглядів за “дівкою” в банній. Той сам винен, що двері не замкнув.
Агнес сам винен, що пішов на це. Сам винен, що потім його поминали дуже злим, зовсім не тихим словом, коли відчищали капітанську каюту від його нутрощів. Гнила був людина, що ззовні, що всередині .
Почуття безпеки звучало як голос Олівера весь той час, коли він був без свідомості. Місяць. Цілісінький місяць він слухав від ніжних слів, що були тільки для них, до грубої лайки замість благань, щоби прокинувся, звучання чужого голосу перекривало й гучне торохтіння мотора, й галас команди. Мав би вже тоді щось запідозрити, задуматись, що може, значить для капітана трішки-значно більше, аніж вважає сам. Що значить хоч щось, окрім лишніх проблем. На те розуміння знадобилось занадто багато часу. Цілі роки.
***
Після весілля веселощі не закінчуються. Цілісінький тиждень, сповнений пиятики, тиждень вигуків, привітань, бенкетів. Олівер втомлюється, жаліється, що не створений для такого життя.
Монро, ще наразі Віктуар, киває, шепоче слова ласкаві, звучить як той змій спокусник, нагадуючи, що коли вони сховаються від людських очей, його, Олівера, чекатиме нагорода за його терплячість. Так цілий тиждень став всього-на-всього тижнем.
Вони говорять багато, обговорюють те, що трапилося за ці роки.
Напідпитку, рудий сам не зна як, бовкає про листи, які писав. Хоче спалити їх ще дужче, коли капітан бажає їх замість приданого.
Замість золота й коштовностей. Отримує натомість і те й інше. Олівер часом теж буває змієм-спокусником.
Монро, вже більше не Віктуар, ледве стримує сльози під час коронації племінника. Той, хоч і дитя ще зовсім, з якого боку не глянь, але тримається гідно. Не може не триматися.
Заради королівства, заради дядька, заради себе. Заради того, щоби стати щасливим монархом для щасливого народу. Заради тих ідеалів, які вивчив від свого кумира.
І вигуки привітань звучать на кожній вуличці, в кожнісінькому закутку. Люди не дуже розуміють, чому так скоро, чому так рано, але певні, їхній вже-не-король, не став би робити злого. Тому кричать. Кричать, зриваючи голоси, рвуть горлянки, та гул їхніх вітань зливається в одне тріумфальне.
Довгого життя королю Стефану! Слався величне королівство Розіан!
Торжество триває до самісінької ночі, коли сила голосів вже слабнути починає, коли вже немає сил, сиплять, хриплять, але радіють, сміються. І сміх той роздається у кожному, кожнісінькому куточку.
І тієї ночі вони зібралися, щоби втекти під супровід того сміху, тих яскравих феєрверків. що прикрашали зоряне небо різноколірним заревом.
Він, вже-не-король, та його любий, цілком законний чоловік, могли гордо піти, вшановані народом.
Але навіщо? Наче ті діти, наче пірати, якими і є, потайки пробираються до корабля, разом зі сміхом, улюлюканням, радощами команди, відправляються на зустріч новим пригодам. Під бряжчання мотора, якому знову потрібна заміна. Під вигуки раптових перехожих, які чомусь вирішили глянути до неба, вглядітися в нього добряче, уздріти корабель. Той, що знову міняє свій вигляд, коли отримує порцію магії від рудого чарівника, співкапітана, вже-не-короля. Стає схожим до того, чиєю магією харчується, напувається. Витончений, з такими тонкими деталями, що на них дивитися та не наглядітися.
Вітри шумлять, приймаючи корабля до своїх обіймів. Радіють, вітають піратське судно, несе до бурь, до штормів, до блискавок. До грому, що вже не лякає зовсім. Того, що міг би рознести вщент, розірвати на шмаття, перетворити на уламки, того, що оглушав всіх і кожного.
Команда радіє, тріумфує. Тільки новенькі, що за ті сім літ з’явилися, та й не знають, що то за руде непорозуміння, чом з такою повагою до його ставляться. Чом вони так довго, більш як цілісінький тиждень, були пришвартовані коло королівства, про яке тільки й байки ходили, як воно сили раптово набралося ледь не вдвоє більше, ніж мало, а може все ж й більше.
