Work Text:
Ранок почався тим, що сонце спрямувало свої промені просто мені в очі і це в компанії з вузлом нервів знизу живота змусило встати о шостій годині.
Я потягся було до тумбочки по телефон та, забувшись задів Кіма, що тільки пробубнів щось нерозбірне й, мало не звалившись з ліжка, перевернувся на інший бік. Я молився тому, щоб мама ще не прокинулась і не побачила Микиту в моєму полуторному ліжку, замість дивану на який він було лягав.
Вчорашній вечір в нас культурно звався “останнім дитячим” тож було вирішено влаштувати ночівлю просто перед днем останнього дзвоника. Брючний костюм Кіма висів випрасуваний в чохлі на дверцятах моєї шафи, а його володар огорнув мене в міцні обійми все ще сплячи, не даючи мені вибору підвестися. Я влягся обличчям до нього й прийнявся прибирати пасма волосся, ледве дотикаючись до шкіри аби не розбудити. Натомість це зробив Черччиль. Пес ввійшовши в мою кімнату, скреготячи своїми кігтями по підлозі і нахабно вилизав руку мого хлопця, що той прокинувся і застав мене за діями, які мали залишитися в секреті. Ну вибачте, мої приливи ніжності не керовані. Я буквально відчував, як багряніють не тільки мої щоки, а навіть кінцівки вух. Відвернувшись до стіни, почув який Кім вибухнув сміхом і в туж секунду повернувся назад. По-перше його треба було затнути, бо батьки досі сплять, по-друге, бо нема чого з мене знущатися.
— Та все мовчу, мовчу — буквально пронявчав він, посміхаючись у всі зуби, і мені чесно хотілося розплавитися. Скільки місяців, а я досі не можу звикнути до існування милого Кіма. Це, справді, видається чимось нереальним. — От і як ми будимо без тебе, бандит? — витирав уявну сльозу Кім звертаючись до собаки вже готового повністю віддатися в руки хлопця як тільки він встане в поле його досяжності. Хвіст не зупиняючись вовтузився по підлозі з нереальною швидкістю, якби Черччиля коли він поруч з Кімом приєднати до якоїсь лампи вона б, певно, світила чи не цілий день. Не звинувачую, про мене можна було сказати те саме.
— Просто зізнайся, що ти зі мною тільки заради нього — промимрив награно ображено я
— Ти це до мене, чи до Черччиля? — ще більш нахабно та широко всміхнувся
— Ой, ну вас в баню — візерунки моїх дванадцятирічних шпалер набагато цікавіші, ніж обличчя цих двох зрадників. Кімові руки знову огорнулися навколо моєї талії і тільки зараз я зрозумів, наскільки вони холодні. І тільки-но я розслабився і розплився в посмішці зрозумів ще дещо, руки не тільки холодні, вони сухі!
— Ти шо витер слюняву руку о мою ковдру блять?
…
Чай на кухні стигнув, мій костюм був не попрасований, усе плуталося під ногами і випадало з рук. Чомусь я нервував більш, ніж очікував. Батьки Кіма вже сиділи в вітальні з моїми і про щось жваво розмовляли , хоча я бачив як тітка Аня витирала носовичком сльозу. Кім же, на відміну від своєї мами був навіть надто спокійний - сидів вже вдягнутий на моєму комп’ютерному стільці і то звіряв мене поглядом з голови до ніг, то колупав місце на моєму столі, яке ми ще в шостому класі розпилили транспортиром, від мами тоді дісталося..
— От кому яка буде різниця, якщо я прийду без піджака? — нив я, поки намагався розправити цей нещасний одяг на собі біля дзеркала. З самого початку я хотів йти тільки в сорочці да брюках, та мама впряглась в те, що я маю йти в повному костюмі і без піджаку з квартири вона мене не випустить. Не дуже й хотілося.
— Мені з піджаком більше подобається — Кім з’явився позаду, поклавши підборіддя на моє плече, а потім трохи повернувся доторкаючись губами до шиї, в мене перехопило подих.
