Chapter Text
Жан Моро акуратно нарізав томати, коли веселе привітання Джеремі Нокса змусило його завмерти на місці. Вперше за цілий тиждень голос Джеремі звучав настільки захоплено-щасливо.
Жан дивився, як Жербельковт* кинувся до дверей, і звук маленького тіла, що врізалося в стіну, дав зрозуміти, наскільки песик схвильований. Жан випростався й мимоволі кинув декілька вичікувальних поглядів у бік дверей.
– Хтось радий його бачити, – прошепотіла Кет поряд із ним
– Так. Пес, – незворушно відповів Жан, уникаючи її змовницького погляду.
Джеремі опустився навколішки, щойно переступив поріг вітальні.
– Божечки, поглянь на себе! – він кинувся заціловувати Жербельковта, – Ти скучив за мною? Так, скучив! Скучив!
– Та, він скучив, – вставила Кет із невинною усмішкою. На мить Жан задумався, чи не згодувати їй силомиць кілька помідорів, аби зайняти чимось її гострий язик.
Лайла проігнорувала їх обох і звернулась до Джеремі:
– Що таке? Я думала, ти мав ще щось зробити, перш ніж іти додому?
Хоч вона й говорила спокійно, Жан провів із нею достатньо часу, аби помітити, як її кутики її губ смикнулись донизу.
– О, так, – відповів Джеремі, – Але я мав трохи часу, щоб заскочити до вас. Так, Жербичку?
Незважаючи на огидне прізвисько, напруга помітно зникла з плечей Лайли.
– У тебе гарний настрій, – сказала вона, пом’якшившись.
Він миттєво посміхнувся їй у відповідь.
– Як він може бути поганим? Вже майже вихідні, я побачив мого солодкого хлопчика, а ще… – Сповнений гордості, він відкрив свою сумку й дістав звідти щось маленьке та блискуче, – Погляньте на цю красу!
Жан почекав. Він гадки не мав, що то була за річ, але те, як раптом присвиснула Кет, свідчило, що це щось вражаюче.
Принаймні, ця штука виявилась достатньо привабливою для Жербельковта, щоб той спробував її вкусити. Джеремі хутко звівся на ноги і кинувся її рятувати.
– Ні, Жербе! – він верескнув, – Не їсти мої речі! О, чекай, як це буде французькою?
Миттю Лайла опинилась біля Джеремі.
– Гадаю, це була команда. Це що, новий айпод? – вона вже обережно вивчала річ.
Джеремі серйозно кивнув.
– Шосте покоління у плоті! Чи краще сказати… В сталі? Це ж сталь? Я ніколи не розрізняв.
– Бляха, а ти не гаяв часу, – підмітила Кет захоплено, – Він же вийшов десь тиждень тому? Ти вирвав його просто з утроби!
– Мій старий помер кілька місяців тому, саме час замінити. Мама навіть не заперечувала.
На це Лайла пирхнула, але Джеремі вдав, що не чув. Прийнявши мовчання Жана за здивування, він перехилився через стійку, щоб показати йому обновку.
– Вартує того, правда?
– Якщо можеш собі дозволити, звісно, – відповіла Кет, вже знову нишпорячи в шафі.
Було важко не виявити ні краплі зацікавленості, коли Джеремі зазирнув до нього поверх дошки з томатами. Жан відклав ніж убік і взяв до рук айпод, щоб роздивитись.
Це був блискучий сірий прямокутник із круглими кнопками, холодний на дотик і дуже легкий. Здавалось, у верхній частині знаходився маленький чорний екран; Жан повільно провів по ньому пальцем, але нічого не змінилося. Пристрій не вмикався, навіть коли він обвів великим пальцем біле коліщатко з чотирьох кнопок.
Судячи з символів на кнопках, на екрані щось мало би програватись, та Жан поняття не мав, що саме.
Він пам’ятав, що бачив у кількох студентів схожі пристрої, але це і все.
– Для чого це? – спитав він, повертаючи річ господарю.
– О, точно, вибач, – промовив Джеремі так, ніби мав би очікувати цього питання, – Це портативний музичний плеєр. Мені потрібні лише навушники, і я можу слухати будь-яку пісню на ньому будь-де і будь-коли.
Жан не дуже розумів, хто взагалі захотів би якийсь девайс, щоби слухати музику у вільний час. І в нього було чітке відчуття, що зрозуміліше від пояснень Джеремі не стане.
Той лише ливився на нього вичікувально, тож, певно, Жан зараз мав безглуздий вигляд.
– Що ти взагалі слухатимеш? – він почув свій голос перш ніж збагнув, про що питає.
Тиша, яка послідувала, була важкою, але вже знайомою. Жану не дуже подобалось почуватись так, ніби він сказав щось дивне. Колись це було щоденним явищем з його друзями. Однак із часом він робив успіхи – або йому так здавалось. Вочевидь, йому ще було куди рости.
Він знову зосередився на Джеремі: юнак крутив свій айпод між пальцями, схиливши голову вбік.
– Будь-яку пісню, яку захочу, – він припустив. – Всі мої улюблені пісні.
Нічого було додати після такої незмістовної відповіді, тож Жан просто пішов до раковини, аби помити руки та повернутися до своїх томатів. Та коли він потягнувся за милом, зустрів пронизуючий погляд Кет.
– Агов, мені просто цікаво. Яка твоя улюблена пісня зараз?
З її тону було ясно, що вона здогадувалась, що саме почує, і знала, що це їй не сподобається.
