Work Text:
Морозне повітря просякнуте запахом тютюну, а кава у паперовому стаканчику вже встигла охолонути.
Йде сніг.
Сигарета тліє між пальцями, бажання наостанок затягнути дим у легені губиться серед танцюючих у неоновому світлі сніжинок.
Зачарований, він дивиться, як вони, такі малі, такі сяйливі, кружляють, підсвічені холодним промінням ліхтаря.
Зачарований, сумний і спустошений.
Спустошує стакан у два великих ковтки. Гіркувата кава трохи зігріла й збадьорила, тільки марно це все. Відчувається марним, і воно й зрозуміло.
Він точно не думав про те, що наприкінці цього довгого, виснажливого дня, він зустрінеться поглядом з Кленсі. Він чесно не думав, що той ще живий.
Йому легше було поховати Кленсі у своїй свідомості.
Але… сигарета дотліває, а швидкі кроки засніженою вулицею наближаються. Він кидає недопалок у порожній стакан, потрушує, щоб загасити бодай якусь іскру, уважно дивиться всередину…
Кленсі йде.
Хрускіт снігу все ближче, кристалічні ґратки ламаються під ногами того, кого ще не видно, хто ще у темряві. Та Факелоносець впізнає його ходу навіть з заплющеними очима.
Тому чекає. Дивиться на змоклий недопалок на дні стакану, сподівається, що Кленсі пройде повз. Бо це все ще Кленсі – підступний, непередбачуваний пронира, до якого не слід повертатися спиною. Ніколи.
А ще Кленсі не можна вірити. Теж ніколи.
Втрата памʼяті? Невпізнання? Цей бісів фанатик залегку відіграв би це. Тому…
– Щось трапилося? Ви ж наче мали?… – турбота у голосі насторожує.
«Дихай. Рівно.»
– Нічого… – знизує плечима. – Плани змінилися.
Він бачить Кленсі краєм ока.
Стурбований вигляд, обережно-тактовна поза. Немов не хоче лізти не у свою справу.
Якраз так він мав би зараз грати.
Факелоносець усвідомлює, що він вже у пастці. Що він вже приречений, якщо Кленсі бреше.
«А що, як ні?»
Факелоносець зітхає. Кидає на Кленсі швидкий погляд, потім – задумливий, на сніжний вир.
– Плани змінилися. Мені доведеться чекати світанку…
Як відреагує? Що запитає?
Факелоносець повільно кладе стакан у переповнений сміттєвий бак поряд. Дивиться на Кленсі. Дивиться і бачить, як його обличчя демонструє сумніви. Немов він не може наважитись на свою репліку у їхньому діалозі.
Залишається чекати, вичікувати. Дивитися, як сніжинки осідають на темному волоссі, чіпляються за вії…
– Тобто… до ранку… вільний час?
Факелоносець знизує плечима. До ранку він має принаймні дожити, а не заснути посеред вулиці, дозволивши снігопаду сплести для нього свою мʼяку ковдру. Має плентатися в інший кінець міста, аби дійти до конспіративної кімнати у старому гуртожитку без обігріву, або обрати теплий, але незатишний абсолютно підвал.
– У вас… проблеми? – запитує Кленсі. Не дивно, бо Факелоносець надовго завис у своїх гірких роздумах. І згадках про підвальних щурів.
– Пусте, – мовить він, нашвидку дістаючи цигарку і підкурюючи.
Випустивши першу, невелику димну хмарку, продовжує, дивлячись Кленсі у очі:
– Просто я сьогодні не можу повернутися додому.
***
Не можеш контролювати, очоль? Наче ж так кажуть?
Факелоносець заспокоює себе цією думкою з того самого моменту, коли погодився з несміливим запрошенням від Кленсі заночувати у нього.
А що? Треба тримати супротивника у полі зору, чи не так?
Однозначне «так».
Він роздивляється гидотно-бежеву плитку на кухні, сидячи за нестійким столиком на такій же нестійкій табуретці. Тим часом хазяїн квартири, розташованої на третьому поверсі багатоповерхового панельного монстра, відкриває підвісну шафку над раковиною.
Факелоносцю ніяково, він стискає долонею іншу, ховає їх між стегнами.
