Work Text:
OST: Grosu - Сумую
«Я сумую за тобою…»
Палець завмер над кнопкою відправки, а потім Катара відклала телефон і з сумом подивилася у вікно. Сніг сипав від учорашнього вечора і вже встиг товстим шаром вкрити заднє подвір’я їхнього будинку. На вулиці Сокка з Аангом бісилися, закидуючи один одного кучугурами снігу. Зукі сиділа на ґанку, сміючись з цих двох дурнів. Скоро приїде Тоф. Навіть батька відпустили зі служби відсвяткувати Різдво з родиною. Тільки його не було…
Дівчина вже кілька разів намагалася написати Зуко, хотіла перепросити, просто сказати, що вона досі на його боці, досі кохає, але не вистачало духу. Думала, що занадто горда. Повелася по дурному. І от тепер маємо. Не щоб Катара не знала, наскільки важливим для хлопця було відновлення стосунків з батьком. Зуко із самого дитинства хотів стати схожим на Озая, робив усе, аби заслужити його схвалення, але той, наче не помічав сина та його спроб. Саме тому останніми роками хлопець прожив з дядьком, що замінив підлітку обох батьків. Зуко нерідко зізнавався, що Айро для нього більше батько, ніж Озай, але те саме дурнувате бажання, що живе всередині із самого дитинства, нікуди не поділося. І ось нещодавно стосунки нарешті вдалося налагодити. Після того, як шкільна футбольна команда під керівництвом Зуко вийшла у фінал регіональних змагань, батько нарешті помітив сина. Визнав його.
І тепер хлопець проводить різдвяні канікули разом з рештою родини, катаючись на лижах десь там в Монтані, а Катара залишилась з родиною у Норфолку. Зуко точно зараз розважається разом з сестрою і подругами дитинства, а вона – сидить на підвіконні у своїй кімнаті, спостерігаючи за танком нечисленних сніжинок, що ще падали з неба, і не мала жодного бажання сміятися з рештою.
Вони посварилися перед самим від’їздом хлопця. З того часу жодного дзвінка чи повідомлення. Катара вже кілька разів хотіла написати, перепросити, сказати, що розуміє його бажання наздогнати згаяні роки в родинному колі. Вона розуміла, що була зовсім не права, коли кричала на Зуко, коли звинувачувала в байдужості, підозрювала у зраді. Але ж… Це були їх останні шкільні різдвяні канікули, які усі друзі можуть провести разом. Уже наступної весни вони випустяться, роз’їдуться по всій країні, і будуть бачитися у кращому випадку двічі на рік. І то вже буде зовсім інше життя, сповнене по-справжньому дорослих проблем, набагато серйозніших, за погану оцінку з тесту або не виконане домашнє завдання. Тому вони домовилися провести свята компанією разом. А потім Зуко поїхав. Засмученим був кожен. Але Катару це зачепило найбільше.
Вона сумувала страшенно. Їй бракувало постійного бубоніння Зуко, взаємних підколів хлопця та її брата. Якби була можливість загадати одне єдине бажання, Катара попросила би провести сьогоднішній вечір у компанії Зуко. Вона б погодилася віддати за це будь-що, навіть омріяний вступ до Принстону. Але див не стається навіть у Різдвяну ніч, скільки бажань не загадуй. З Монтани шлях неблизький, а в Норфолку ще й погода розгулялася, що закрили аеропорт та навіть деякі вокзали.
– І чого ти розсілася тут, наче принцеса в башті? Драконів усе одно не існує, щоб тебе охороняти, – часом Тоф була занадто безпардонною, наче її виховали дикуни, що не мають жодного уявлення про манери.
Катара тільки зітхнула і поклала голову на коліна, розвертаючись до вікна. Сніг почав падати сильніше.
– Якщо ти зараз закотила очі або ще щось, врахуй, я нічогісінько не бачу, – пирхнула дівчина.
– Я не закочувала очей.
– Що сталось? – Тоф пройшла в глиб кімнати і сіла на Катарине ліжко.
– Зуко… – тільки відповіла дівчина.
– Ми всі трошки сумуємо за ним. Але ж то його родина.
– Я розумію все. Але напередодні його від’їзду ми посварилися через це. Я звинуватила його в зраді, і в тому, що він обрав батька замість мене, – розчаровано видихнула Катара.
– Нуууу… – протягнула її подруга. – Вітаю, кицю, ти проїбалася добряче.
– Думаєш, я сама не знаю? – питання риторичне. – Я пошкодувала про сказане майже одразу, але Зуко вже пішов і я не встигла перепросити.
– А ви говорили після цього?
– Ні, – дівчина покачала головою, – він не дзвонив більше.
– А ти?
– Я боюся. Так, це по дурному, це смішно, але справді боюся. Боюся, що своїми емоціями я зламала усе, що в нас було. Тим паче, ти знаєш, що Зуко теж імпульсивний.
– Можливо твій хлопець і вибухає, як попкорн у мікрохвильовці, але він не підлий. Тому, якби все було скінчено, ти б уже знала про це. Що, коли він теж винуватить себе у вашій сварці? Адже накручувати себе Зуко теж вміє майстерно. У цьому ви з одного тіста ліплені. І тепер такий само кислий сидить у сімейному колі, чекаючи твого дзвінка, який означатиме, що ти його пробачила. Можливо, варто спробувати?
