Work Text:
Палюче сонце за день обудило повітря до стану тягучої смоли. З кожним вдихом у грудях кістки сходилися все сильніше, більше не бажаючи відпускати один одного. Наче ті солодятки, що не бачили один одного цілу зиму. Тура відчув як на ці думки його вилиці опалило жаром. Ні-ні, це все сонце.
Літній день був занадто спекотним, з чим сорочка неприємно липла до спини. Тур, важко зітхнувши, поглядом знайшов волів, що паслися недалечко. Знову вони пішли з чумаками по сіль, адже шлях надто небезпечний. І знову його під сонцем лишили дивитися за тваринами, поки самі пішли до річки.
— Риба, — сказав Око. — Риба, Туре. Треба ж щось свіженьке попоїсти.
Він ніколи не міг сказати «ні». Тур був кремезним та сильним, але сором’язливим, трохи невпевненим і чутливим. Своїм же братам не по крові він завжди допомагав і завжди кидав свої справи заради них. Чи робили вони для нього так само? В останні тижні Око та Грай знайшли своїх прекрасних серденьок і… і будували свою сім’ю. Грай навіть вже про дитину заговорив.
Тяжко зітхнувши, Тур тильною стороною долоні витер піт з чола та з силою пнув камінчик біля ніг, який загубився десь у траві. Зеленкуваті-стрибунці незадоволено заскреготали на це, полишивши своє насиджене місце. А він що? А він нічого. Тільки сонце все дужче палило. Та пробачать його воли.
Тур пішов до єдиного дуба, який ріс посеред поля і біля якого вони кинули речі. Краще б Грай посидів з волами. Він важко опустився на землю та скривився, варто було сорочці неприємно зростися зі шкірою. Ну і хай! Тур стягнув сорочку і зі стогоном полегшення відкинувся на стовбур дерева.
Поля були гарними. Безмежне зелене море, що випалювалося під злим сонцем. Уряди-годи його штиль розбивався невеликими гребінцями хвиль, що підіймалися під кожним важким подихом вітру. Тур і сам знов тяжко зітхнув, вклавши руки на сорочку, що лежала на ногах. Недалеко пасся один з волів, а зі смарагдово-бурштинового моря вилетіла невеличка сіра пташка, слідом за якою полетіла і друга. У кожного вже була своя пара, один він ходив як… як невідомо хто. Та й соромно зізнатися — Тур думками був у тому дні, коли вперше зустрівся з чортом.
Досі перед очима його рожева, як у молочного поросяти, шкіра, його чорняві, мов ті ґудзики з коштовного каменю, очі, підведені синьою барвою. Золота здорова сережка, за яку хотілося смикнути, гнучкий хвіст зі стрілкою на кінці, за який теж хотілося шарпнути. Але запам’яталися на це. Вогняний погляд, солодкі слова, не менш п’янке пиво, що так і гріло шлунок…
—
Туре, Туре, Туре.
Насмішкуватий голос з-за спини змусив Тура здригнутися та озирнутися через плече. Лиш рожева стрілка звилася та зникла за дубом. Нездорово про всяких чортів думати.
— Який же ти смішний, козаче.
Вже майже біля самого вуха. І варто було повернути голову на голос, як Тур ледь не вдарився чолом об чужі роги. Чорні ґудзики навпроти засяяли хитрим вогнем, а тонкі губи викривила уїдлива посмішка.
— Що ти тут робиш?
— Фу, як ненависно, — скривившись, чорт вмостився поруч з Туром, що відсунувся від нього трохи вбік. — Може, я прийшов до друга.
— Тут нема друзів для бісівських дітей.
Чорт лиш весело пирхнув та за стовбура дуба, наче там завше було, дістав Куманець. Невеличкий, невисокий, але повний та важкий. По його боках стікали дрібні прозорі краплі води. Хотілось пити. Дуже сильно. Ще й літнє сонце стало лиш нещадніше, лишаючи невидимі опіки на шкірі.
Лиш для того, аби зайвий раз познущатися, адже душа така бісівська, чорт підніс куманець до своїх тонких губ та обхопив ними горлечко. Чужий барлак повільно рухався від ковтків і Тур, мов зачарований, не міг відвести погляд від того, як медова крапля, зібравшись у кутку чужих губ, побігла донизу. Важко було дивитися на те, що не буде твоїм… Тур зашарівся, помітивши, що за ним спостерігали, та відвернувся. Ох і дурень, що водився з тим бісом.
— Хочеш? — і чорт простягнув йому куманець. — Ну чого ти, Туре? Не трійло то. Вбивать тебе я точно не бажаю.
Він здався. Надто швидко. Тур забрав куманець та жадібно припав до горлечка губами. Великі ковтки. Майже давився. Холодне, солодке, як мед, пиво з приємною тяжкістю осідало у шлунку та лишалося поколюванням на кінчиках пальців.
— Бач, не трута.
Тур, не відриваючись від куманця, перевів погляд на чорта, що сів собі на коліна та дивився на нього. Він лиш здригнувся, коли до його куточка губ торкнулися пальцем, аби забрати краплю пива. Чорт обхопив свій палець тонкими губами, що зараз налилися калиновим цвітом, і з-під вій зиркнув на нього. Тур ледь не подавився ковтком й вже збирався забрати куманець, як до його дна торкнулася чужа рука, щоб не дати цього зробити.
— Пий, козаче, — майже промуркотів чорт, присунувшись ще ближче до Тура. — Пий до дна.
Тур не зміг йому відмовити. Ковтки стали дрібними, смак вже не був настільки солодким, лиш почав болісно покусувати язик. І коли в грудях не лишилося ніякого повітря, він опустив куманець, судомно вдихнувши.
— Бачив би ти себе, козаче. Тобі неймовірно пасує цей рум’янок.
Чорт потягнувся рукою вперед, аби торкнутися щоки Тура, провести кінчиками пальців по шиї до самого плеча, поки хвіст обвився навколо його руки. Бісівське дитя. Але він як сидів на місці, так і не поворухнувся. Лиш сильніше кинуло його в жар. Чорт розплився в задоволеній посмішці та подався вперед, з чим притиснувся губами до щоки Тура. Аж серце зупинилося. Аж подих перехопило. І навіть очі заплющилися самі собою. Аж поки до щоки не торкнулося щось надто вологе. Воно повело догори, зупинилося на скроні, а після щось смикнуло за волосся.
— Та що ти?!.
Розплющивши очі, Тур здригнувся, побачивши перед собою здоровезну морду вола. Ні чорта, ні куманця. Боже, та що ж це з ним коїлося? Вдалині почулися мужицькі голоси, з чим Тур відштовхнув голову вола від себе під незадоволене мукання, та підскочив на ноги. Це був лиш сон. Хоч на губах й лишився медовий смак пива.