Chapter Text
Смугаста сіра шерсть, розідране праве вухо… Сто двадцять п’ять. Чорна шерсть, білі “рукавички” на лапках… Сто двадцять шість. Облізлий рудий хвіст… Сто двадцять сім. Скільки гіпотетично котів може бути в такому містечку? Десятки? Сотні? Їх взагалі можливо порахувати? І чого конкретно він цим добивається?
— Едвіне, що ти робиш? — Ніко нетерпляче смикнула його за рукав.
— Рахую котів. Ходімо далі?
Ніко бере його під руку і продовжує переказувати йому нову кінострічку про Шерлока Голмса, де дія відбувається в сучасному Лондоні, а Голмса та Уотсона чомусь називають на імена. Обережно, щоб не потривожити дівчину, Едвін поправляє рукав пальто так, щоб не видно було клятого браслета. Але, на жаль, повністю ігнорувати його наявність неможливо. Теплий метал тулився до шкіри постійним нагадуванням про те, що Едвін не може залишити це Богом забуте містечко. Нагадуванням про той вечір, коли ця смужка зачарованого металу замкнулась на руці Едвіна. Про хитрі золоті очі того, хто її зачарував. А чи не зачарував він часом і його самого? Це багато чого б пояснило. Те, як в Едвіна тоді перехопило подих, попри відсутність всякої потреби дихати. Той приємний легенький шум в голові, який ненадовго заглушив усі думки. Те, як по шкірі побігли мурашки від голосу Котячого Короля, коли він шепнув йому своє “Я причарований тобою”. Як Едвін поволі нахилився до нього ніби в очікуванні… Чого?
— Чого мовчиш, Едвіне?
Хлопець пірнув назад у реальність.
— Вибач, Ніко. Я задумався…
Про що ти задумався, Едвін Пейн? У нього немає на це часу. Немає часу рахувати котів, думати про котів, немає часу, щоб витрачати його в Порт-Таунсенді через котів. У мертвого хлопця-детектива є набагато важливіші проблеми. Привиди й відьми. Смерть і пекло. І найскладніша та найчудовіша з усіх його проблем. Чарльз Роланд.
Крістал була, звісно, права — ніхто не може постійно бути таким щасливим. Але тут Едвін давав собі знижку, бо якщо хтось і міг би — так це Чарльз. Такі люди, як він, однією своєю присутністю роблять будь-який день приємним, будь-яку компанію веселою, будь-яку людину поруч трошки щасливішою. Едвінове не-життя було б сірим, порожнім, і страшенно-страшенно самотнім, якби не Чарльз.
— То ти розкажеш, чого такий стурбований, бро? — Вкотре питає він, а Едвін вкотре не може йому відповісти. Він виріс в часи, коли про таке, що його зараз турбує, не прийнято було навіть думати, не те що говорити. Часи змінились, а от Едвін так і застряг, як муха в бурштині. Хтозна, можливо, колись він і наважився б розповісти Чарльзу. Від нього не хотілося тримати жодних секретів — з рештою, в Едвіна не було і не буде нікого ближчого. От тільки був один нюанс. І ім’я цьому нюансу — Крістал. Не потрібно було дедукції, щоби зрозуміти, що Чарльзу подобалась Крістал. Та і як вона могла йому не подобатись: така гарна, привітна і головне — безкомпромісно жива. Чарльза завжди тягне до живих. Ні, Едвін його в жодному разі не засуджує. Не дивно, що поки він може бути на цій землі, він хоче надолужити все, чого йому не вистачило. У Чарльза було коротке сумне життя і повільна та болісна смерть. Він як ніхто заслужив бути щасливим.