Кленсі ніяково, коли він, діставши з полички почату пляшку алкоголю, обертається до гостя.
– Інакше не засну, – з болючою усмішкою він виправдовується ніби. – Хочеш? В мене є консервований сік…
Щось далеке, закопане одного дня в дитячій пісочниці, якась згадка, якийсь запах…
– Яблучний? – запитує Факелоносець.
Кленсі киває, а в очах на мить виблискує щось живе, справжнє.
– Але алкоголю мені багато не наливай, – уточнює Факелоносець. В мене завтра дійсно є справи.
– Я памʼятаю, – з легкою усмішкою каже Кленсі.
І чомусь ця усмішка, цей вигин губ, який так жахав Факелоносця раніше, зараз зовсім не лякає. Мабуть, сьогодні йому просто хочеться вірити у власний фатум, від якого ніде не сховатися.
***
Малогабаритна квартира тисне на тебе, якщо ти звик до простору. Шум зливного бачка, потім – води з-під крану у ванній… Це все дуже поряд, дуже уявно.
У Кленсі почервонілі щоки. Були, коли він сидів на табуреті навпроти, а між ними – хлипкий стіл на тонких ніжках. Ненадійний, занадто малий, немов бутафорний. А Кленсі і він – актори аматорської постановки, які вдають із себе незнайомців. Чи лише він вдає…
У Кленсі червоні щоки, мабуть, і зараз, коли він, спершись руками на раковину, роздивляється відображення себе у дзеркалі. Він точно це робить, Факелоносець впевнений, він немов бачить цю картину перед заплющеними очима.
Кленсі спʼянілий, від цього – відвертий, відкритий. У жестах, у поглядах, у тому, як він сміється. Чи так задумано?
Факелоносець не може тверезо думати. Кава – єдине, що потрапило у його шлунок за день. А тепер – смак дитячих згадок із присмаком алкоголю.
Не вистачає сигарети, але Кленсі, надувши губи, просив не курити без нього. І зараз Факелоносець чекає, сидячи на низькому, розкладеному дивані тісної кімнати, дивлячись на двері, за якими раптово стихає шум води.
Факелоносець робить глибокий вдих. На видосі двері відчиняються.
– Ти як? – запитує Кленсі. І від цього питання, що так щиро звучить, сил стає лише звести плечі, бо сказати бодай щось заважає раптове відчуття кому у горлі.
Кленсі ніколи не запитував його про щось таке… легке, буденне. Важливе. Лише надірваним криком «чому ти хочеш лишити мене?!» досі живе у свідомості. Він правда не памʼятає?
– Я сигарети на кухні лишив, мабуть… – ведучи долонями по зовнішній поверхні стегон, каже Факелоносець.
– Я принесу.
– Добре.
Нікотинова залежність – його ниций звʼязок із Демою. Спробувавши ще в юності, досі не може відмовитись. Вперше – через Кленсі, зараз – Кленсі простягає йому пачку цигарок, йде до вікна, відчиняє навстіж.
– Тобі не буде холодно? – запитує Факелоносець, дивлячись на тонку білу тканину сорочки.
Кленсі хитає головою, але він вже тремтить.
– Так не годиться, – зітхає Факелоносець, підводячись. Йде в коридор, повертається зі своєю накидкою.
– Та не треба… – примхливо відмовляє Кленсі. Факелоносець підводить на нього свій серйозний, командирський погляд. Цього достатньо, щоб Кленсі, зітхнувши, здався.
«Невже і правда…» – крутиться у думках Факелоносця, поки він фіксує накидку на чужих плечах. Не памʼятає? Не бреше? Не грає?
Він заглядає у очі, затягнуті хмільною димкою, немов можливо розгледіти там відповіді на всі ці питання.
– Що? – збентежено запитує Кленсі, відводячи погляд.
– Ти точно хочеш спробувати?
Кленсі киває. Різко, вдаючи впевненість.
– Ну дивись… – знімаючи із себе відповідальність, каже Факелоносець. Простягає відкриту пачку цигарок. Кленсі не в змозі з першого разу дістати сигарету зі щільно набитої пачки, а Факелоносець… дивиться на його тонкі пальці, які злегка тремтять невпевненістю і втомою.
Цей Кленсі інакший. Ні, це неможливо зобразити, хоча… Кленсі неможливий в усьому. Цей епітет – властива йому ознака.