— А хто та дівка, що коло капітана? — басистим голосом в ніс один із племені орків питає, коситься на тонкий стан, на довге волосся, а потім зойкає, як отримує ляпаса одного, а за ним і другого боку. Ображено хмуриться, та вже кулаки готує бійку чинити.
— Наш співкапітан! — в один голос двоє однакових облич скандують. — Легенду про капітанового чоловіка не чув, чи що?
— То про того, що він його пить відучив? — роззявивши рота питає, а двоє сміються весело, голосно, бо ж не про теє говорили, але кивають. І орк Зорк вже не зневажливо, а з повагою окидає поглядом рудого. Свистить, та так гучно, що всі коло нього вуха прикривають, шикають, цикають. Глядить на нього й Монро, всміхається весело, аж середенько Зоркове щемить, швидше, гучніше б’ється. Чує, відчуває, що нарешті їхній тиран-капітан здобріє.
Сім літ обходив борделі десятою дорогою, так ще й алкоголю навіть не нюхав, хто б злим не став?
І вони летять, розправивши вітрила, радіють, кричать, перегукуються, п’ють те пійло, що відвантажити з королівського погребу, їдять ті закуски, що для них були приготовані кращими кухарями столиці.
Пірати святкують тої ночі не гірше за аристократів, а то й краще, душевніше. І не без мордобою, звісно. Бо ж яке, збіса, весілля та й без нього?
***
Він бачив Олівера п’яним, настільки напідпитку, що й не признавав його, що булькав, не говорив, нелюдські звуки видавав, монструозні, неприємні. Таким, що як поніжитися хотів, гикав, засинав без задніх ніг. Бачив, чув його п’яне кряхтіння, лайку на все і вся. На нього, Монро, за слабкість, за те, що захищати його мусить, на близнюків, які в той день, єдиний день місяця, коли замість нормальної їжі цілісінький раціон із дивної липкої каші, тією ж кашею і всю столову закидали, влаштувавши бійку, такий балаган зчинили. А каша булькала, липла до всього, з чавкаючим хлюпанням на стіни бризкалась.
І Монро влаштував бойкот. Тікав кожен раз, як бачив свого капітана нетверезим, від дотиків вислизав, навіть як мерз. Кусався, як долоня на щоку лягала, близько до вуст, огризався, смілів. Вже не тремтів від грізних поглядів, від слів, сповнених докору, очей не відводив. Вже знав своє місце, свою цінність. На підсвистування вслід собі, коли знову мусив жіноче вбрання натягати для виходу в люде, озирався, та й лайкою такою міг окинути, що тиша після того мертва стояла, що ті, хто посмів до його з неповагою поставитися, очей від підлоги не відводили. Колись той, кого дівчам прозвали, мав язик підвішений добряче, тож набравшись дурного, дурним не був, але ж користувався вміло, та ще і як. А потім мертву тишу, що її не перекрикували завивання вітру, грюкіт мотору, потріскування магії, наче дрів у багатті, сам же переривав, щоби спитати, чи добре посміялися? Бо ж може й врізати.
Олівер навчив. Ще коли пив, ще тоді став учити. І врукопаш, сміючись із того як хекає, як дихає неправильно, як видихає не так, а от так-сяк. І зі шпагою, та знову кумедно, невміло, як захекувався від кількох помахів, звучав ще старішим, за старого діда, що кілька кроків пройшов. А потім і з пістоля. А після з лука, за арбалета. І ножем і знову голіруч. Роки й роки в них були, щоби пташеня незріле на гордого птаха перетворити.
А магія…як вчився її творити, та привселюдно, то охи чулися тут і там. Зачаровано дивилися на халепу руду, коли робив таке, на що тільки уяви вистарчало. Як з дмухання вітру чинив цілий оркестр звуків, грюкіт тут, скрип там, свист деінде. І музика, не інакше як музика лунала звідусіль. Пісенька якась, всім знайома, що ледве від роботи не втікали, щоби линутися в танок. І це теж магією було. Про те колись потім зізнався, хіхікаючи тихенько на вушко капітану, коли терся до його тепла холодної зими, ледве не муркотів вдоволеним кошеням. Муркотів і слухав сміх. Низький такий, ніжний, оксамитовий, у який загорнутися хотілося, наче ковдрою.