Він не міг спитати: “У всіх вона є?”, навіть попри те, що йому дуже кортіло. Тож Жан запитав:
– Обов’язково, щоб вона була?
Він влучив у яблучко. Кет лише зробила гримасу:
– Гадаю, ні. Та все ж…
Лайла задумливо побарабанила пальцями по стільниці.
– Може, маєш улюблений жанр?
Що знову? Жан закрутив кран і повернувся до стійки за ножем.
– Нічого не спадає на думку.
Він зосередився на нарізанні томатів, та складно було ігнорувати важкі погляди всіх трьох, направлені на нього. Зовсім скоро Жан мав необережність поглянути на Джеремі.
Той поклав свій плеєр назад до сумки, і вся його увага була прикута до Жана.
– Не можу повірити, що я досі не спитав… А ти взагалі слухаєш музику?
Жан ледь не засміявся з цього запитання. Звичайно, він слухав музику: те, що слухали інші – новий бумбокс Кет, радіо в їхніх машинах, вуличні виступи, музику, що грала в магазинах… Та він не був настільки дурним, аби вірити, що Джеремі мав на увазі саме це.
– Задля розваги – ні.
Навіть якби він мав на це час та бажання, нащо було би так ризикувати? Прислухатися до того, як Круки ходять повз, розпізнавати їхні кроки – без цього в Гнізді було не вижити. Крім того, навіть якби він був достатньо божевільним, аби грати з вогнем, що йому слухати?
В дитинстві він часто слухав мамине радіо, що грало з сусідньої кімнати. Тоді він сідав під стінкою, вслухаючись в звуки і пошепки повторюючи слова сестрі, яка тулилася до нього. Та це було багато років тому, і пісні звучали іншою мовою на радіостанціях, які не ловили по цей бік океану. І Елоді вже немає.
Горе, що вже поволі відступило від Жана, злою хвилею кинулось назад, накриваючи його з головою. Його ніж гучно вдарив по дошці: овочі, які він різав, закінчились.
– Ти не знаєш, яка музика тобі до вподоби, так? – нарешті озвався Джеремі, і в його теплих карих очах промайнула скорботна тінь. Жану не залишилось нічого, як відвести погляд.
Поки він говорив, Лайла дала Жанові миску для томатів. Голос Джеремі був чистим, сповненим світла:
– Хочеш це з’ясувати?
Жан кліпнув; Джеремі став просто перед ним та, простягнувши руку до дошки, вкрав скибочку томата і з’їв.
– Що? – це було єдине, що спитав Жан.
– Твій музичний смак. Хочеш знати, що тобі подобається? Можемо разом дізнатись.
– Як?
– Можна послухати різну музику, подивитись, що тобі сподобається! – голос Джеремі звучав дедалі натхненніше, – Буде весело, еге ж? Ми могли би навіть сходити разом на концерт, прикинь!
Він не міг уявити. Або, може, і міг, але від цього ставало тільки гірше. Все це виходило з-під контролю і Жан мусив покласти край.
Кет схилилась над пательнею, стоячи до них спиною, і він бачив, як вона намагалась не хихотіти. Лайла діставала тарілки зі спокійним виразом обличчя, але Жан помітив, як вона намагалась упіймати погляд Джеремі.
Йому справді слід було придушити цю ідею в зародку. Але Джеремі вже вигадував неймовірну кількість занять, виглядаючи з кожною новою все більш і більш захопленим. Здавалось, він настільки сильно прагнув втілити цей абсурдний задум, що Жан не міг ні заохочувати, ні відмовляти його.
– То як, що думаєш? – нарешті запитав Джеремі, схиливши голову так, що кілька білявих пасм впали йому на обличчя.
– Думаю, у тебе забагато вільного часу.
Це була брехня і вони обидва це знали. Джеремі був заклопотаний як ніколи. Те, що він хотів пожертвувати тими крихтами спокою, що мав, заради Жана, було нерозумно. Навіть непробачно. Тим не менш, таке було жахливо типовим для їхнього дурного капітана.
Жан не питав, чому Джеремі це так сильно хвилює. Хоча це питання переслідувало його, відповідь він і так знав. Для впевненості він додав:
– Не робитимемо з цього сиру.
На жаль, його відмова не мала бажаного ефекту.
– З цього… – почав Джеремі, та його заглушив шалений регіт Кет.
– Сиру?! – видихнула вона, – Ти про що?
Жан ковзнув поглядом по кожному з друзів і глибоко зітхнув:
– Ви так не кажете?
– Чекай, – очі Лайли сяяли від цікавості, – Це так кажуть французькою, коли чомусь надають надто велике значення? Так прикольно. Цю фразу вживають всі французи чи тільки марсельці? А у вас є ще якісь фразочки, пов’язані з сиром, чи?..
– Не змінюй тему! – благально скрикнув Джеремі, – Я ставив йому важливе питання про музику.
– Цікаво, яка була би його улюблена пісня, – розмірковувала Кет тоном, що змусив Жана зіщулитись. – Судячи з того, що ми знаємо, це могла би бути “SexyBack” чи щось на кшталт того. Можеш уявити?
Жан не міг. Не треба було і слухати цю пісню, щоб зрозуміти, що Кет глузує з нього. Огидна назва говорила сама за себе. Однією ногою він трохи відсунув стілець убік якраз тоді, коли вона сідала на нього. Це не було достатньо далеко, щоб вона впала, але її тихий зойк був гідною відплатою за знущання. Кет побігла до Жербельковта по втіху або, можливо, захист.