Зрештою, сигарета між пальцями Кленсі. Факелоносець бере свою, з кишені виймає запальничку. Підкурює собі.
Кленсі уважно дивиться на порядок дій, а потім підносить затиснуту цигарку до губ, дивиться вимогливо, очікуючи.
Ще один спалах запальнички утворює другу, пройняту тлінням, цятку у темряві ночі. Кленсі затягується повільно, виважено. Повільно випускає дим.
– Видихай назовні, бо кімната просякне так, що спати не зможеш, – повчально мовить Факелоносець.
Кленсі усміхається, обертається до вікна всім тілом. Затягується і видихає, знову усміхається.
– Я так втомився, що і на смітнику би заснув…
Факелоносець киває. Дивиться вдалечінь, на могильне сяйво, на місто, застелене снігом…
«Ти й так на смітнику, Кленсі. На скотомогильнику, у святість якого нас примушують вірити. Ти ж віриш?»
Він запитує всередині своєї свідомості, хоча колись намагався достукатись до Кленсі схожими словами. Не час для них зараз. Лапатий сніг довкола, інакший Кленсі поруч.
«А що, як це просто тіло? Що, як він справді мертвий і зараз наді мною вигадливо знущаються?»
Холодно, набагато холодніше, ніж знадвору, від одного цього припущення.
Обережно дивиться краєм ока, сніг падає на тліючий вогонь чужої сигарети, примушуючи той здатися. Згаснути.
– Ой… – розгублено вигукує Кленсі. З дитячою, щирою образою, насуплюється.
Факелоносець умить лишається страшних думок. Є тільки він, Кленсі, раптово згаслий вогонь і квартира, яка тисне на них, вакуумуючи.
– Підкури бігом, – каже він, нахиляючись зі своєю сигаретою до його. Тягне дим у легені, поки Кленсі намагається витягнути його вогонь, забравши собі. Зрештою, вдається.
Але дихати після цього важко.
Факелоносцю бракує повітря. Це було дуже близько, але настільки далеко від справжнього… Що між ними зараз? Роки життя? Викрадені згадки? Занедбаний район, в якому він раніше й уявити не міг Кленсі. Бо той жив усвідомленням гідності кращого. А зараз…
Факелоносець докурює, розсіяним поглядом дивлячись поперед себе.
– Непоганий краєвид… – каже тихо.
Кленсі сміється.
– Добре, що квартира на сході. На заході тхне.
Факелоносець киває, погоджуючись. На заході розташовані хімзаводи, спеціалізовані на синтезі. З чого саме синтезують безліч продуктів широкого вжитку, краще не знати. Але він знає, на жаль.
– Давно тут живеш?
Кленсі знизує плечима.
– Не памʼятаю… Мабуть, після школи?
– А школа… – Факелоносець намагається звучати невимушено. – Що ти памʼятаєш про неї?
Кленсі замислюється, його сигарета дотліває до кінця.
– Памʼятаю те, що ми вчили. А от людей… – глянувши на недопалок, він розтискає пальці, дозволяючи тому впасти донизу, кудись у сніг. – В мене слабка памʼять на обличчя, імена… Я всіх цих працівників щодня бачу, а вони мені всі однакові. А ти… Ти казав, як тебе звати?
Кленсі дивиться на нього. Що відповісти?
– Наче ні… А треба, якщо ти забудеш?
Дідько... Наскільки ж це, висловлене уголос, розсіяне повітрям, боляче лунає… А це ж все-таки здається правдою. І від цієї правди хочеться втекти кудись прямісінько зараз.
Але Кленсі не дає цього зробити навіть подумки. Бо він усміхається. Захмелено, широко.
– Я тебе й так запамʼятав, а імʼя… От мені неприємно, що всі бачать моє на бейджі. Немов вже знайомі зі мною, хоч я цього не хотів…
– Вибач, що назвав тебе ним… Зачинити вікно, мабуть, треба?
– Тобі холодно? – запитує Кленсі, дивлячись прямо в очі. Отримує у відповідь заперечливий рух головою. – І мені не холодно… Давай сядемо на диван і будемо дивитися на сніг? Це ж… Сніг. Це ж…
– Гарно?