Може в піджаку було не так вже й погано. За ці п’ять хвилин я взагалі вже втратив значення слова “піджак”, бо вживалося воно надто багато разів.
— Ну добре, все одно потім буде жара та я його здихаюсь — я вже стояв обличчям до Кіма закинувши руки за його шию, поки його руки шукали собі місце на моєму попереку. Наступні години нам знову доведеться провести нарізно, тож доводилося вхоплювати момент — тобі гарно в ньому — засоромлено пробуркотів я, проводячи по хлопцю поглядом. Кім притиснувся до моїх вуст своїми, захоплюючи мою нижню губу, я відчув як віддають теплом його щоки. Тривожне відчуття, що панувало в мені весь ранок трохи стихло, хоч і ненадовго.
— Мій випускник — самими губами вимовив Кім і я наблизився до нього за ще одним поцілунком.
…
Розуміння, що це певно останній з днів, коли я йду своєю дорогою до школи трошки мене засмутило. Не те, щоб я був фанатом школи, особливо зважаючи на цей навчальний рік, та те, що життя змінюється мене лякало. Справді. Я досі не до кінця обрав між історією або англійською як шлях в майбутнє і школа давала цей шматочок відчуття стабільності.
Кім досі йшов поруч, та до нас доєдналась Саша зі звично червоними губами й у такого ж кольору сукні по фігурі, тканина дуже гарно відблискувало на сонці, а волосся її вже відросло й рожевий вимився. Вона казала, що хоче пофарбуватись в якийсь інший колір (який я не запам’ятав) тож не оновлює.
Вони вдвох обговорювали щось про Київ. Кім з Сашою не те щоб стали дуже дружніми, та здається, спільну мову все ж знайшли. Коли діло зайшло за вступ, в нас сформувалася “Київська четвірка” якою ми планували триматися перший час в не дуже відомому нам усім місті, це я, Кім, Саша і Аліса. По факту ті, хто прагнув якнайшвидше здриснути зі Сміли по різним причинам.
За моїми роздумами ми дійшли до центрального входу школи (хоча я завжди обирав евакуаційний збоку) і розділилися прямуючи всередину зі своїми сім’ями.
Колонки вже витягнули з радіорубки і протерли від пилу, стіл з дзвониками й іншою білібірдою вже стояв в стороні біля сходів, кульки висіли, килимова доріжка була розстелена. Все було як в звичайний останній дзвоник. Та от, на нас почепили стрічки з надписом “випускник 2017” і увесь клас з керівничкою на чолі вистроївся парами біля одного з виходів у двір, чекаючи поки ведуча з десятого класу оголосить нашу букву. Класна вже декілька разів витирала сльози і я не був впевнений, що вона аж настільки сумуватиме за нами, а тим більш я не був впевнений, що ми так сумувати за нею. Людей стояло на вулиці дуже багато, але навіть зсередини через вікно я розгледів своїх батьків, а мені в потилицю дихав Вишня. Мої руки пітніли від хвилювань і перенасичення емоціями і був дуже вдячний, що поруч стояла Саша руку якої стиснув, здається, надто сильно, та вона це героїчно терпіла (вона сама була бліда як поганка). Моя хватка, певно, була єдиним, що тримало її при тямі.
Дев’яті класи вже повністю вийшли, тож настав наш час і під цю пісню, про яку кожен подумає, якщо сказати “подумай про пісню зі шкільної лінійки” ми крокували на середину двору. Єдине, що справді радувало в випускному – стільці на урочистій частині. Востаннє ми на них сиділи в першому класі на першому дзвонику і от, нарешті, крізь роки ця привілея сидіти знову була за нами. До речі, піджак таки тримала в руках моя мама.