Катара не встигла нічого відповісти, тому що Сокка покликав дівчат униз. Батько закінчив готувати свою фірмову різдвяну вечерю.Тоф пішла відразу, а її подруга ще залишилася. Дівчина взяла до рук телефон і розблокувала його. Рука зависла над іконкою дзвінка, а потім погляд знайшов чернетку повідомлення. «Я сумую за тобою…». Чотири короткі слова, але Катарі здавалось, туди вкладено весь відчай її душі. Повагавшись ще мить, вона натиснула на відправку, а потім пішла до друзів. Свій крок вона зробила. Тепер була черга Зуко.
У вітальні за святковим столом зібралася купа народу. Хакода разом із Соккою перемовлялися про якісь свої справи; Бумі – двоюрідний дідусь Аанга розповідав Зукі свій черговий (зовсім несмішний) жарт, Аанг і Тоф реготали з того самого жарту; на іншому кінці столу у компанії «подружок» сиділа пра-пра та її новий залицяльник (вірніше буде сказати новий-старий, так як у молодості вони з паном Пакку вже були заручені), і в них була цілковито своя атмосфера. І, здавалося, лише Катара зі своєю тугою була тут абсолютно зайва. Власне, вона й просиділа увесь вечір, марно намагаючись всміхатись, жартувати, підтримувати бесіду. А коли обмін подарунками завершився, просто вибачилась перед присутніми, сказавши, що погано почувається, і пішла до кімнати. Там дівчина відразу лягла у ліжко і закуталась у ковдру. Відправлене раніше повідомлення усе ще було непрочитаним.
***
Хакода був не дуже задоволеним, коли йому довелося о п’ятій відкривати двері дуже ранньому гостю. Хто взагалі не спить о такій годині у різдвяний ранок?
– І кого приніс нечистий?! – запитав чоловік, щойно постать гостя показалася з-за дверей. – Ти? Як ти тут опинився?
***
Катара спала міцним сном без сновидінь, тому батькові довелося докласти зусиль, щоб розбудити дівчину.
– Що сталось, тату? – запитала вона, намагаючись протерти очі від сну.
– Там внизу дехто чекає на тебе, – відповів чоловік.
– Котра година? Надворі ще темно.
– Чверть по п’ятній.
– Хто так рано приходить у гості? Нехай чекають. Я ще хочу спати.
– Гадаю, цьому гостеві ти зрадієш. І він дуже сильно наполягав на зустрічі саме зараз.
Катара зітхнула. Хто б там не був, йому дістанеться на горіхи добряче. Настрою у дівчини досі не було. Якби у будинку не було повно гостей, які ще спали, оскільки точно повкладалися пару годин тому, вона би спускалася сходами, гучно тупаючи підошвами капців, демонструючи нахабі свій настрій. А так належного ефекту не вийшло. Гість чекав на неї у вітальні, роздивляючись прикрашену ялинку. І якщо спочатку Катара хотіла просто його прибити, то побачивши, розгубилася. Вона ніяк не очікувала побачити Зуко у вітальні свого дому саме сьогодні.
– Зу…ко? – усе ще не вірячи своїм очам перепитала дівчина. Хлопець тут же до неї обернувся.
– Катаро, – просто мовив.
– Я не вірю. Я досі сплю?
Зуко тільки всміхнувся. У кілька широких кроків він подолав відстань від ялинки до дівчини і загорнув її у свої обійми, а потім нахилився і коротко поцілував, наостанок прикусивши нижню губу.
– Це схоже на сон? – Катара похитала головою. Такі бісенята, як зараз, можуть бути в очах тільки у справжнього Зуко.
– Як ти тут опинився? Ти ж повинен був залишатися з батьком та сестрою до кінця канікул.
– Повинен був, але моя похмура пика (за словами Азули) псувала їй з подругами увесь відпочинок, та й дядько теж бачив, що я не дуже сильно налаштований на святкування. Пробач мені, будь ласка, я не повинен був тоді йти так одразу. Слід було з тобою поговорити раніше. Я завинив.
Катара знову захитала головою.
– Не тобі треба вибачатись. Мені не варто було говорити усе те, що я сказала перед твоїм від’їздом. Ти завжди казав, що хочеш налагодити стосунки з батьком. І тут у тебе з’явився шанс, а мій егоїзм ледь усе не зіпсував. Проте це все одно не пояснює того, як ти тут опинився.
– Приїхав. Машиною. Дві доби у дорозі, щоб встигнути. Коли стало зрозуміло, що я не налаштований на розваги та веселощі, або ж на серйозні сімейні справи, дядько просто віддав мені ключі від машини. Я, якщо чесно, не маю жодного уявлення, де він їх узяв. Але я радий, що вони у нього знайшлися, – Зуко знову поцілував Катару. – Сорок годин в дорозі, кілька літрів енергетиків, хот-доги із заправок, і ось я тут.
– А як же батько і твоя родина?
– Вони виявились занадто чужими для мене. Занадто далекими. А тебе мені не вистачало. Я страшенно сумував за тобою.
– Я теж, – відповіла Катара. – Я теж страшенно сумувала.
А повідомлення так і залишилося непрочитаним. Проте, кому воно треба, коли ці слова усе одно знайшли свого адресата.