Chapter Text
ЛОНДОН, ЗА ДВАНАДЦЯТЬ РОКІВ ДО КІНЦЯ СВІТУ
Неспокій вирував у лондонських тінях. Демон, знаний як Кроулі, і не підозрював, що цей рік стане останнім звичайним роком його життя, і то вельми надовго. Поки що справи йшли собі гладко, як зазвичай.
***
Він припаркував свою вінтажну Бентлі у вузькому провулку між зачиненою крамничкою та рядом міських будиночків, темних о цій нічній порі. Щойно він ступив на бруківку, вперіщив дощ, і Кроулі підняв комір. Повітря пахнуло грозовою свіжістю, але ця свіжість приховувала дещо інше – ледь вловний сморід гниття й омани. Кроулі приязно посміхнувся.
- Кіґдасе! – привітався він, допіру розпізнавши в тумані силует іншого демона. – Чому завдячую такою неприємністю?
Висохлий старий демон підійшов ближче, і Кроулі побачив багряний полиск його очей у темряві.
- Гадаю, ти отримав моє повідомлення, Кроулі? – прогарчав він. Кіґдас був огидним древнім створінням, настільки потворним, що йому годі було замаскуватися під смертного. Тож Пекло він покидав нечасто, і лише за особливих обставин. Останнього разу він з’являвся на Землі ще під час Другої Світової, коли рятував Гітлера від замаху на вбивство.
- А чого б я інакше сюди прийшов? – запитав Кроулі, запихаючи руки в кишені штанів. Його незмінні темні окуляри затуманилися від холоду; легким рухом брови Кроулі змусив їх здійнятися з перенісся, повитиратися об лацкани піджака, а тоді вже всістися на звичне місце.
Кіґдас зміряв його оцінюючим поглядом і ступнув ближче. Краще б не ступав. Він тхнув жахливо, навіть як на демона.
- Ходять чутки, - мовив Кіґдас. – Щодо тебе, Кроулі. Дехто у Пеклі стверджує, що коли ти останнього разу явився зі звітом, від тебе несло ангельською благодаттю.
Огидний демон по-пташиному схилив голову і крок за кроком підходив, аж поки Кроулі, не стримавшись, скривився від невимовного смороду (просто уявіть собі, наче все, що є зараз у вашому холодильнику, замкнули в машині і залишили на липневій спеці приблизно на місяць).
- Як так могло статися, Кроулі? Як це тобі вдалося просмердітися добротою?
- А, це не складно! - Кроулі сяйнув зміїною посмішкою. – Вирішив перед офісом заскочити до католицького сиротинця, спокусити одну монашку. І десяти років не мине, як вона буде наша.
Кіґдас похмуро глянув на нього; червоні очі зблиснули.
- Це правда?
Кроулі недбало покрутив шиєю.
- Угу. Ну, якщо це все, то я пішов. Сіяти хаос, спокушати смертних, оце все. Аріведерчі!
Але щойно Кроулі розвернувся, щоб застрибнути назад у машину, з туману перед ним з’явилися ще двоє демонів. Він застиг, і посмішка сповзла з його лиця.
Даксіс і Ятакса, яких унизу кликали «катами-близнюками». Всі демони колись були янголами, тож насправді між Даксісом і Ятаксою спорідненості було не більше, ніж між Кроулі та Азирафаїлом; але їм подобалося, щоб їх вважали близнюками. Ще навіть тоді, на Небесах, до Повстання, ці двоє були нерозлучні… і трохи схиблені. І Занепали вони серед перших.
- Ми стежили за тобою, - сказав Даксіс. Голос у нього був тихий, із присвистом, наче той ледь чутний голосок у глибині свідомості, який нашіптує вам всілякі жахливі речі.
- Ми знаємо, де ти був у той вечір, - підхопила Ятакса, вишкіряючись жовтими губами. Її пащека була повна гострих вовчих зубів, завжди вимазаних у щось червоне.
- Ти був з ангелом, - прошипів Даксіс.
- З Азирафаїлом! – проголосила його сестра. – Ми вас бачили!
