Work Text:
Нарешті настало літо. Навчальний рік пролетів непомітно. Ми з Кімом гуляли в парку та дихали свіжим повітрям. Сонячні промені просочуються крізь крони дерев, створюючи мереживо світла й тіні на смарагдовій траві. Птахи співають свої веселі мелодії, а легкий вітерець шепоче листям. Усе довкола сяє яскравими барвами: квіти розцвіли пишним килимом, а зелень набула насиченого відтінку. Повітря наповнене ароматом квітів і свіжої зелені. Люди прогулюються мальовничими стежками, насолоджуючись теплом літнього дня. Діти сміються й граються, а закохані обіймаються на лавочках. Минуло вже трохи більше 5 місяців відколи ми почали зустрічатися. У школі до кінця навчального року ходили плітки, що я гомофоб. Раптом ми почули чиїсь крики. Я повернувся у напрямку голосів та побачив групу дітей які дивилися на дерево жалісним поглядом. До нас підбігла дівчинка з тієї компанії.
-Дядьку допоможи зняти повітряний змій.
Дядько? Я що вже настільки старий? Дівчинка дивилася на мене сподівалася, що я допоможу. Я важко зітхнув.
-Добре.
Я віддав свій телефон Кіму та пішов до дітей. Кім стояв і ржав з мене. Блін де їх батьки. Я поліз на дерево. Добре що я не вдягнув сьогодні джинси, бо мама мене вбила б. Нарешті я добрався до тієї гілки, де застряг змій та заліз на неї. Тільки не дивися в низ, Тьома... У мене тремтіли руки, коли я намагався розплутати змія. Нарешті я його розплутати. І тут я почув, як гілка тріснула. Піздець. Я помру і навіть не впізнаю який Кім класний у ліжку. Я намагався швидко злізти, зачепився рукою за гілку та поцарапався. Гілка впала, і я разом з нею. Але все ж повітряного змія дістав. Кім підбіг до мене, він виглядав наляканий.
-Тьома, все гаразд?!
-Я в нормі, так.
Біль пронизав мою ногу, коли я спробував встати. Кім підійшов ближче, його обличчя було блідим від страху.
-Тьома, не рухайся!
Я стиснув зуби, намагаючись стримати стогін. Змія я врятував, але ціна, здавалося, була занадто високою. Можливо, я дійсно старий, якщо просте лазіння по дереву обернулося травмою.Кім обережно допоміг мені піднятися та пройти пару кроків, щоб сісти на лавку. На щиколотці виднілася брудна, глибока рана, з якої сочилася кров.
-Чорт, це виглядає жахливо!
Вигукнув він, дістаючи з кишені телефон.
-Я викликаю швидку!
-Не треба.
Пробурмотів я, намагаючись втихомирити його паніку.
-Це просто подряпина.
Але Кім не слухав. Він вже набирав номер швидкої допомоги, його голос тремтів від хвилювання.І ось, сидячи на траві, оточений стурбованими дітьми, я знову відчув себе маленьким хлопчиком, який потребує допомоги. Кім мав рацію. Моя нога боліла нестерпно. Дівчинка з групи дітей, яка спостерігала за нами, підбігла до лавки.
-Дякую вам, дякую!"- вигукнула вона, сяючи від щастя. -Ви справжній герой!
Я посміхнувся їй крізь біль.
-Нема за що,радий допомогти. Дівчинка забрала змія та побігла до своїх товаришів. Мої руки сильно тремтіли, а в очах темніло. Я старався не показувати цього. Що зі мною блять? Я вчепився у руку Кіма наче за рятувальний круг й тихо скиглив від болю. Він обійняв мене та гладив по голові промовляючи заспокійливі слова. Я не міг нормально сконцентруватися.
Через кілька хвилин приїхала швидка.
Фельдшер, оглянувши мою травму, констатував, що потрібні шви. Він обробив рану, наклав стерильну пов'язку і зафіксував щиколотку шиною.
- А Кім може поїхати зі мною?
Промовив я тремтячим голосом. Я не міг би знаходитися там один. Весь цей час Кім тримав мене за руку, що допомагало мені не зійти з глузду. Мені було страшно дивитися на рану, тому я лежав на його плечі з закритими очима.
-Звичайно, якщо він сам цього хоче.
Я, з Кімом поруч, був доставлений до лікарні. Там хірург оглянув рану і наклав шви.
-Тепер тобі потрібно буде кілька днів відпочити, - сказав лікар, закінчивши роботу.
-І не забудьте міняти пов'язку та обробляти рану антисептиком.
Мене мама точно вб'є...
Через декілька хвилин коли мені наклали шви, приїхали мої батьки і забрали нас в машину.
-Артемчику, котику. Як так сталося?