Дівчата з восьмого класу співали щось з мотивами “прощавай люба школа”, звук з мікрофона репів, а їх пластикові віночки весь час спадали, ну а я буцав підошву туфель Кіма, який чудом опинився на стільці переді мною. Я знав що він мені нічого не зможе зробити і збирався цим користуватися. Саша поряд пирхнула зі сміху відчайдушно, намагаючись не заржати на повну. Все ж це буде ще більш не культурно, ніж коли ти просто стоїш на лінійці. Як на зло смішним здавалось все.
Четвертий клас в яскраво-зелених сукенках і костюмах дотанцювали джайв і ми почали потихеньку підводитися й шикуватися на вальс.
Промайнуло півтори години, останній дзвінок віддзвенів, і ми підспівуючи “сьогодні можна, сьогодні випускний” Скрябіну з колонок стояли, тримаючи в руках кульки, дякувати богу Кім опинився в шерензі з двох одинадцятих класів і деяких дев’ятикласників біля мене і я вчепився іншою рукою в тканину його штанів аби не впасти. Тоді Надя закінчила свою промову про те, що перед тим як відпустити в небо кульку, ми маємо загадати своє найбільше бажання і махнула нам рукою. Під бурхливі оплески біла, пластикова стрічка виплуталася з моїх рук і помаранчева кулька з думкою “хай все буде як найкраще” зустрілася з барвистою купою шарів. Ми ще довго дивилися вгору, погоджуючись з думкою, що далі буде тільки важче, поки кульки не зникли зовсім (насправді, я не здивуюсь як побачу їх на даху якогось будинку, зачепленими за антену). Школярі давно розбрелися по класах, а ми почали фотографуватися.
— Йди сюди — зачепив я Кіма за лікоть, коли він збирався зайти в школу разом зі всіма учнями і потягнув його до фото зони, обліпленої такими самим кульками. Його рука лягла мені на талію, а я притулився головою, щосили посміхаючись. Ми тримали свідоцтва про закінчення старшої школи, у що я не вірив зовсім. Саша, перевіривши чи вийшла фотка, повернула телефон, а Кім швидко оглянувшись , притиснувся до моєї шиї своїм носом, на хвильку прижимаючи ближче до себе. Теплота огорнула мене цілком і повністю.
Та не довго ми один одному посміхалися, бо зрозуміли який прочухан отримаємо від керівнички, якщо не потрапимо в класну кімнату просто зараз. І ми побігли, проминаючи усі коридори, а мені було смішно як ми спізнюємося навіть в останній день.
В світлі закінчення навчання на класній годині дозволялося сидіти за бажанням. Це я зрозумів, ввійшовши клас, зовсім не відповідний канонам. І я зробив це. Зробив те, що хотів весь рік. Відсунув другий стілець за Кімовою партою і вмостився як зручніше. Все ж, тут дозволено сидіти тільки мені і мені вже все одно, що подумають люди, яких через декілька тижнів я взагалі більше не побачу. Кім поруч зашарівся, а коли сів знайшов мою руку під столом і з’єднав наші пальці. Саша спочатку подивилася на мене як на зрадника, на що я лише зробив вибачливий вигляд, та потім дівчина лише зраділа оглянувши нас зі сторони. Тим більш поруч неї вже всілася Аліса.
Підручники були здані, я навіть повернув бібліотеці примірник Персі Джексона який лежав в мене з шостого класу і колись задля нього мене навіть висліджував хлопець з молодшої школи. Попереду було ЗНО, вступ і доросле життя. Десь про це розмовляла вчителька, але я слухав її в пів вуха, поглинаючи тепло Кімової руки і його посмішки, адресованої мені, на фоні сонячного вікна.
Єдине чого я зараз очікував – спільного майбутнього в Києві, де ніхто не знає нас, про нас і не доведеться уникати один одного, де ми житимемо в квартирі разом і я матиму змогу цілувати його коли заманеться, ще я чекав поїздки в Карпати з класом, хоч і сказав, що більш не побачу цих людей. Заради гір, бухла і відпочинку я готовий потерпіти їх ще тиждень. Хоч і звучало це надто підлітково.
Я посміхнувся Кімові, а тоді сонце знову засліпило мені очі.