- А-а… в той день, - пробурмотів Кроулі, почуваючись дедалі незатишніше. – Ну… власне, цьому є цілком логічне пояснення…
Лапа Кіґдаса стиснулася на Кроулевім плечі.
- Досить з нас твоєї брехні, - прогарчав демон. Спільними зусиллями всі троє змусили Кроулі впасти на коліна, і дощова вода хлюпнула йому в лице. – Я давно вже мав підозри щодо тебе, зраднику! Але тепер, коли Даксіс і Ятакса бачили, як ти братаєшся з янголом – тепер ми нарешті маємо потрібні докази!
- Ти постанеш перед Вельзевуловим судом! – пообіцяв Даксіс.
- Але не раніше, ніж ми трохи розважимося з тобою… - Ятакса посміхнулася братові.
- Так. Буде дуже весело, - погодився той, і в Кроулі з’явилось відчуття, що особисто йому буде не дуже весело.
Кати-близнюки схопили його і в чотири руки потягнули вниз по вулиці. Неподалік від місця, де Кіґдас призначив Кроулі зустріч, виднілися червоні двері, що вели в підвал. Саме туди Даксіс і Ятакса його й поволокли. Кроулі пручався, брикався і навіть намагався кричати, але ніхто на тихій вулиці його не почув.
Кіґдас прочинив важкі металеві двері, і його поплічники штовхнули свою жертву вниз по сходах у непроглядну пітьму.
***
«Привіт, це Ентоні Кроулі. Ви знаєте, що робити. Зробіть це стильно».
Бі-іп.
Азирафаїл поклав слухавку і зітхнув. Античний годинник на стіні показував майже північ, і... так, звісно ж, Кроулі демон, та все ж! Так сильно запізнюватися – це грубо навіть для демона!
Янгол пирхнув і заходився поправляти стоси книжок, нагромаджених на столі в задній кімнатці книгарні. Зазвичай делікатний аромат старого паперу з нотками цвілі покращував найпохмуріший його настрій, але сьогодні половина його голови була забита думками про Кроулі. Ну гаразд, не половина – але якась часточка точно була!
Надворі бушувала гроза. Дощ лупив по вікнах. Заварничок чаю, що Азирафаїл приготував його для зустрічі, вже зовсім вистиг на столі.
Азирафаїл і далі займався книжками, але погляд його раз по раз повертався до телефону. Врешті решт, закусивши губу, він знову підняв слухавку (і пообіцяв собі, що це останній раз, і якщо Кроулі не відповість – то все, він більше не дзвонитиме!).
Просто він хвилювався…
Кроулі ніколи не запізнювався на їхні зустрічі. Ніколи.
«Привіт, це Ентоні Кроулі. Ви знаєте, що робити. Зробіть це стильно».
Бі-іп.
В іншій кімнаті дзенькнув дзвінок над вхідними дверима.
Умить розвеселившись, Азирафаїл вибіг із кабінету з ім’ям Кроулі на вустах. Однак у дверях різко зупинився, аж носаки шкіряних брогів шкрябнули по килимку: перед ним був не Кроулі, а Гавриїл. Мокре від дощу волосся архангела прилипло до чола; побачивши Азирафаїла, він натягнуто посміхнувся.
- Ох, як приємно бачити тебе, Азирафаїле! – проказав Гавриїл, закриваючи за собою двері. Потім похмуро оглянув свій змоклий костюм, клацнув пальцями – й одяг миттєво висох.
- Гавриїле. Який приємний сюрприз… Але що… е-е.. що ти тут робиш? - …може, воно й на краще, що Кроулі не з’явився. Якби з’явився, зараз у них обох були б чималі проблеми. Тривожно заламуючи руки, Азирафаїл і собі спробував посміхнутися.
- О, просто був поблизу, - пояснив Гавриїл. - Вирішив заскочити, подивитися, як в тебе справи.
В перекладі це означало: чув дещо про тебе і прийшов перевірити, чи правдиві чутки. Зрештою, Гавриїл, Архангел Господній, був не з тих, хто просто «заскакує подивитися як справи».
- Чашечку чаю? – незграбно запропонував Азирафаїл.