Лайла похитала головою:
– Будь ласка, ні. У нас вже є Джеремі. Ми не можемо мати ще одного шаленого фаната Джастіна Тімберлейка в цьому домі. Треба якесь різноманіття.
– Що?! – в голосі Джеремі бриніла щира образа, – Це не моя улюблена пісня! І навіть не моя улюблена серед його пісень!
– Та невже? – втрутилась Кет, обіймаючи Жербельковта, – Ти слухав її на повторі цілий рік! Краще поверни мені всі ті години!
Джеремі здивовано розвів руками.
– Неправда. Я вмикаю її лише з особливої нагоди. Ти, мабуть, чула її по радіо – то був не я.
– Звісно, сонечко, – промовила Лайла в мить, коли Кет відповіла:
– І з якої нагоди ти слухаєш “SexyBack” на повторі, Джеремі?
Звинувачений, здавалось, старанно обдумував, як би найбезпечніше відповісти, але так нічого й не вигадав.
– Нічого такого непристойного, – зрештою сказав він і розплився в посмішці, яка насправді кричала про непристойності.
Кет явно збиралась ще подражнити його, але Жан хотів покласти край цьому божевіллю, поки він не став забагато думати про це.
– То яка твоя улюблена пісня?
Вона зиркнула на нього за це втручання, та Жан вдав, що не помітив. Джеремі посміхнувся, і на його щоках з’явились ямочки.
– О, дякую! Хоч хтось запитує, а не робить свої припущення, – сказав він так, ніби у Жана були хоч якісь.
– Ой, ми всі вмираємо від цікавості, – пирхнула Кет, – Це, певно, Неллі Фуртадо? Ти купив диск собі в машину. Гм-м, що ж саме… “Promiscuous”, може?
– Неправильно! – Джеремі схрестив руки і набув настільки суворого вигляду, наскільки це було можливо з його ніжними рисами обличчя. – Непогана спроба, я люблю її, але це не моя улюблена пісня зараз. Лайло, є здогадки?
– Ставлю на “Stronger” Веста.
– Її всі люблять! Не рахується.
Жан гадки не мав, хто були всі ті співаки. Це відчуття ніби повернуло його в перші дні літа, коли все здавалося чужим і недосяжним. Але літо минуло, а він дожив до жовтня.
Він припинив слідкувати за розмовою, коли Джеремі хутко поклав сумку на стійку та дістав ноутбук.
– Що ти робиш? – спитав Жан із острахом.
– Диски вдома, але вся музика є у мене тут, – пояснив він, і Жану довелось нагадати собі, що “вдома” – це про дім, де жила сім’я Джеремі, а не про їхню квартиру.
Завжди було домовлено, що Джеремі живе зі своєю родиною весь тиждень, і лише на вихідні приїздить до них. Та після пожежі його мати перестала дозволяти приходити до них щовечора. Джеремі все ще вдавалось проводити з друзями більшу частину свого вільного часу, але ночувати у них йому було заборонено. Джеремі обіцяв, що це лише тимчасово, та Жан знав цей погляд – погляд людини, яка чіпляється за марну надію.
Вони все ще мали ліжко для нього, і навіть зараз ці білі простирадла переслідували кімнату Жана та Джеремі – безлику і недоторкану. Їм обом досі було важко влитися в цей новий ритм, особливо з Жербельковтом, який додавав свого клопоту.
Жан ненавидів усе це. Звісно, він ненавидів матір Джеремі. Але більш за все він ненавидів бачити той відчай на обличчі друга щоразу, як він мусив іти.
Вже четвер, сказав він собі. Ще трохи – і вихідні.
– Отже… Ось вона! Улюблена пісня на даний момент! – проголосив Джеремі.
Тільки-но заграла музика, на екрані комп’ютера почали з’являтись чудернацькі картинки. Геометричні фігури виникали, пульсували в ритмі музики, змінювали кольори від електричного блакитного до неонового жовтогарячого. Жан був надто приголомшений, щоб говорити. Ніби загіпнотизований, він ледь вловлював мелодію, що грала – його очі були прикуті до екрана. З цього трансу його вивела ще одна дивина: Джеремі почав підспівувати.
Жан ледь не скрутив собі шию, дивлячись на нього. Те, що робив Джеремі, вражало і дратувало водночас: він явно клеїв дурня, оскільки не мав голосу, і все ж викладався на повну. Він співав усі партії, навіть зачитував рядки речитативом, який з’являвся раз чи два. Його руки утворювали цілу серію химерних рухів, які, певно, мали би сенс, якби Жан звертав увагу на текст пісні.
Було важко не відзначити, які у Джеремі сильні легені: йому ледве вистачало повітря на цілий приспів, та він продовжував вимовляти слова, як ні в чому не бувало. Жану було цікаво, як він використовує цю здатність на корті. Або поза ним.
Цей небезпечний хід думок перервав шум наростаючої дискусії.
– Я знала би, якби це була MIKA, – Лайла серйозно похитала головою, тримаючи лопатку в руці. Вона не любила програвати.
– Так, Ґрейс Келлі – це було очевидно, – погодилась Кет, перш ніж заворкувати до песика.
Джеремі розвернувся до Жана, який все ще зачаровано спостерігав за тим, що відбувалось на екрані.
– То як, що думаєш?
– Про що?
– Про пісню!