***
Їх звуть піратами-привидами. Непереможною командою. Тими, кого страшаться багатії, як стрінуть в небесах, та на землі. Подейкують, серед тих піратів хтось бачив рудого чоловіка з лицем, що вкрите ластовинням, з зорею на грудях, яка виблискує в променях сонця. Подейкують, він схожий на статую із чистого золота, яка в Розенгарді стоїть, із гордим підписом.
Монро-Віктуар Людовік Розенгайм
Легендарний маг. Навіки король Розіану
(встановлено за щедрої підтримки магічної башти)
Та ніхто в те не вірить, які б плітки не ходили. Король, та й серед піратів? На сміх береться кожен сміливець, який таку підозру кидає. І сміх той розбивається об скали істини. Об скали. які минає летючий корабель, вкритий патиною магії, схований від людського зору, як ближче до заселених людьми країв підлітають. І імена тих, хто тим кораблем керують, в піснях згадуються, коли наважуються на те, чого ніхто й ніколи не робив.
Вони грабують окультистів. Грабують, весело сміються при тім, не бояться за своє життя, як сиплються на них прокляття. Як вслід їм кричать, що пошкодують про це, бо боги таких образ не пробачають.
Олівер від того сміється ще гучніше, та й так, що живіт от-от надірве. Боги? Маячня. Коло нього єдиний істинний бог. І нічого, що він, використавши стільки мани, що йому, капітану, й самому тим густим, сповненим магією, повітрям дихати важкувато, лежить тепер, відпочиває, кряхтить, як стара скрипуча мостина. То нічого. Боги також втомлюються, їм теж потрібен спочинок.
Вони чують від когось, що начебто, далеко на півдні, там де дим стоїть стіною, там де повітря отруєне, що там живе істота магічна. Така сильна, що одним поглядом знищити може. Крилата, летюча. Що замість подиху в тієї істоти вогонь. І про те, що істота та любить золото, дорогоцінності.
У Монро волосся – язики полум’я, у Монро на шиї перли, у вухах блищать сережки, переливаються на світлі веселкою, пальці у перстенях, вже не ломляться від їхньої ваги. Хоч все ще ніжні, та тепер вже сильніші, ніж колись. Він не король вже давно, вже не принц, а досі коштовності любить.
І Олівер з радістю його ними обдаровує. Бо богові потрібно поклонятися, то й поклоняється. Днями й ночами, шепоче любощі, молиться так, як треба, як вміє, та й голосом своїм пестить не гірше, ніж дотиками.
Вони чують ту байку, збирають цілу команду, обговорюють, сумніваються, бо ж небезпека там, може й вірна гибель, а може й слава вічна, багатства такі, що ніколи їх більше не побачать. Та врешті-решт, вирішують, що хочуть нового, хочуть ризику, адреналіну в крові. То потрібно їм як повітря.
І крізь вітри мчать, летять, не минаючи грому, не минаючи жодного шторму, крізь кожен рвуться сміливо. І славлять, славлять капітана, славлять мага, чоловіка його. Й голоси їхні із громом перегукуються, наче й грім з ними згідний, наче той підтримує їхні вигуки. В такт голосам тим звучить, бринить натягнутою струною, яка от-от, та й обірветься. Але поки їхнє життя – музична симфонія. Симфонія вітрів, грому, блискавок і гучних голосів. І вони гратимуть ту симфонію, поки живі.
***
Вони намагалися уникати того, що надто небезпечним може бути. Команда, звісно, противилась трохи, хоч і знали, капітан то для їхнього добра робить. Які там битви за артефакти з іншими піратами? Які змагання? Які смертельні двобої? Капітан беріг себе, беріг свою халепу, беріг команду від того. Навіть як часом сварки траплялися десь у тавернах, якщо надто честь його не чіпляли, то й мирно вирішувати намагався. Не хотів втрат, не бажав, щоби задаремно хтось із них постраждав.
Цінували, звісно, таке відношення, але ж і нудно від того було. Ніяких їм адреналінів. Таке, тільки то грабунок чергового корабля пересічних аристократів чи торгашів.