Гавриїл лише фиркнув: він? осквернить себе людською поживою? Що за інсинуації! – і відказав гордовито:
- Ні. Дякую.
Натомість архангел заходився нишпорити поміж Азирафаїлових книжок, пересуваючи стоси й заглядаючи за полиці.
- Тут хтось був? – запитав він.
- Ні! Тобто, так, звісно. Покупці. Багато покупців, - Азирафаїл нервово слідував за Гавриїлом, спостерігаючи за його пошуками.
- Але нікого… особливого? Нікого, кого б тут не мало бути? – архангел протяв Азирафаїла суворим поглядом. Той, помітно сполотнівши, уважно розглядав ґудзики на своєму жилеті.
- Особливого? Кого ти маєш на увазі?
- Може, тут був демон?
Азирафаїл старанно зобразив шок.
- Демон? – аж задихнувся він, приклавши руку до серця. – Ні! Ну звісно ж, ні! Що за сміховинна ідея! Хіба ж я міг би пустити якогось демона до моєї книгарні!
Гавриїл нарешті облишив книжки – і заодно полишив усілякі прикидання.
- Тож ти можеш особисто запевнити мене, що демона Кроулі тут не було?
Азирафаїл суворо кивнув.
- Даю тобі слово, Гавриїле, - він аж відчув нудоту від того, що йому довелось отак збрехати; але ж він справді мусив це зробити. Заради власної безпеки й безпеки Кроулі.
- Добре, - проказав Гавриїл, вочевидь задоволений; він не міг уявити, щоб янгол збрехав, а надто – йому. – Дуже добре. Тоді я тебе залишу. Гарного дня, Азирафаїле.
Янгол зупинив його біля дверей:
- Гавриїле! А можна запитати, що взагалі стало причиною…? – авжеж, то було ризиковане запитання, але якщо котрийсь із янголів шпигував за ним і Кроулі, про це варто би знати.
- Так, просто чутки, - відказав Гавриїл. – Я, звісно, ніколи в це не вірив, але коли до тебе доходять такі тривожні чутки, хочеться їх перевірити, - його вуста скривилися в нудотно солодкавій посмішці. – Здається, Рамиїл… ти мусиш його пам’ятати, він у нас відслідковує всю комунікацію Пекла… так от, Рамиїл почув десь на демонських каналах, що вас із Кроулі бачили разом. Демони, ясна річ, страшенно занепокоєні.
- То це сказали демони? – перепитав Азирафаїл, тим часом як шлунок його зробив небезпечний кульбіт; що ж, певно, не його одного зараз перевіряють… - Гм. Ну, вони очевидно неправі.
- Очевидно, - і Гавриїл попрощався ще раз, перш ніж зникнути в спалаху священного світла.
Азирафаїл ще трохи почекав, а потім кинувся назад до свого кабінету, схопив телефон і набрав номер, покусуючи кісточки пальців.
«Привіт, це Ентоні Кроулі. Ви знаєте, що робити. Зробіть це стильно».
Бі-іп.
- О, добридень, пане Кроулі. Це… Джон. З… ем-м… зі садової виставки, - Азирафаїл облизав губи. – Просто вирішив перевірити. Бо, знаєте, почув тривожні новини. Якщо ви там – зніміть, будь ласка, слухавку, - янгол зачекав декілька секунд, перш ніж скривитися. – Добре, що ж, певно, вас немає вдома… ем-м… - він прочистив горло. – Гарного дня.
Клік.
***
Даксіс та Ятакса жбурнули Кроулі на дерев’яний стілець, що стирчав посеред порожнього підвалу. Помахом руки Кіґдас створив мотузки, які одразу ж оплели Кроулеві зап’ястя та щиколотки, надійно зафіксувавши його на місці. Жорсткі волокна уп’ялися у шкіру.
- Знаєш, що ми робимо зі зрадниками? – поцікавився Даксіс, лиховісно посміхаючись у напівтьмі. Довге масне волосся затіняло його лице. Його сестра пританцьовувала на межі поля зору, вишкіряючись від нестримної кровожерливої втіхи.
- То як, знаєш? – дзявкнула вона.
Кроулі зміряв усіх трьох похмурим поглядом з-під повік.