Жан не став витрачати їхній час на те, щоб робити вигляд, ніби він сильно замислився над цим.
– Нападник з тебе кращий, ніж співак.
Джеремі розсміявся.
– Ні, я маю на увазі, тобі сподобалося? Пісня, а не мій спів.
Жан не знав. Він ледве звернув увагу. Чесно кажучи, він все ще був трохи ошелешений від побаченого.
– Важко сказати.
На секунду він подумав, що Джеремі буде розчарований, але потім той поглянув на Жана з новим інтересом.
– Нічого страшного. Спочатку важко зрозуміти. Чим більше ти послухаєш, тим легше буде. Нам просто потрібно знайти твої чіткі «так» і «ні». Є багато жанрів, я впевнений, що ми знайдемо щось, що ти вподобаєш. А може, навіть полюбиш!
Жан не встиг відповісти, бо телефон Джеремі задзвонив на повну гучність. Це був неприємний звук, суворий акорд, який сповіщав про повідомлення від його родини.
Жан спостерігав, як усі ознаки радості швидко зникають з обличчя Джеремі, наче пісок, що тікає крізь пальці. Вони всі безсило спостерігали за цим.
– О, – рівно промовив Джеремі, кладучи телефон назад у кишеню так само швидко, як і витягнув його, – Мушу бігти. Я думав, встигну побути ще, але не помітив, що вже так пізно.
Із переможеним виглядом, попри усмішку на обличчі, Джеремі став збиратись. Він явно уникав стурбованого погляду Кет. Лайла зосереджено шукала сіль, нагадуючи Жану про забуті ним томати. Він змусив себе знову зосередитись на приготуванні й кинув їх в миску. Джеремі, напевно, помітив напругу, що повисла в повітрі, бо награно позіхнув, а потім із найневиннішим обличчям потягнувся до миски з томатами, аби вкрасти ще шматочок. Проте Жан м’яко плеснув його по долоні перш, ніж він зміг би зробити задумане.
– Злодюжка, – промовив він і здригнувся від того, як неоднозначно це прозвучало*. Англійська та Джеремі колись точно доб’ють його. – Гаразд, я зроблю тобі ласку. Давай з’ясуємо мій смак в музиці.
Кутики його губ знову піднялися в яскравій усмішці, яка була адресована Жану.
– Я спробую щось вигадати, – пообіцяв він, – Це буде весело!
Жан знав, що не варто сперечатися з Джеремі про те, що таке веселощі. В кращий день він міг би, але Джеремі виглядав надто пригніченим через те, що мав їхати додому. Все, що міг дати йому Жан – це трохи надії. Не марної. Навіть якщо ці пошуки ні до чого не призведуть, вони принаймні займуть думки Джеремі вечорами. І рано чи пізно він переключиться на інші клопоти, бажано пов’язані з ексі. Або з собакою, подумав Жан, дивлячись, як зворушливо Джеремі прощається з Жербельковтом.
Двері зачинились за ним, і Жан з’їв скибочку томату, яку Нокс не встиг вкрасти.
Вже четвер, сказав він собі.
___
Ближче до вихідних він думав, що ця затія омине його. В п’ятницю Джеремі не згадав про це, навіть коли зустрів їх із Коді в кампусі. Навіть коли вони пішли тренуватись разом, а потім переписувались. Мабуть, він забув, наївно сподівався Жан.
Ось чому він нічого не очікував у суботу, коли повернувся зі щотижневої ранкової поїздки з Кет. Принаймні, він точно не очікував зайти до їхньої спальні та знайти Джеремі, який терпляче чекає на нього.
Він сидів, схрестивши ноги, на своєму ліжку, з айподом в руці, а Жербельковт тихо відпочивав, поклавши голову йому на стегно. На диво, повнорозмірні навушники Джеремі замінив на маленькі вкладиші, якими ніколи не користувався.
Тепер, коли Нокс був тут, нова спальня здавалась менш похмурою. М’яке ранкове світло, що пробивалося крізь вікно, ніби огортало його, роблячи ефемерним, зітканим із самих лише сонячних променів.
В яскравих променях, якими була залита кімната, його біляве волосся здавалося ще світлішим, а контраст із темним корінням – ще помітнішим. Джеремі все повторював, що треба записатись до перукаря і оновити зачіску, та Жан на це нічого не казав.
– Про що думаєш? – лагідно запитав Джеремі.
Жан похитав головою.
– Тобі слід припинити пускати його на ліжко. У нього і так багато поганих манер.
– Та ну, – відповів Джеремі тим нудотно-ніжним голосом, яким говорив тільки до Жербельковта, – Жерб хороший песик. Ти ж хороший песик, правда? Правда! Жодних поганих манер. Бачиш? Та він джентльмен.
Жан зняв куртку і сів на своє ліжко обличчям до Джеремі. Він спостерігав за тим, як старший хлопець ласкаво погладив сонного пса по голові.
– Ти його псуєш, – похмуро пробурмотів Жан.
Він не відповів на легке звинувачення. Замість цього він почекав, поки Жан прибере куртку, і лише потім заговорив знову.
– Що хочеш робити?
Жан підняв очі на друга. Він вже звик до таких загальних запитань, але все одно не був впевнений, що саме Джеремі сподівається почути.
– Що ти маєш на увазі?
– Я маю на увазі сьогодні, – пояснив Джеремі, – Чим ти хочеш зайнятись? Є плани?