Ті нескінченні хвилини, протягом яких Чарльз застряг у петлі в будинку Делвінів, здавались вічністю. Навіть у Пеклі Едвін ніколи так не боявся як тоді, коли думав, що може втратити Чарльза. Він не міг пробачити собі, що не знав, не здогадався, не передбачив. А ще Едвін не може собі пробачити, що Крістал, яка знала Чарльза лічені дні, зрозуміла його краще, ніж він сам зміг за десятиліття. Надто вже йому був потрібен такий Чарльз, яким він себе показував. Веселий. Радісний. Найкращий друг для всіх. Найкраща людина в житті Едвіна. Людина, про яку не варто думати в такому ключі, як в Едвіна виходить останнім часом. Для того, щоб не втратити хоча б те, що є. Тому він і вважає за краще рахувати котів, читати дурнуваті книжки з астрології, проводити час з Монті — що завгодно, аби не думати.
Монті… Він чудовий, зі своїм розтріпаним, як вороняче пір’я, волоссям, і милим захопленням гороскопами. Чудовий, як персикове морозиво чи кольорова картинка в журналі. Але у нього є один недолік. Він — не Чарльз. І чим більше Едвін проводить часу з Монті, тим краще усвідомлює, що з нього погана заміна.
От тільки Монті — не єдиний, хто претендує на місце в його думках. Ще є Котячий Король, який абсолютно точно не схожий на Чарльза. Який перевертає Едвінове життя з ніг на голову. Про якого не хочеться думати та неможливо забути. Який кожною своєю появою все більше зводить Едвіна з розуму. Як за тої зустрічі біля маяка, коли Едвін сподівався прояснити нарешті, в чому сенс безглуздого завдання з підрахунком котів. “Бо я довше побуду з тобою”, — ось і все, чого вдалося від нього добитись. Хто зна, що на умі у цього зловмисного самовпевненого нахаби? Невже він думає, що його дешеві фокуси можуть вразити Едвіна?
Варто було визнати, те, що Котячий Король може приймати чужу подобу, Едвіна зацікавило, виключно тому, що на власні очі він ще не бачив такої магії. Але коли цей клятий кіт прийняв подобу Чарльза, це було вже занадто. Обличчя його найкращого друга, на якому видно таку прихильність, таке… бажання. Його руки, які так обережно, але так неоднозначно його торкаються. Едвіну конче бракувало повітря. Ця ілюзія виглядала настільки ідеально, що якби не котячі очі, він і не відрізнив би від справжнього Чарльза. Але це — не реальність. Хоча б тому, що Чарльз ніколи так його не торкатиметься.
— Припини це… — Через силу витиснув з себе Едвін.
— Та годі, — “Чарльзові” губи розплились в хитрій посмішці, його пальці невагомо торкнулись щоки Едвіна — Хіба тобі не подобається?
— Припини це! — Вже впевненіше промовив хлопець.
Сполох пурпурового полум’я — і перед Едвіном знову стоїть Котячий Король у власній нестерпній подобі.
— То тебе це таки зачепило? Сказати тобі чесно, я навіть не очікував. Мені здавалося, що твій смак має бути більш… витонченим?
— Про що ти взагалі кажеш?
— Твій друг, з його… емм, безпосередніми манерами та крикетною битою, чи не занадто він простуватий для тебе? Він ніколи тебе по-справжньому не оцінить.
Едвін, не тямлячи, смикнувся до нахабного кошака і схопив його за комірець сорочки.
— Не смій! Не смій говорити про Чарльза. Ти нічого про нього не знаєш. Як і про мене.
— Полегше, тигре, — Котячий Король вищерився посмішкою і підняв руки, ніби здаючись. — Я аж геть не хотів образити тебе чи твого принца. Я лише пропоную тобі… Розширити свій скромний горизонт, так би мовити.
Едвін подумки порахував до трьох, трохи заспокоївся і відпустив комірець, не забувши обережно його розправити. Йому не можна так розпалюватися. Це неприйнятно. Якимось чином Котячому Королю вдавалось вивести завжди стриманого і зібраного детектива на емоції легше, ніж будь-якій живій душі. Та і неживій теж.
