Work Text:
Студенти нудьгують, а викладачі дуріють; жоден не пам'ятає, коли хтось поступав в політехнічний за власним бажанням.
Мурштейко притуляється спиною до свого крісла і, потираючи повіки, втомлено й протяжно мичить. Його дихання було гучніше за власні думки, якщо взагалі було, про що думати. Біляві пасма знесилено завішують спорожнілий десять років тому погляд, що раніше сяяв блакитною зорею ентузіазму та любові. Протез мляво чіпляється за ящик в робочому столі, очі миттю стрибають на товстий, приречений записник з підписом: «БОЗОН-М | Мурштейко Б.Я.». Власне, те, через що професор і згас.
БОЗОН-М — подряпина на язиці, яка ніколи не загоїться, якщо не будеш мовчати. Борис мовчить, стараючись ніколи не замислюватись про те, як язик завжди тримається впритул до піднебіння. Ім'я піднебінню — Михайло Петрович.
Тож, рана досі кровить, адже погляди, якими професори обмінюються в університеті, все-таки, бідко пошкрябують її. В усіх різний больовий поріг; хтось тихо шикне і відсахнеться від мимовільного роздирання, хтось розплачеться від болю, а хтось дряпав і дряпає язик цілеспрямовано, намагаючись відкопати в гострому болі щось, що той колись вронив із пам'яті під дурощами колючої горілки.
Борис втрачає від сліз зір, заплямовує прозорим горем товсті скельця окулярів. Це не та блакитна зоря, що сяяла колись в 2014 році, а лише її нещадно тріснуті залишки. Сором роз'їдає серце та спогади, він боягуз, присталий до системи, сліпо кинувши усе, що любив, усе, що кохав.
Він не пробачить собі те, як руйнував єдину найближчу людину, розбиваючи порцелянову оболонку та розкладаючи її як невдалий пазл, згорблюючи спину під тиском недобрих очей. Особливо він не пробачить те, як з острахом застиг сьогодні вранці перед до хрусту на кінчиках ребер тривожною обстановкою.
«Мурштейо Боягуз Якович, бляха.»
Михайло Петрович — настрашений, скиглить в кутку, обіймає коліна, рвано дихає, ковтає власні сльози, тоне в темряві та з останніх сил хапається за повзучий повз промінь світла. Борис Мурштейко — закляклий, вдарений у коліна та груди до глухого болю, не в змозі приповзти до змерзлої гвоздики, налякано сховався за хмари.
Професор ховає лице в долоні, тихо, засоромлено зойкає у них та у відчаї дряпає себе по лобові.
Його голова тепер туман рутини, нейздійснених обіцянок та щоночного жаху. Його робота — благати, його коліна — болітимуть, а його спокута — це ненависть.
Подумки Борис волає, як йому шкода, а наяву стихає, відчуваючи на макітрі кінчик згорбленого носу, а на плечах рідні мозолисті руки.