Питала мене мама поки ми їхали додому. Я вже занадто втомився, щоб щось казати. Я обперся на плече Кіма та заснув. Але мій сон був недовгий, я прокинувся від того що ми натрапили на яму. Бляха, як нога болиииить. Цікаво, а якби нас тоді не було в тому парку? Напевно діти покликали б когось іншого. Але крім нас в парку нікого було хто б був молодий і зміг би туди залізти. Ну...коли ми йшли я бачив тільки людей за 40. Наврядчи туди хтось з них полізе. Тоді б діти полізли за ним самі, хоча наврядчи в них вистачило сили. Блін, 5 день канікул, а я вже ходити не можу.
-Кіме
-М?
-Будеш мене на руках носити?
-Звичайно я...
-Ніяких "звичайно"!
Мама перебила його. Її тон був і суровий, і грайливий водночас
-Тьома, хочеш своєму другу хребет зламати? Кожен день ті хот-доги їсиш.
Кім тихо засміявся. Взагалі-то Кім сам мене ними годує. Хоча тут згоден, я трохи піднабрав. Кім не переставав сміятись.
-Можна я буду називати тебе вареником?
Я штурхнув його, скоріше не від злості, а від сорому.
- Вареником? Ти що, з глузду з'їхав?
Кім прикинувся ображеним.
- Ну, ти ж кругленький, рум'яний, як вареник з вишнею!
Я хотів заперечити, але мимоволі посміхнувся.
-Ну добре, - здався я. - Але тільки якщо ти будеш пельменем!
Я чув що парочки часто дають один одному клички. Але хтось котик і кицюня, а ми вареник та пельмень. Клас. Мені здається,я вже готовий сказати батькам, що ми з Кімом більше, а ніж друзі. Блін...а я реально потовстів... Потрібно зайнятися собою. Бля. А як я можу займатися зі пораненою ногою. Я ж за 2 тижні поки буду носити шви потовстію ще більше. Нарешті ми приїхали додому, Кіму запропонували посидіти в нас. Я ледве вийшов з машини, тато побачив як я мучаюся та підняв мене на руки. Я ледве стримував стогін, коли тато обережно ніс мене на руках до будинку. Кожна ямка на дорозі відгукувалася гострим болем у нозі, а втома після довгої подорожі вимотувала всі сили.
-А ти знатний опецьок.
пробурмотів тато, ставлячи мене на ліжко. Сподіваюсь, що хоча б Чирчиль не скаже, що я вареник. Мене як мішок картоплі дотягнули додому й кинули на ліжко. Кім всівся біля мене.
-Як нога?
-Болиииить, пожалій мене
Швидше б опинитися під ковдрою і забути про цей жахливий день.Я трохи перебільшував, насправді біль був терпимим. Але ж так приємно було валятися на ліжку і слухати Кімову ласку. Раптом Кім нахилився й поцілував мене в лоб.
-Твої поцілунки краще, за будь які знеболюючі.
Кім почав мене всього обціловувати маленькими поцілуйчиками, це було лоскотно та водночас приємно. Його футболка трохи задерлася і я побачив великий синець. Припіднявши її ще вище я побачив жахливі синці та садна, що вкривали його спину. Моє серце стиснулося від болю та гніву. Кім перестав мене цілувати та швидко поправив футболку.
-Кіме...звернися до поліції.
-Мені вже час.
Кім поцілував мене на прощання та вийшов з кімнати. Ех Кіме, ну як так можна. А як на рахунок батьків? Потрібно дочекатися того моменту коли наші сім'ї зустрінуться разом щоб зізнатися що ми з Кімом пара. Бо вже місяць мене гризе, що я брешу сім'ї. Хоча я не брешу, а просто не розповідаю. Я встав з ліжка та пострибав на одній нозі на кухню. Мені перегородив дорогу Чирчиль, але я не встиг відскочити тому перечипився через нього та впав.
-Пес ти здурів?
Я піднявся та нарешті дострибав до кухні. Наливши собі прохолодної води в склянку випив її залпом, бо в мене була велика спрага. Я згадав як Кім мене назвав та подавився водою. Вареник бляха, цікаво чому саме з вишнею. А, я ж миюся гелем для душу зі смаком вишні. Напевно із-за того. Саме собою я його назвав пельменем. Пельмень і Вареник-це ж ідеальна пара. Тіло ломило від болю, а в голові гуло від втоми. Я ледве доплівся до ліжка, впав на подушки і майже одразу ж провалився в сон. Але сон був неспокійним, тривожним. Мені снилися кошмари, де я намагаюся сказати батькам про свою орієнтацію, але вони мене не розуміють, лають, виганяють з дому. Я прокидався в холодному поту, серце калаталося, як шалене.Я перебирав у голові різні варіанти розмови. Уявляв, як вони здивуються, розгніваються, розчаруються. Мені було боляче від цих думок, але я знав, що рано чи пізно це станеться.