Останнім часом Едвін геть не розуміє, що з ним відбувається. Та і з людьми навколо нього теж — от взяти хоч Ніко, яка все намагається вигадати романтичний сюжет з Едвіном в головній ролі. І випадково нагадує про дещо, про що він сам донедавна не згадував. Ніколи за більш ніж століття його ще ніхто не цілував. Зазвичай його це не те щоб хвилювало, аж навпаки — зацикленість людей його віку на поцілунках завжди здавалась йому незрозумілим дивацтвом. Але останнім часом… Останнім часом, коли він дозволяв собі надто задуматись про Чарльза, той факт, що Едвін ніколи нікого не цілував, починав дедалі гостріше про себе нагадувати. Або коли він випадково згадував той момент, після якого все пішло шкереберть — просто перед тим, як у нього на руці замкнувся зачарований браслет, на якусь мить Едвінові здавалось, що Котячий Король ось-ось його поцілує.
— Ти хочеш поцілувати Котячого Короля?
Питання Ніко настільки заскочило його зненацька, що Едвін заперечив майже інстинктивно, ніби захищаючись. Видихнувши, він розсудив, що тут ні про що і думати. Якщо його дивні бажання та симпатії й будуть на когось спрямовані, то хай це принаймні буде Чарльз. Чудовий, милий Чарльз, його найближча людина в усьому Всесвіті. У Едвіна немає ні часу, ні сил на те, щоб розбиратись з тим, що відбувається, коли він думає про когось ще.
На щастя, йому було і не до того, бо останні події потребували безроздільної уваги. Загадкове чудовисько в глибинах затишної гавані. Візит Нічної Доглядальниці, яка все ж примудрилась їх знайти. Несподіваний і жахливий зрив Чарльза, який налякав Едвіна до чортиків. Якби він міг ще щось відчувати, він би, мабуть, фізично відчув, як його другові боляче. Бачити його в такому розпачі було нестерпно. А ще нестерпніше — що Едвін ніяк не міг йому допомогти. Він ніяк не міг виправити той факт, що Чарльз несправедливо рано помер. Нічого не міг зробити з тим, що він звалював на себе відповідальність за біль всіх довкола. Не знав, як зарадити тому, що боліло самому Чарльзові. Яка користь з його безглуздої закоханості, якщо він нічим не може допомогти своїй найближчій людині?
Зате, схоже, це вдалось Крістал. Принаймні, після того, як Чарльз її поцілував, він різко повеселішав. Все ж таки, Чарльз і Крістал. Передбачувано. Нестерпно. Едвін не знав навіть, що було важче — слухати, як Чарльз описує їхній поцілунок, чи чути від нього “Ти – мій найкращий друг і завжди ним будеш”. Тільки цим ти й будеш, Едвін Пейн. Його найкращим другом. Назавжди. А ти знаєш, що “назавжди” — це збіса довго.
В школі, де вчився Едвін, розповідали, що найкращими засобами від будь-якої меланхолії й сердечних страждань є молитва і плідна праця. І якщо паростки релігійності в його душі якось висохли за десятиліття в Пеклі, то з другим варіантом Едвін повністю погоджувався. На щастя, стара-добра детективна робота потребувала концентрації, розумових зусиль і іноді пари-трійки дешевих спецефектів. Нема нічого простішого, ніж бути зібраним, коли з головою ідеш у справу. Варто було визнати — фінал у справи двох вбитих старшокласників видався непередбаченим, і неабияк стривожив Чарльза. Знову. Едвін гадки не мав, скільки разів йому доведеться заново переконувати друга, що з ним все в порядку. Але скільки б не довелось — він радо це робитиме.
— Гадаю, всі з нас переймаються з приводу того, хто ми є. Але ти — найкраща людина, яку я знаю, Чарльзе.
Едвін дійсно мав на увазі те, що казав. А посмішка на обличчі друга була варта всього. Чарльз тут же схопив його в обійми, і це було… Неочікувано. Приємно. Бентежно. Боже, зроби так ще раз…
— А ти через що переймаєшся?
Через те, що я нестерпно в тебе закоханий, Чарльз Роланд. Мимохіть Едвін схопився за серце — чи принаймні за те місце, де воно колись билось. Скільки ще він зможе витерпіти ось цього?