– Так, саме так. Перший сніг завжди гарний. Бо ти вже встиг забути про те, яким він був торік.
Кленсі сідає на диван. Факелоносець – теж. Вони геть близько, бо сидять по ширині хоч і розкладеного, але тісного, як і все довколишнє, спального місця.
– Як думаєш… З людьми так само? – запитує Кленсі. – Коли довго не бачив того, хто для тебе щось значить, як сніг? В тебе бувало таке?
Він дивиться прямо в очі. І треба триматися, щоб не відвести погляд. Бо це буде слабкістю. Втечею від реальності, якщо Кленсі не бреше.
Чи бреше? Звиває мотузки навколо шиї Факелоносця цими словами, повільно відбираючи можливість дихати.
– Не знаю, що відповісти… – зізнається він Кленсі. Бо немає правдивої відповіді, яка була б прийнятна. В нього є людина, така, як перший сніг, і вона поряд. І він радий бачити її, але впевнений, що якби та людина була б собою певною мірою, все було б інакше.
Кленсі б не сидів настільки близько. Не дивився б на нього відкрито. Не переводив би зосереджений погляд на його волосся, що знову занадто відросло. Він би не торкався його волосся кінчиками пальців зараз, прибираючи лапатий сніг, він би не потягнувся, щоб…
Життя в небезпечному середовищі відгострило рефлекси заради захисту, тому він реагує швидше за усвідомлення.
Долоня на губах Кленсі відділяє від небезпеки. Для кого? Для обох, мабуть.
Широко відкриті очі дивляться на нього ображено-беззахисно.
– Не треба, добре? – слабко, хрипко просить Факелоносець.
Кленсі киває, відводить погляд.
Факелоносець тримає долоню на мить слабкості довше. Та лише на цю, ледь помітну, мить.
Видихнувши через рот, Кленсі показово всідається боком.
– Ти ж один із них, чи не правда? – запитує він у Факелоносця.
– З кого?
– З тих, кому вдалося перетнути периметр.
– А… – дозволена мить на усвідомлення. – Чого б це? З чого ти це взяв?
Кленсі знизує плечима. Дивиться на сніг, що продовжує залітати до кімнати лапатим шматтям.
– Я мало розуміюся на житті. Я мало бачив, та те, що трапило мені в око… – Кленсі зітхає, опускає голову, підводить руки і вкладається на розкриті долоні підборіддям. – Я бачу людей. Щодня, з шостої години ранку до восьмої вечора. Я…
Кленсі закриває пальцями обличчя. Видихає, довго, протяжно.
– Я все ж зачиню вікно, добре? – стурбовано запитує Факелоносець.
Холодно. Не на жарт.
Кленсі махає рукою, мов: «роби, що хочеш», а він і справді турбується про нього. Тому зачиняє вікно, тому береже його від себе, він викривленої реальності, в якій вони опинилися.
– Ти бачиш людей, так? – сідаючи, запитує Факелоносець.
– Ненавиджу їх. Не знаю… вони порожні всередині, немов пляшки з-під алкоголю. В них… в них немов вже немає життя, навіть смерть нічого не змінює в їхньому існуванні. Навпаки… – Кленсі тихо сміється, – додає якийсь сенс… Іронічно, чи не так?
Кленсі знову дивиться на нього, спершись щокою на долоню.
– Можливо, – відповідає Факелоносець. Він знову йому не вірить.
Бо в Кленсі був інакший сенс. Хоча… Чому його відлучили від нього? Покарання, чи…?
– Так ось ти, – Кленсі вказує на Факелоносця пальцем. – В тобі є сенс. Щось є, відмінне.
– Та ні, може… – пошук логічних виправдань у відповідь на безпідставне обвинувачення.
– Мені не треба твоє підтвердження. Я просто… Дідько…
Кленсі різко підводиться. Підходить до вікна, стукає пальцем по склу. Мовчить, і Факелоносець впізнає це мовчання. Воно скоро, стиснувшись до точки, вибухне. Добре, він готовий до вибуху.
Різкий розворот, пальці впиваються в підвіконня.
– Ти не розумієш, ти не знаєш… – шипіння. Видих.
Зараз почнеться.