Жан мигцем поглянув на свій телефон. Було ще рано і до сніданку лишалося щонайменш півтори, а можливо, дві години.
– Я би зайнявся навчанням. Треба розібрати деякі записи. Ти виводив це чотирилапе нещастя в туалет?
Джеремі задумливо кивнув, наче відповідь потребувала ретельних роздумів.
– Вже двічі. Я брав його побігати, і він стомився. Тепер вижатий, як лимон. Тож лишились тільки ми, – він нахилився вперед і подарував Жану широку посмішку, – Як щодо невеликої джем-сесії?
Жан ледь не зітхнув від розчарування.
– Не думаю, що варто робити перекус, обід зовсім скоро. Та і взагалі, я би краще поїв свіжих фруктів.
Джеремі здивовано підняв брови.
– О, ні, не той Джем! Кет приб’є нас за такий пізній сніданок.
– А, тоді я не знаю такого слова.
– Нічого страшного, – він тряхнув головою, – Я мав би… Це коли музиканти збираються разом пограти без репетиції. Але я не це мав на увазі.
Зрозуміліше не стало, та Джеремі продовжив:
– Я просто подумав, ми могли би трохи послухати музику разом. Можемо робити це під час навчання, якщо хочеш. Що скажеш?
Жан задумався над пропозицією. Він не був впевнений, чи слід її приймати.
– Я не проти. Але навіщо?
Джеремі знизав плечима, ніби це було найпростіше питання на світі.
– А чому б ні?
Це не надто переконало Жана, та Джеремі не здавався:
– Просто подумай про це як про щось веселе, що ми поєднаємо з корисним. Отримуєш задоволення, ще й займаєшся ділом – в твоєму випадку буквально, бо ти ж вивчаєш діло, тобто бізнес, а тому…
– Добре, – погодився Жан, не знайшовши жодної реальної причини відмовити партнеру, – Як це буде?
Джеремі акуратно відсунув убік Жербельковта, що дрімав, і спробував встати.
– Ну, для початку буде зручніше, якщо ми вчитимемось на одному з ліжок. Столи надто далеко один від одного, дріт недостатньо довгий, – він показав навушники, що лежали у нього на долоні.
Жан кивнув. Це звучало розумно. Зазвичай навчання на ліжку здавалось жахливою ідеєю, бо це заважало зосередитись. Але враховуючи, що цього разу з ним був Джеремі, та ще й музика, вся його продуктивність і так була приречена.
«Foutu pour foutu», — подумав він. Що втрачати? Погляд Жана зупинився на песику, що мирно сопів на ліжку навпроти.
– Можна у мене, – сказав він Джеремі та мовчки вийшов з кімнати, щоби взяти свої конспекти і кілька ручок. Коли він повернувся, Джеремі вже зручно сидів на його ліжку з книгою в руці.
– Ти читаєш?
– Я ж вивчаю англійську, – нагадав він, – Є список літератури, яку я маю прочитати. Але, знаєш, цьогоріч він не такий великий.
На факультеті бізнесу їм теж задавали читати, але Жан припускав, що книги Джеремі цікавіші і містять менше теорії.
– Що це за книга?
Джеремі показав обкладинку. “Скромна пропозиція” Джонатана Свіфта. Він перевернув книгу, щоби прочитати повну назву. “Скромна пропозиція щодо запобігання тому, аби діти з бідних родин були тягарем для батьків або держави, та як зробити їх корисними для громадськості”.
– Мило, – пирхнув Жан, – Може, потім Кевіну стане в нагоді.
Джеремі хіхікнув на це і похитав головою.
– Він же королева корту, хіба ні? Думаю, таке не пішло би на користь громадськості.
– Не певен. В моїй країні королевам відрубали голови.
Джеремі не стримав сміху.
– Слава богу, ми в Америці. Тут, схоже, його корисність оцінюють вище, якщо його голова досі на місці.
Сперечатись Жан не міг і не хотів. Сама ідея, що Кевін міг би бути тягарем для Сполучених Штатів, була абсурдною – якщо вже на те пішло, то жодна країна не заслуговувала на його талант і відданість. Що ж до того, що він був тягарем для своїх батьків... Жан міг лише поспівчувати тренеру Ваймаку, але той сам накликав це на себе. До того ж, добровільно.
Жан сів справа від Джеремі та почав розкладати свої конспекти.
– Про що ця “Скромна пропозиція”?
Джеремі притулився спиною до стіни, його голова була небезпечно близько до голови Жана.
– Ну, по суті, ті бідні люди мусили продавати власних дітей як їжу для багатих. Буквально. Як справжній канібалізм. Таким чином ці голодні діти отримували їжу… Якою їх годували на забій. А багатії отримували делікатес. А батьки звільнялись від тягаря, яким була дитина, чи щось типу того.
Напевно, на обличчі Жана щось промайнуло, тому що Джеремі хутко додав:
– Але не хвилюйся. Це не серйозно. Це частина програми мого курсу з сатири та політичної комедії, тож воно навмисно звучить так жахливо.
Жан не зміг втриматись від здавленого сміху; тихого, але моротошного. Сатира, аякже. Політична комедія. Ну, бо хто ж продасть власних дітей? Його життя було жартом.
– Я її вже читав, але треба освіжити пам’ять, – промовив Джеремі, уважно дивлячись на нього, – А наступна в списку “Кандід, або оптимізм” Вольтера. Ти читав?
– Ти питаєш, тому що я француз? – він намагався здаватись не враженим.