- Ну, - повільно проказав він, удаючи, наче справді замислився над питанням, – оскільки вас кличуть «катами-близнюками», можу припустити, що це якось пов’язано з катуванням.
Кіґдас суворо кивнув за спиною в Даксіса.
- Ти знаєш, я зазвичай такі речі не схвалюю, - сказав він – і це, як не дивно, була правда. Кіґдас був демоном давнього гарту, тож більше цінував ігри розуму, класичне спокушання або – в крайньому разі – просте, без витівок, убивство. Він щиро вірив, що коли вже штрикаєш когось ножем – штрикай правильно з першої спроби. – Але це був єдиний спосіб змусити цих двох працювати зі мною.
- Нічого особистого, - мовила Ятакса, нарешті повністю виходячи перед Кроулеві очі. Її волосся, таке ж чорне й масне, як у брата, неприборканими сплутаними кучерями спадало їй на плечі. Безліч мертвих квітів, вплетених у кучері, перетворювали її на Диснеївську зомбі-принцесу.
- Так, - луною підхопив її брат. – Нічого особистого, Кроулі.
- Просто ми маємо новісіньку й дуже цікаву забавку!
- І хочемо з нею трошки пограти!
- Але вона працює лише на демонах. Тож ми подумали: чому б не попрацювати на Кіґдаса, не допомогти йому знайти зрадника! – Ятакса, розвернувшись, знову зникла серед тіней, а коли повернулася, в руках у неї була велика шкіряна сумка. Вона жбурнула її Кроулі до ніг і заходилася порпатися всередині. І врешті дістала величезний шприц, наповнений прозорою рідиною.
Кроулі принюхався. Не пахло ні отрутою, ні наркотиком – взагалі нічим лихим звідти не пахло.
- Це вода, - повідомив йому Даксіс. – Чистісінька вода.
- О-о, - мовив Кроулі, не впевнений, чи варто йому починати боятися. – О, ні… вода…
- А це… - Ятакса дістала із сумки ще один предмет: скляну чашу, загорнуту приблизно в сто шарів харчової плівки. В чаші містилося з пів склянки чистої рідини – це також, судячи з усього, була вода, але… щось у ній непокоїло Кроулі; він не розумів, що саме, поки Ятакса не договорила: - …свята вода.
Ох. Ох, чорт.
«Кроулі? Ти там? Ти мене чуєш?» - Кроулі підстрибнув, почувши голос у себе в голові, і кати-близнюки вирішили, що це хороший знак. Сміючись, вони почали розгортати святу воду для свого експерименту, яким би він не був.
- Азирафаїле? – подумки відповів Кроулі. – Це ти?
Він впізнав голос янгола, але в глибині душі не міг повірити в це. Спілкуватися отак, телепатично, було украй небезпечно, будь-хто міг підслухати співрозмовників – хоч янгол, хоч демон – і саме Азирафаїл завжди наполягав на обережності.
«Ох, дякувати Всевишній! Я вже почав непокоїтися! Слухай, ти маєш стерегтися. Хтось із демонів дізнався, що ми з тобою крутилися одне біля одного! Тебе, скоріш за все, уже розшукують!»
- Ох, янголе, ти трохи спізнився з попередженням.
«Що?»
Кроулі дивився на демонів перед собою і молився… ну, не те щоб молився, але… ви зрозуміли… щоб нікому з них не прийшло в голову прислухатися до його думок.
- Вони мене вже знайшли.
«О Боже!»
- Угу…
«Де ти? Я зараз буду!»
- Ні! – він відчув здивування янгола так виразно, наче той стояв просто перед ним. – Не можна, - сказав йому Кроулі. – Це занадто небезпечно. Їх тут троє, а ти один.
«Я звільню тебе, і тоді мені дістанеться лише двоє. Вже кращі шанси, правда ж?»
Кроулі подивився на свої зв’язані ноги; скривився.
- Ні, - заперечив він.
«Але, Кроулі…»
- Я сказав: ні, Азирафаїле! Ми не можемо так ризикувати! Просто… - він сухо ковтнув, спостерігаючи, як близнюки занурюють голку в чашу зі святою водою і змішують одну-єдину її краплину з безпечною рідиною в шприці. Це послабить дію святої води? Чи він все одно помре? Вочевидь, саме це Даксіс з Ятаксою і сподіваються дізнатися.