– Ти не розумієш, як це…бачити моїми очима! – високо, тріснувши, – Бачити, і не знати того, як бути тим, кого ти бачиш! Бачити в тобі те, чого я прагну, розумієш?
Відповідати сенсу немає.
Пальці відриваються від підвіконня. Додається невербальне красномовство.
– Ти не розумієш, бо це і є ти! А я своїми очима тебе бачу, та навіть… Навіть очі заплющивши, відчую, бо я бачив те, що в тобі є, раніше бачив…
Кленсі починає крокувати декількома метрами вільного простору. Такий… звичний…
– Вони були такими, як пташенята, чуєш? Вони не могли ще літати, і їх схопили тоді, зарано… Запізно для них, я не знаю?! А ти літаєш, і я…
Кленсі раптово сідає на диван, спиною до Факелоносця. Важко дихає, ховає обличчя в руках, пальцями підіймається до волосся, стискає пасма, сильно, відтягуючи. В момент розтискає пальці. Руки ослаблено падають на коліна, погляд здіймається до стелі.
Тиша. Тихий голос:
– Я просто хотів, щоб ти став моїм першим снігом.
Серце Факелоносця завмирає за мить перед падінням в безодню, наповнену хаосом і хтонічністю.
Це те, в чому Кленсі зараз існує. Без потрібного йому сенсу, але що, якщо це… період? Шлях смирення? Ще трохи, якісь дні, тижні, години…
І йому дадуть сенс. Його першопочатковий сенс, що здобуде ще більшої цінності після забуття. А так воно й буде.
Це просто цикл, замкнуте коло.
– Забери мене з собою. Я більше не можу…
– Кленсі…
– Що?! – різко обертається, очі червоні.
– Ти навіть не уявляєш всієї правди…
– Так скажи! Я готовий почути!
– Я не готовий говорити, – Факелоносець приречено відводить погляд до вікна. Хочеться закурити.
– Будеш готовий, коли мене відправлять на смерть? – крива посмішка, прищулені очі.
Кленсі. Точно він.
Факелоносець теж посміхається. Немов раніше, кожну їхню суперечку.
– Ти ж знаєш, що смерть має бути добровільною. Тільки тоді цей ритуал має значення.
– А ти ніби не розумієш, що я не про смерть тіла, так? А про те, що мою свідомість розмажуть по стінках черепної коробки, а потім кинуть у цей пустоокий і порожньотілий стрій. Ти цього хочеш?
Факелоносець завмирає поглядом на чужому обличчі. Він не може сказати правду, ні… Кленсі не витримає, не перенесе знання того, що він вже в строю. Що його вже вбили.
Нікотинова залежність… Погляд шукає пачку цигарок. Але… Чи зможе він курити спокійно після того, як курив разом із Кленсі? Чи зможе він залишити його знову?
Маячня. Просто треба зібратися. З усіх сил, з усією раціональністю у погляді в майбутнє.
– Ти хочеш знати, правильно?
– Ні, це був розіграш, – кривиться Кленсі.
– Добре, ти… Памʼятаєш мене?
Погляд Кленсі скляніє від раптового, страшного усвідомлення. Обличчя нажахане, блідне в момент.
– Ні… – шепоче він.
– А я…
– Ні! Замовкни! – Кленсі викидає вперед долоню. – Мовчи! Я не хочу це чути від тебе…
– Але ти хотів правди… – сумно зітхає Факелоносець.
– Такої… – тихо каже Кленсі забираючись з ногами на диван. – Такої я не хотів… Я? Це хоч моє імʼя?
– Так.
Порожні, скляні очі наповнюють сльози. Факелоносець помічає це запізно.
– Кленсі?
Сльози долають обмеження, стікаючи блідою шкірою. Наступний вдих – рваний.
– Кленсі… Стій… Чуєш, блять!
Факелоносець ледь не стрибком опиняється поруч, хапає за плечі.
– Дивись на мене! Не смій плакати!
Не дивиться. Плаче.
Вони почують, вони точно почують. Ніхто не має плакати. Бо вони прийдуть, це теж вже відбувалося.
– Кленсі, будь ласка…
Давно, так давно, що ледь не стерлося із памʼяті. Та зараз ожило, те, що було…
Кленсі плакав, не хотів вмирати. Вони прийшли. І вони знову прийдуть, бо він реве нестримно, здригаючись в істериці.