Інше діло, як рудий Монро, пасія капітана, та й підкинув ідею пробратися на бал в одному не багатому, та й не надто бідному королівстві. Вінзор, чи як його там? Щоби вони відвертали увагу зі старшим, а команда пробралась до скарбниці, та й винесли звідтіля всілякого добра. Ото вже веселішим було. Після того на нього вже частіше з повагою дивитися стали, як все вдалося, хоча й не без пригод, та не без одного загубленого ока. Штучного, не справжнього. Вже звикли, не зневажали, майже не посміювалися з-за спини, бо за те й взбучку отримати можна було від інших.
І замість смішків тоді рудий халепа слухав як його хвалять. Те звучало йому як мед на душу, як шелест дерев, як шум хвиль у морі, так приємно, так радісно.
А потім подорож до острова і щось, од чого капітана переклинило.
Напад на Розіан? Здурів, чисто здурів. Вони, ото, ватага проходимців, шахраїв, крадіїв, бандитів і нападом, та на ціле королівство? Але страх звучав би так, наче вони здалися, наче не вірили у свої сили. А вони, що не кажіть, а вірили. В себе, в капітана, та в мага, в руду халепу, що він вів їх до перемоги, що колись здавася нещастям ходячим, магнітом для проблем.
Тільки хто б їм сказав, як за ним сумуватимуть потім, за рудою капітанською халепою, коли той без любощів й алкоголю здуріє зовсім. Відправлятиме їх до таких небезпек, що раніше про них не чули. Що ризикуватимуть життями ледве не кожного дня. Що звикнуть до того ризику, що звучатиме він для них як музика, звуком крові, що бурлить всередині, звуком сердець, які б’ються швидко, зливаючись в одне, єдине, звуком мотора, який, чорти б його побрали, знову потребує заміни.
***
Ніхто не сказав, ніхто не попередив, що та потвора магією володіє. Та не простою. Ящіркоподібна звірюка, летюча, лускою вкрита, не лише дим із вогнем пускає. Сміється, насміхається над ними, крадучи чужу волю, ламаючи її вдрузг. Монро майже чує, майже чує, як розум членів команди бореться із тим чудовиськом, та й програє. Вони з Олівером тепер одні. Одні проти сім’ї. Одні проти створіння того, що воно розумом людським керує.
— Хто ти? — рудий питає, та на відповідь не сподівається, диханням своїм гучним заглушений, бряжчанням металу об метал, власним криком, коли на руці коханого чоловіка новий слід від леза. Біль ту відчуває як власну.
— Хто я? — голос потвори як грім у ясний день. Противний, то низький, то високий, коли на визг переходить. — Я той, хто прийшов у цей скалічений світ першим із багатьох. Я той, хто випалив його хвороби, я той, хто подарував цьому світу нове життя, хто подарував магію. Я той, кого ви, комашки, прозвали Апокаліпсисом.
Монро страшно. Вперше за довгий час страшно. Як тоді, на острові, коли боявся, що магія до нього вже не вернеться, що він так і залишиться слабким на віки. Як тоді, коли ще був королем, років з десять тому, не раніш, та не знав, чи вернеться до нього його душа. Як тоді, коли був дитиною, яку привели до палацу. Як тоді, коли били за будь-яку провину, яка й провиною не була. Як тоді, коли Олівер гнівом палав, коли взнав, що з ним Адам зробив, ледве не розвернув корабля, щоби розібратися з покидьком, бо ж думав, що то він сам спокусі піддався, думав, що то було добровільно.
— Чому ти не сказав одразу, халепо? Я б вбив його на місці.
— Мені було соромно. Соромно за те, який я був слабкий тієї миті. Соромно за те, що посмів побачити в ньому тебе. І потім теж, теж бачив. Він там, в минулому. Давай будемо летіти до майбутнього?
У рудого, вже давно не юнака, все життя перед очима. Він не може. Не може. Аж ніяк. Старина Дженкінс? Веселий Томас? Одноногий Джо? Солодун Бім? Битися із ними серйозно? Він не може. Не хоче. І Олівер, Олівер теж. Чує як б’ється серце. То власне, чи ж чуже? Чує як ляскає метал, як кулі летять. Вони відбиваються під гучний, розкотистий, противний регіт істоти.
Монро не бачить, не помічає як на нього летить Мо, молодший із близнюків. Лише тоді зауважує, як його вже мчить, летить затуляти Олівер. То таке глупство.