«Кроулі?» - голос Азирафаїла став напруженим від хвилювання.
- Я тут.
«Що сталося? Ти раптом замовк. З тобою все гаразд?»
- Все гаразд, просто… - він знову покосився собі під ноги. – Просто залишайся там, де ти є, і тримайся від цього всього подалі. Якщо виберусь, я дам тобі знати. А якщо ні… - Кроулі не те щоб добре вмів у всі ці приязні почуття чи довгі прощання. Тому просто сказав: - Приємно було знатися з тобою, янголе.
«Кроулі, стривай…»
Але він просто заблокував голос янгола у своїй свідомості і повернувся до наявних проблем. Даксіс наближався до нього з голкою.
***
Азирафаїл перебував у стані цілковитої паніки.
Кроулі попався демонам, які знають, що він їх зрадив. Він може бути де завгодно, у будь-якій будівлі Лондона. А може й за містом; хто його зна, чим він займається між їхніми зустрічами. О Господи, о Господи… це погано. Це дуже-дуже погано.
Вони можуть вбити його, раптом застигнувши на півкрокові, усвідомив Азирафаїл. Це вам не янгольське правосуддя. Жодних тобі огидних нотаток, пасивно-агресивних коментарів, жодного судового засідання. Кроулі схопили демони. Демони вбивають просто для розваги!
А що ж вони в біса роблять зі своїми злочинцями?
Азирафаїл витер рукою рота, знову крокуючи туди-сюди книгарнею. До біса Кроулеву заборону! Азирафаїл має знайти його, але як? Зазвичай саме Кроулі займався такими речами: це він умів рятувати, і вистежувати, кого треба, і будувати підступні плани. Як він це робив? Що зараз зробив би Кроулі?
Він, мабуть, вдався б до якого-небудь демонічного дива… але, оскільки таких у Азирафаїла в запасі не було, він вирішив обійтися ангельським.
***
Даксіс встромив голку Кроулі в шкіру і, хоч Кроулі й оком не кліпнув, Ятакса зайшлася захопленим вереском.
- Подумай, що ти робиш, - низьким, погрозливим голосом попередив Кроулі. – Ти знаєш, що я вчинив. Ти знаєш, що я зрадник. І я не сумніваюся, що Темна Рада тобі повірить, - сказав він, не відводячи погляду від чорних Даксісових очей. – Але ти от про що поміркуй. Що подумає Темна Рада – і всі ті демони, яких я зрадив – коли дізнаються, що ти вбив мене сам? Що вони не отримають жодної втіхи від моєї смерті, не матимуть справедливої помсти… Що тоді?
Даксіс завагався на мить, тримаючи палець на поршні, але втрутилася його сестра.
- А хто сказав, що ми тебе вб’ємо? Ми просто помучимо тебе трошки… гаразд, сильно помучимо – а тоді віддамо тебе на суд!
- Ятаксо, Ятаксо, Ятаксо, - Кроулі поцокав язиком. – Це ж свята вода. Ти справді очікуєш, що я переживу ін’єкцію цієї штуки? Хай навіть і в розведеному вигляді?
Тепер уже засумнівалась і вона, і Кроулі відчув проблиск надії. Не надто яскравий проблиск, звісно – навіть якщо близнюки не прикінчать його зараз, а передадуть Темній Раді, то вже там його, з усією впевненістю, вб’ють… та все ж. Прогрес!
- Ні, - мовив Кіґдас.
Кроулі та кати-близнюки дружно витріщилися на нього.
- Давайте його вб’ємо.
- ЩО?! – заволав Кроулі. – Ви не можете! Темна Рада…
- …Ні про що не дізнається, - перебив Кіґдас, - бо її тут нема. Лише ми троє знаємо про твою зраду. А для Темної Ради все виглядатиме так, наче тебе вколошкав той твій янгол, - він вишкірився, і між його зубів урозтіч побігли таргани. – Тож давайте його вб’ємо, та й по всьому.