– То читав? – незворушно повторив Джеремі.
Жан виразно глянув на нього, та вирішив сказати правду.
– Читав.
Потрібно було стерти цю самовдоволену посмішку з лиця Нокса, тож він додав:
– Там розповідається про те, як сліпий оптимізм тебе обманює. Власне, я вважаю, Троянцям обов’язково варто прочитати це.
Чи був у тій книзі саме такий настрій, Жан не пам’ятав. Він читав її в тринадцять років без особливого бажання і зацікавленості. Але його невеличка насмішка справила на капітана потрібний ефект; Джеремі запротестував і грайливо підштовхнув його.
– Весело, – буркнув він без жодного запалу, – Що вчиш?
Жан глянув на нього.
– Ти впевнений, що хочеш знати про прикладну бізнес-статистику?
Джеремі помовчав трохи.
– Може, так, а може, і ні.
Таке просте зізнання розвеселило Жана. Він зручно облаштувався і насолоджувався комфортною тишею. Лише потім, після хвилини спокою, він згадав, що вони збирались робити, і повернувся до Джеремі.
– Ми не джемимо?
Очі Джеремі розширились, і він спробував стримати заразливу усмішку, натомість кивнувши так серйозно, як тільки міг.
– Джемимо. Поджемимо на славу.
Він почав старанно розплутувати навушники. Жан не розумів, як вони встигли так заплутатись, коли ще кілька хвилин тому були в порядку. На це пішов деякий час, та Джеремі ввічливо відмовився від допомоги Жана.
– Я маю плейлисти на всі випадки життя, – промовив Джеремі, коли майже розплутав шнур, – І для цього він у мене ідеальний. Називається “Лише робота, жодних розваг”.
В його голосі звучала страшенна гордість. На диво, Жан був заінтригований.
– Ти складаєш власні плейлисти?
– Постійно! – відповів Джеремі, розв’язуючи останній вузол, – Я люблю дуже спеціфічні. У мене доволі широкий спектр вподобань в музиці, тож я можу слухати що завгодно. Поп, хіп-хоп, R&B, рок… Дідько, я навіть трохи кантрі слухаю, якщо ритм підходящий.
– Звучить так, ніби тобі легко догодити, – розмірковував Жан, і його думки крутились вихором в голові.
Він задивився на те, як від кожного руху м’язи на передпліччях Джеремі скорочуються та перекочуються під шкірою. Волосся у нього на руках було кольору мокрого піску, і очі Жана простежили за манливою смугою шкіри до кнічиків довгих пальців.
– Плейлисти допомагають знайти те, що найкраще пасує моєму настрою, незалежно від жанру, – продовжив Джеремі, не помітивши, як Жан відволікся, – І так простіше сортувати пісні. До того ж, складати їх весело. Що дурніша назва, то краще.
Жан спостерігав за тим, як піддається останній вузол, та лише переможний вигук Джеремі зміг остаточно зламати закляття, яке окутало Жана.
– От і все!
Жан різко винирнув із власних думок. Джеремі показав йому результат своїх старань, навіть не підозрюючи, які думки вирували у того в голові.
– Так краще, правда?
Жан знизав плечима.
Джеремі, не розгубившись, поклав свій айпод прямо між ними. Він провів великим пальцем по коліщатку пристрою, і екран миттєво засвітився.
– Бачиш, що я мав на увазі під безглуздими назвами? – спитав він так, ніби Жан слухав щось з цього, – У мене є один плейлист, який називається “Екзистенційна криза за кермом”, а інший –”Треба заспокійливе”.
Він гадки не мав, як усе це мало би звучати. Але палець Джеремі вже рухався, відкриваючи досить довгий список плейлистів. Жан перевів погляд на екран, читаючи деякі з назв.
– А що означає “Самозадовільняюсь у спортзалі”?
Від запитання Джеремі підскочив на місці. Відвернувшись, він крутив коліщатко, поки плейлист не зник з поля зору.
– Га? Не пам’ятаю такого.
Жан ледве встиг побачити ще дві назви, перш ніж Джеремі натиснув на коліщатко і екран змінився. Один з плейлистів називався “Романтична прогулянка на пляжі”, а інший – “Ще один день в неволі”.
Джеремі вдягнув один навушник, а другий запропонував йому. Жан взяв його з долоні Нокса, повільно вставив у вухо і миттю завмер: шнур натягнувся між ними настільки сильно, що всього один рух змусив би вкладиші вилетіти у них обох. Це змусило Жана напружитись, боячись вирвати навушник у Джеремі. Він спробував підняти свої конспекти на рівень очей, але один обережний рух затягнувся на цілу вічність.
Не кажучи ні слова, Джеремі підсувався ближче і ближче, поки Жан не відчув, що натяжіння ослабло. Їхні плечі були притиснуті одне до одного, і тепло від тіла поряд торкнулося шкіри Жана. Джеремі далі мовчав, намагаючись дати йому достатньо часу, щоб він міг відступити, якщо захоче.
– Ось, – нарешті оголосив він, поклавши айпод і натиснувши на кнопку відтворення, – Дай знати, якщо буде надто гучно.
Дочекавшись кивка від Жана, Джеремі додав:
– А якщо тобі сподобається якась пісня, скажи мені, і я напишу тобі назву.
Музика заграла, але Жан не звертав уваги. Він намагався зосередитись на своїх конспектах, та це не вдалося ні з першої, ні з другої спроби. Він не звик читати під музику; увага переносилась на текст пісні, а думки були деінде.