Правила магічного шлюбу прості й зрозумілі. Як згине одна душа — гине й друга. Як болітиме одна душа — болітиме й друга. Щоби пізнати справжнє щастя, вам треба берегти одне одного. Простіше простого, правда ж?
Він відчуває це. Чує музикою страждання, симфонією болі, коли серце його коханого пірата продовжує битися, навіть як його проткнули шпагою. Самому, здається, заділи легеню. В роті присмак солі, ніби вони в морі, в роті присмак металу, присмак крові.
Ще один удар. Зі спини. Підло, та тепер у його власне серце. Не знає хто, але то вже й не важливо.
Вони дивляться одне одному в вічі, вже наче й не відчуваючи болю. Він — їхня фінальна симфонія. Синхронне биття сердець все сповільнюється, а вони не можуть відірвати поглядів. Не чують нікого й нічого більше. Не бачать як приходять в себе члени команди. Не чують їхніх криків. Вони — одне ціле.
Олівер дуже не любить танцювати. Щиро ненавидить. Але зараз він танцює. Не знає, що вмирає, не знає, що сила, яка тримає на ногах — проклята магія звірюки. Потвори, яка колись зруйнувала світ, яка змусила людей починати заново, разом із невідомими їм істотами.
Той звір, що ім’я йому люди дали — Апокаліпсис. Той звір, єдиний у своєму роді дракон хаосу, що прорвався до їхнього всесвіту, дивиться на двох жалюгідних, на його думку, комах. Дивиться і сміється так, що грім із ним й змагатися не став би.
Та вони його не чують. Їм на нього вже все одно. Вони дивляться одне на одного до останньої миті, поки б’ються в унісон їхні серця.
— Ми ж зустрінемось в іншому житті, міалдан? — і шепіт той в чужих вухах звучить гучніше противного скреготу монструозного сміху.
— Може й зустрінемось, халепо, як скажеш нарешті, що то значить, — і сміється з останніх сил, як вони ще лишились, хрипить, але ж сміється.
— Тоді до зустрічі, моя душа . Я обов’язково знайду тебе, чого б це мені не вартувало.
Їм обидвом є про що шкодувати. Вони скоїли стільки помилок, що їх усі не перерахувати на руках, ніг теж не стане. Та навіть так, вкінці вони разом. Як самі того бажали.
***
— Ти що це, плачеш, кошеня? — чоловік відкладає книжку, останні рядки якої щойно дочитав в слух, та поглядом лагідним на коханого дивиться, пальцями грубими, натрудженими, вологі доріжки витирає, розціловує рудого, що на його колінах влаштувався. Заглядає в очі сірі. Сірі як світ до того, коли вони зустрілися. Очі ті все ще красивіші за будь-які інші, що бачив колись, хоча зіниці й не реагують зовсім.
Монро його вже давно не бачить, не бачить і кольоровий, вже давно не чорно-білий, світ навколо, про який так мріяв. Кольоровий світ йому шкодив. Його, Олівера, присутність, шкодила так само. Тому Монро відмовився від кольорового світу, відмовився й від чорно-білого. А от від нього, Олівера, відмовлятися не захотів. І від того серце щемить. А ще від того, як тихенько шморгає носом, схлипує, дарма тільки намагається сльози стримати. Добре, певно, що не бачить, як в самого очі на мокрому місці.
— Це так несправедливо, — від довгого мовчання голос його хрипить, та й плач краще не робить. — Нам навіть не сказали, чи зустрілися вони в тому іншому житті, — схлип, за ним ще один, і от, по будиночку вже розноситься гучне ридання Монро. Чоловіка, який зараз чимсь невинне дитя нагадує. І Оліверу від того так кумедно. Він видихає, ковтаючи смішок, який так і рветься. Ще не вистарчало йому зі свого незрячого коханого сміятися за те, що такий емоційний, то ж точно по хребту отримає. І цілком собі справедливо.
— В того автора, кажуть, є ще книжки, може там і продовження є, кошеня. Я пошукаю. Але певен, як дуже того бажали, то зустрілися, — голосом низьким, ніжним, оксамитовим, що в нього загорнутися хочеться, на вушко шепоче, гладить по щоці, тріпоче волосся.
— І були щасливі?
— Такі ж щасливі, як ми, не менше.