- Так! – з ентузіазмом погодилася Ятакса.
- Давайте вб’ємо, - проказав Даксіс. І почав натискати на поршень.
- Ні, ні…
Але щойно свята вода потрапила до вен Кроулі, він закинув голову і почав кричати.
Він кричав, і кричав, і кричав.
Ох, як він кричав…
***
Не так вже й просто відстежувати демонів, і саме тому янголи зазвичай не завдають собі такого клопоту. Це вимагає великої зосередженості, великих зусиль, і забирає чимало енергії. Але вже за кілька хвилин Азирафаїл – знесилений настільки, що зненацька почав мріяти про камамбер – зміг визначити місцезнаходження свого друга.
На ланч часу не було. Він був потрібен Кроулі!
***
Це було гірше, ніж вогонь.
Під час свого Падіння Кроулі пройшов крізь пекельне полум'я, і це було й наполовину не так страшно, як теперішній біль. Цей біль був гарячіший, гостріший, немовби кров перетворилася на найкислішу кислоту з усіх, що лиш є у всесвіті, немовби тіло кипіло зсередини, немовби кришилися його кістки.
Він кричав, кричав і кричав.
А потім побачив спалах.
***
Азирафаїл важко приземлився на ноги посеред підвалу. Він тримав у руці меч, але переважно задля видовищності, і щиро сподівався, що його не доведеться використовувати за призначенням.
- ДЕМОНИ! - заволав він, застосовуючи найгучніший, найвеличніший Ангельський Крик™.
Трійко демонів, що оточували Кроулі, застигли на місці й пороззявляли роти у священному жаху. Той, що стояв до Кроулі найближче, випустив з рук великий шприц, наповнений рідиною. З усіх сил намагаючись не звертати уваги на мученицькі крики свого друга, Азирафаїл здійняв меч (придбаний за безцінь у ломбарді) і проголосив:
- ЗГИНЬТЕ! ПОВЕРТАЙТЕСЯ ТУДИ, ЗВІДКИ ПРИЙШЛИ, НЕЧЕСТИВЕ ПОРІДДЯ! - і, для більшої переконливості, призвав вогненний стовп, щоб той осяяв його зверху.
Цієї нехитрої сценічної магії вистачило, щоб змусити демонів втекти – точніше кажучи, розчинитися у тінях. За лічені секунди жодного з них не залишилося. Азирафаїл не знав, як далеко вони подалися з переляку. Але йому було байдуже.
- Кроулі! – видихнув він, впустивши меча.
Але Кроулі не реагував, надто зайнятий конвульсіями та стогонами. Його зазвичай відсторонене лице спотворила агонія, очі були заплющені, і крізь людський крик болю чути було ще один звук – високочастотне квиління вмираючої змії.
- Ох, Кроулі… мій Кроулі, що вони з тобою зробили? – Азирафаїл схопив шприц і, щойно торкнувся його, відчув залишки святої води. – О Господи.
За помахом його руки з Кроулі спали пута, і той вивалився з крісла. Азирафаїл підхопив його й опустив на підлогу.
- Не хвилюйся, Кроулі, - прошепотів він. – Я можу це виправити. Я можу це виправити, - він поклав долоню демонові на чоло. – Гадаю, на ще одне диво мене сьогодні вистачить.
Зі спалахом білого світла найменші сліди святої води випарувалися з Кроулевої крові, і демон одразу ж обм’якнув на руках Азирафаїла, немов ганчір’яна лялька. Одну жахливу нескінченно довгу мить він не ворушився і не дихав… Але потому здригнувся і важко закашлявся. Чорна кров цівочкою потекла з кутика його рота. І, попри те, що це було моторошне видовище, після цього Кроулі почав дихати.
Азирафаїл спробував відчути полегшення.
- Кроулі? – покликав він, торкаючись щоки демона. – Ти як?
Жовті очі привідкрилися, і Кроулі безтямно ковзнув поглядом по його обличчю. Його груди важко, з хрипами, підіймалися й опускалися. Він здавався ще більш виснаженим, ніж Азирафаїл після всіх сотворених див; навіть його фізична форма виглядала змарнілою. Темні окуляри він загубив, лице було біле, як простирадло, а яскраве руде волосся прилипло до спітнілого чола. Ще за мить зміїні очі трохи звузилися.
