Work Text:
Суґуру вийшов надвір і відразу відчув морозну прохолоду. Хоча ще з ранку світило сонце, а повітря було зовсім теплим. На щоки і кінчик носа відразу м'яко опустилося кілька сніжинок, викликаючи у хлопця посмішку.
– Малий пакосник, – каже трохи чутно, ховаючи ніс і щоки у складках теплого хомута, щоб він не зміг туди дістатися.
Колись давно маленький Ґето Суґуру виявив ся єдиною дитиною, яка зберегла віру в чудеса. Тому він зміг допомогти Вартовим зупинити Бугі-мена, який вирішив знову знищити добро. З того часу минуло вже багато років, але Суґуру досі вірив. І навіть іноді знову міг побачитися зі старими друзями.
Квартира зустріла хлопця тишею. Якби не легкий холодок та срібляста пудра інею на деяких поверхнях, можна було би подумати, що вдома нікого немає. Але це не так. Він перебував у спальні. Сидів на улюбленому широкому підвіконні, облаштованому саме для таких випадків. І байдуже дивився у вікно.
– Не будь букою, – сказав Суґуру хлопчині, який навіть не глянув на нього. Адже той справді досі залишався бешкетливим хлопчиськом.
Ґето переодягнувся в улюблений домашній кардиган і вийшов на кухню приготувати теплий чай. Дорогою до дому він встиг змерзнути. А коли повернувся, картина залишилася незмінною. Надутий, як сич, Вартовий Веселощів вирячився у вікно на снігопад, що посилюється, а дерев'яний посох лежав поруч нікому не потрібний.
– Джеку… – Суґуру присів поряд.
– Ти обізвав мене. І сховався.
– Бо мені не подобається, коли ти так робиш. Я хочу, щоб мене цілували твої губи, а не сніжинки, – хлопець зробив ковток, продовжуючи дивитись на гостя. Точніше на його синю худі з візерунком зі сніжинок. Скільки разів йому хотілося її приміряти.
– А так? – крижаний хлопчик надто несподівано обриває тишу, подаючись уперед і торкаючись губами вуст Ґето. Чашка одразу впала кудись до посоху, розливаючи чай по килиму, а руки відразу обвили шию хлопця. – Я не хочу, щоб ти кликав мене цим ім’ям.
– А як тоді?
– Ти й сам знаєш…
– Сатору? – Фрост посміхається, ніби натякаючи на правильну відповідь, і цілує знову.
Дивно, як крижані губи Вартового Веселощів можуть розпалити, зігріти та влаштувати цілу пожежу всередині Суґуру. Він дозволяє собі опустити руки по спині, влаштувати їх десь на талії, щоб потім у найбільш підходящий момент запустити під ту саму синю кофту. Хлопець і сам не помітив, коли з друга дух став кимось більшим. Коли врятував від падіння на слизькому асфальті, спіймавши у свої обійми? Або коли безцеремонно, у властивій лише йому манері вкрав його перший поцілунок у порожньому парку в день шістнадцятиліття?
Джек-Сатору ж в такі моменти знову почуває себе ніби живим, відчуваючи, як б'ється серце, як кров біжить по венах, розносячи бажання в кожну клітинку. Він вірнає в ці почуття, незрівнянні навіть із польотами, з головою. І як шкода, що це лише відчуття, що вони не можуть зайти далі поцілунків та обіймів.
– Ти цього разу затримався. Обіцяв же раніше прийти, – настала черга Суґуру ображатися. Звичайно після того, як вони вдосталь націлувались.
– У мене були справи.
– Які?
– Шукав зустрічі з Луноликим.
– Щось знову сталося? Знову Бугі-мен?
Сатору тільки похитав головою.
– Невже ти цього не помічаєш? Наш зв'язок слабшає. Іноді я абсолютно перестаю тебе відчувати, не можу знайти, зрозуміти де ти. Іноді з'являюся перед тобою, але ти мене не бачиш. І мені лячно. Ти стаєш старшим, а я боюся того моменту, коли зв'язок розірветься назавжди. Я не хочу тебе втрачати.
– Але я ніколи не перестану вірити. Як я можу? Коли ось ти поруч зі мною, ти мене обіймаєш, ти справжнісінький. Холодний і можеш заморозити все довкола, але разом з тим зігріваєш мене у своїх руках. Як я можу перестати вірити?
– Справа не в твоїй вірі. Просто дорослі… У них дуже багато турбот, щоб пам'ятати про чари. І рано чи пізно тебе це теж наздожене. Я втрачу тебе назавжди. Але я не хочу втрачати. Тому шукав допомоги Луноликого.
– Знайшов?
– Він запропонував те, що я не посмію запропонувати тобі.
– Та говори вже. Якщо ти дійсно правий, і одного разу ми просто не зможемо побачитися, то я згоден на все, аби це запобігти.
– Навіть якщо тобі потрібно буде померти, щоб стати новим Вартовим?
***
Десь у цей час у замку у Санти панувало пожвавлення. Усі помічники господаря прикрашали зал до церемонії посвяти нового Вартового.
– Давайте поспішайте! – Вартовий Чудес підганяв усіх. – Незабаром вони прибудуть, а в нас ще й половина не готова. Та ні ж! Феєрверки та гірлянди мають бути зелені. Ми ж вітаємо Вартового надії. А колір надії – зелений. Швидше перефарбовуй давай! – бідолашному йетті нічого не залишилося, як сумно зітхнути і піти міняти все в n-ний раз. І добре, що він встиг відійти. Бо наступного моменту Санта закричав на всю міць легень. – Вони прибули! Вони вже тут! Пора вітати нового Вартового! Гей Великодній, Фея, Сенді, ви де, народ?