Поруч з ним чемно читав Джеремі. Як він міг це робити, коли йому волали на вухо, Жан не знав. На якусь мить він замислився, що потрібно зробити, щоб переключити увагу.
Жан відігнав цю думку і змусив себе знову дивитись у свої записи.
Із запізненням він зрозумів, чому все ніяк не може зосередитись. Джеремі сидів так близько, що його запах витав навколо, м’яко накриваючи Жана з головою та позбавляючи його всіх інших відчуттів.
Джеремі пах літом, солодкою сумішшю фруктів та квітів. Це був знайомий аромат, досить м'який, щоб затягнути Жана і дозволити йому зазирнути у втрачене минуле.
Одного разу, в один з тих рідкісних випадків, коли його брали погуляти за межами району, він забрів до фруктового саду, сповненого таким самим ароматом. Він пам’ятав, як блукав між рядами кучерявих дерев, думаючи, скільки часу у нього ще залишилось, поки батьки не покличуть повертатись. Земля була пишною та сповненою життя. На відміну від міського пейзажу Марселя, що був калейдоскопом білого, синього та теракотового, там усе, що знаходилося в полі зору, було зеленим: від поцілованої сонцем трави до рясного листя. І все ж його погляд привернули яскраві помаранчеві плями, що контрастували з зеленню – пухкі та стиглі абрикоси, які тільки й чекали, щоб їх зірвали.
Ні тоді, ні будь-коли ще йому не дозволяли їх торкатись, та все ж він торкнувся. Потайки, поки весь світ не бачив, він легенько потягнув один фрукт, а потім із тріпотінням дивився, як той повільно відділявся від гілки. В голові паморочилось від голоду та хвилювання, і він розламав м’якоть абрикосу та похапцем з’їв. Але цей трепет був недовгим – ніхто й ніколи не повинен був викрити його маленький вільний прояв. Тож він закопав кісточку в прохолодній тіні дерева, згораючи від сорому за свою надто сильну радість. Потім він вже не міг пригадати солодкого смаку забороненого фрукту, зате гірке відчуття так і залишилося з ним.
Жан встромив нігті собі в долоню, відчайдушно намагаючись повернути себе до реальності. Настрій був вже не той, та саме цієї миті заграла нова пісня і висмикнула його з похмурих думок.
Початок був настільки тихим, що Жан ледве чув. Та за кілька секунд звук раптом став наростати, злякавши його, а потім знов затих так само раптово. І те, і інше застало Жана зненацька.
Попри це, йому було цікаво послухати текст пісні. З першого разу слова виявились не такими вже й складними для розуміння, і це його підкупило. Вони були про зірки. Співачка чомусь постійно повторювала, що все навколо жовте. Жахливий вибір кольору, якщо чесно, але чомусь він нагадав йому про Золотий корт, про блідо-жовтий будинок, в якому вони жили до пожежі, про намальовані нарциси і маленьких каченят. Пісня була не такою вже й поганою.
Джеремі поряд із ним був зосереджений на своїй книзі. Лиш те, як він постукував пальцями по ліжку просто між ними в такт мелодії, видавало, що він слухав те ж саме, що й Жан.
Коли пісня закінчилась, Жан відказав просто:
– Ця була нічого.
Джеремі повернув голову так швидко, що ледь не впав з ліжка.
– Тобі сподобалось?
Він виглядав настільки захопленим цією думкою, що Жан не витримав цього і опустив погляд на власні руки, не до кінця розуміючи, чому почувався так ніяково.
– Нормально.
– Я маю записати, – швидко сказав Джеремі, вже ставлячи музику на паузу і нишпорячи по кишенях. Не знайшовши нічого, окрім пачки жуйок та забутого йо-йо, він нахилився над Жаном, щоб взяти одну з його ручок.
– Вкраду у тебе. Це для доброї справи.
Він затис кулькову ручку Жана між зубами, щоб мати змогу тримати книгу двома руками. Йому знадобилася лише мить, щоб знайти те, що він шукав. Він витягнув з-поміж сторінок один клаптик паперу; Жан припустив, що це його імпровізована закладка. На ньому він записав назву пісні.
«Yellow від Coldplay!» - радісно вигукнув він, показуючи її Жану, від чого його книжка полетіла з ліжка. Потім, не кажучи більше ні слова, він провів великим пальцем по аркушу паперу, повністю зачарований ним.
– Що таке? – запитав Жан, невзмозі зібрати думки докупи.
– Нічого, - похитав головою Джеремі, і очі його все ще світились. – Просто відчуваю, що щойно пізнав тебе трохи краще. От і все.
Він підняв погляд, щоб зустрітися очима, і Жану стало трохи важче дихати. Що там можна було про нього дізнаватись? Окрім суворих правил, потворних таємниць, мовчазної втрати та образи? Якщо забрати все це, що залишиться? Що можна було би побачити, розібравши його на частини і зазирнувши всередину? Чи варто було знати, що там?
Його шкіра поколювала від бажання повного та абсолютного розуміння.
– То як, добре чи погано? – вирвалось у нього.
– Гм? – Джеремі мав трохи збентежений вигляд. На мить опустивши очі, він знову підняв погляд на Жана.
– Мій музичний смак. Він гарний чи поганий?
Він бачив, як Джеремі спантеличено кліпає очима, шукаючи, що сказати. Хоч він і здавався спантеличеним, питання сприйняв серйозно.