Факелоносець панічно намагається стерти його сльози, рефлекторно озираючись, немов небезпека виникне раптово позаду.
– Тихо, придурок, тихо…
Сліз не має бути. Але стерті зміняються новими, а Кленсі задихається в риданнях. Фрустрація, безсилля…
– Цить…
Кленсі не може дихати. Кленсі в небезпечному стані. Йому потрібна допомога.
Протокол, перший пункт – мінус, не підходить. Другий…
Факелоносець цілує різко, з натиском. Ігноруючи чужі сльози, соплі, збите дихання та опір. Притискаючи за потилицю до себе. Кленсі кусає його за губу, і він кусає у відповідь.
Пів секунди на переведення дихання. Забагато, не можна спинятися, сповільнюватися, ослаблювати дії!
Надати стабільне…
Факелоносець ривком завалює Кленсі на диван, цілує глибоко і нахабно, фіксуючи Кленсі усім тілом, стискаючи долонями чужі, втискаючи у диван.
Кисню замало. Чужі руки розслабляються, Кленсі зʼєднує їхні пальці між собою, відповідаючи на поцілунок, сповільнюючи ритм до ніжного, до моменту, поки Факелоносця не повертає у свідомість його власний стогін.
Він неохоче розмикає руки, впирається долонями у постіль, розриваючи поцілунок, підіймаючи тіло.
Дивиться на Кленсі, на його примружені очі, набряк на нижній губі. Нестримно-усміхнено зітхає:
– Тактична медицина… – переводить подих, дивлячись на те, як розквітає усмішка на вустах Кленсі. – Моє слабке місце, визнаю.
Кленсі всміхається ширше. Тягне руку до його лоба, пальцями впивається у волосся, скидає Факелоносця убік із себе. Підводиться на лікті.
– Усіх так рятуєш?
– Та пішов ти… Знаєш… Придурка у тобі ніяка сила не здатна винищити.
***
– Не бачу…
Розгублений шепіт Кленсі обривається в момент, коли Факелоносець жбурляє йому його шапку.
– Швидко і мовчки, – наказовим тоном каже Факелоносець.
Кленсі киває з усією серйозністю. Хоча йому страшно неймовірно, до відчуття легкого запаморочення. Та він має йти. Чимшвидше, чим раніше.
Він не один, тому зараз – або коли ще?
Рішення було узгоджено ледь не миттєво. Наспіх перевівши дихання після поцілунків, забутий знайомий запитав: «Ідеш зі мною?»
Невідворотна точка була нанесена впевненим кивком Кленсі.
Далі – збори похапцем. Ні, ніяких речей із собою, бо нічого цінного, дійсно цінного, Кленсі не мав. Лише вимоги перевдягнутися, зняти «цю довбану сорочку» і «вдягнути щось адекватне». І шапка, шапка була обовʼязковою.
– Взуття шнуруй щільно.
– Добре, чуєш… А як тебе звати?
– Так ти ж забудеш, не твої слова? Зараз для тебе я лише Факелоносець.
Кленсі киває, затягуючи шнурки з усієї сили.
Перед виходом із підʼїзду Факелоносець обертається і шепоче на вухо:
– Йдеш по моїм слідам. Крок у крок по снігу.
І далі Кленсі йде, старанно виконуючи наказ. Чомусь йому це навіть подобається.
Хрускіт снігу під ногами, тиша довкола. Темно, вимкнені усі ліхтарі. Спина першопроходця попереду і кроки, якими ти йдеш вперед. Вдих і видих, повітря немов більше, і усмішка раптова, неочікувана для самого себе.
Попереду – вогні кладовища. Воно не лякає, не захоплює своїм виглядом. Воно просто є, і його треба просто перейти.
Факелоносець зупиняється. Обертається обережно й каже:
– Далі – по надгробках. Зможеш?
В очах щось турботливе, якесь розуміння його усього. Кленсі киває, але він розуміє, що зараз знову перед очима буде лише спина, а хочеться ще трохи подивитися, розгледіти…
– То яке твоє сильне місце? Зброя?
– Навігація, – каже Факелоносець, дивлячись в очі. – Йди за мною.
Кленсі усміхається ширше. Він готовий йти.