- Янголе? – видихнув Кроулі зірваним від крику голосом. – Що…
- Я прийшов тебе врятувати, - слабко всміхаючись, пояснив Азирафаїл. – Я знаю, що ти казав цього не робити, але я нічого не міг вдіяти. Дуже хвилювався.
- Де… - Кроулі примружився, вдивляючись у темряву. Він спробував був піднятися, проте Азирафаїл лагідно вклав його назад. – Куди вони поділися?
- Я їх прогнав, - проказав Азирафаїл, виглядаючи в міру задоволеним собою.
Кроулі кліпнув.
- Ти… що зробив?
- Я їх прогнав.
Обличчя Кроулі знову напружено скривилося.
- Як?
- За допомогою… гм… оцього, - Азирафаїл підібрав меч. – І дрібнесенького дива.
Ясно, що через все це у них буде купа проблем. Проблем, з якими їм обом доведеться давати раду. Потрібно буде вистежити цю трійцю демонів і знищити їх до того, як вони комусь розкажуть про згоду між Кроулі та Азирафаїлом; а також переконатися, що інші янголи не дізналися про неї. Але все це – потім, не сьогодні. А поки що Кроулі просто закрив очі й розслабився, надто втомлений, щоб хвилюватися навіть про те, що він лежить в обіймах янгола, ніжно притиснутий до його грудей. Це було приємно. Але він нізащо б не зізнався у цьому вголос.
Минуло трохи часу, перш ніж Кроулі знайшов у собі сили знову відкрити очі й глянути вгору на янгола, який доволі безсоромно посміхнувся йому у відповідь.
- Гадаю, я маю тобі подякувати, - прохрипів Кроулі.
- Не обов'язково, - насмішкувато відгукнувся Азирафаїл. – Мені треба буде врятувати тебе ще з півдюжини разів, щоб зрівняти рахунок.
Кроулі тихенько пирхнув. Він відчував, що майже засинає. Але янгол допоміг йому спершу сісти, а тоді підвестися.
- Знаєш, я не думаю, що тобі зараз варто повертатися додому, - сказав він.
- Тобто?
Азирафаїл розчахнув двері підвалу й поміг Кроулі піднятися сходами. Бентлі стояла на тому ж місці, де він її лишив, мокра від дощу, і з талоном на паркування, вліпленим під склоочисник. Талон він спалив одним поглядом.
- Я маю на увазі, - мовив Азирафаїл, - що ті демони знають, де ти живеш. Можливо, вони тебе там дожидають просто зараз. Я гадаю, було б безпечніше… - він на мить завагався, зніяковівши. – Гадаю, буде безпечніше, якщо ти ненадовго залишишся в мене, в книгарні. На кілька днів. Поки не відновиш сили.
Азирафаїл розмістив Кроулі на задньому сидінні Бентлі, де той міг лягти, а сам усівся за кермо. Від єдиного дотику автомобіль ожив, а зі стерео-колонки одразу ж заграли Квіни.
- То що ти про це думаєш?
Кілька секунд Кроулі розмірковував.
- Ну гаразд, - погодився він, надаючи голосу роздратованих ноток, хоч насправді зовсім не відчував роздратування. – Але буквально на день-два.
- Так, звісно.
Поки вони їхали лондонськими вулицями, Кроулі задрімав, і Азирафаїл дозволив собі задоволено посміхатися, кермуючи й позираючи на нього. Невдовзі вони прибули до книгарні. Азирафаїл завів Кроулі всередину – той ледве тримався на ногах – і вклав на ліжко в задній кімнаті. Кроулеві чорні шкіряні шмотки і зухвалі манери виглядали до смішного недоречними у гніздечку з пухнастої ковдри.
- Гарних снів, Кроулі, - прошепотів Азирафаїл, вимикаючи все світло, крім одненької лампи на своєму столі.
Він сидів за столом і читав, поки Кроулі дрімав обіч нього. Так спокійно і легко йому давно вже не було.