– Справа не в тому, гарний чи поганий, – пояснив він, випроставшись. – Я не збираюсь використовувати ці слова. Це просто твій смак. Головне, щоб тобі подобалось, а решта неважливо, правда?
Жан не знав, яку відповідь насправді очікував почути, але точно не таку. Можливо, Джеремі помітив його розчарування, бо спробував ще раз:
– Немає чіткого визначення, що гарно, а що ні, тому немає жодного сенсу порівнювати. Тобто, ти можеш оцінювати – це всі роблять –, але зрештою кожному своє.
– Ти так кажеш, ніби слова “несмак” не існує, – зауважив Жан, – Ти хочеш бути чемним, але я прошу про оцінку. Залишайся чесним, навіть якщо засуджуєш мене.
Джеремі тихо хіхікнув.
– Знаєш, ти міг би просто запитати, чи подобається мені.
Жан відвів погляд, і Джеремі штовхнувся плечем, змушуючи знов подивитись на нього.
– Гаразд, послухай, – серйозно сказав він, – навіть якби хотів, я не зміг би засудити твій смак в музиці, основуючись на одній пісні. Треба знайти більше. Тож повернемось до цього питання, коли у тебе буде цілий плейлист. Гаразд?
– Гаразд, – погодився Жан за мить.
На обличчі Джеремі засяяла ніжна посмішка, і він заговорив знову:
– Але знаєш, якщо це має значення, то пісня, як на мене, чудова. В сенсі, вона сподобалась мені настільки, що я зберіг її та завантажив на свій айпод. Тож ми з тобою явно співпали в цьому!
А потім, щоби бути ще більш переконливим, він підняв великий палець вгору та підморгнув Жану:
– Джеремі схвалює! Ну, не те щоб ти потребував мого схвалення.
Але, можливо, якраз потребував. Важко було орієнтуватися в цій подорожі серед музичних відкриттів самотужки. Це було ніби знову повернутись в минуле: розгублена дитина в чужій країні. Іноді було легше, коли він мав когось, хто підказував, куди йти, що робити і чи у нього вірно виходить. А Джеремі він довіряв.
– Муситиму, – підсумував Жан, заспокоюючись. Він постукав двома пальцями по тильній стороні долоні Джеремі, – А тепер продовжимо джемити.
– Все, що забажаєш, – гарячково кивнув його капітан.
Він чесно намагався зосередитись на навчанні, та Джеремі поряд із ним заворушився, виглядаючи здивованим. Жан навіть не встиг запитати, що сталося; наступне, що він запам’ятав – як Джеремі нахилився, аби підняти книгу з підлоги. Від цього різкого руху навушник вилетів прямо з вуха Жана.
Це було не боляче, анітрохи, але з несподіванки він підскочив на місці.
– О боже, – зітхнув Джеремі, затинаючись, – Вибач! Я не хотів!
Цього було достатньо, аби розбудити Жербельковта. Маленький песик, здавалось, дивився на них і цікавістю, поки Джеремі сідав назад на ліжку. З винуватим обличчям та з книгою на колінах він чеках, поки Жан посунеться ближче.
– Все гаразд, – відказав Жан, знову влаштовуючись поряд із ним, поки їхні плечі не торкнулись одне одного, – Просто було неочікувано.
Він чекав, що тривожну мовчанку, в яку він сам їх втягнув, порушить Джеремі, але той лише кинув кілька невпевнених поглядів. У відповідь Жан підняв брови, і Нокс, повернувши свій навушник на місце, показав інший кінець шнура.
– Ось, давай… Давай я одягну тобі, – тихо промовив він, жестом вказуючи на обличчя Жана, – Можна?
Джеремі лишався нерухомим, чекаючи на відповідь. Не сказавши ні слова, Жан слухняно повернув обличчя, дозволяючи торкнутись. Він нахилився ближче і обережно підніс руку до Жанового вуха, та потім завагався. Його пальці так і завмерли; він ніби шукав щось на обличчі навпроти.
Але очі Жана були прикуті до собаки перед ним, хоч він його й не бачив: все перед очима пливло, і він не міг зрозуміти, чому. Він гадки не мав, як себе поводити, коли на нього дивляться так. Власне тіло підводило його; під щелепою по-зрадницьки стукотів пульс і рука стислася в кулак. Було так дивно думати про дихання як про щось, чого ніколи в житті не робив.
Який би знак Джеремі не шукав у виразі обличчя Жана, він, здається, не знайшов. Тому він обережно, лише тильною стороною долоні, прибрав волосся з його вуха, а потім акуратно вставив навушник назад.
– Ось так, – видихнув він перед тим, як відсунутись від Жана.
Джеремі старався не торкатись його шкіри, та Жан усе ще відчував дотики його пальців у своєму волоссі. Жоден з них після цього не заговорив; обидва лишились наодинці зі своїми думками та музикою. Та коли Жан поглянув туди, де сидів Джеремі з книгою, його очі зачепились за дещо нове.
По всьому тілу Нокса виступили сироти.
Усвідомлення цього прийшло разом із задоволенням, таким сильним, що Жан злякався. Хотілося, щоб це почуття тривало ще, і водночас – щоби зникло. Від цієї думки в роті пересохло.
Він не міг – не повинен був – зациклюватися на цьому, тому заплющив очі і став слухати музику.
Час минав. Пісні змінювали одна одну. Тихенько хропів Жербельковт. Хоча решта плейлиста не особливо зачепила Жана, він, на диво, не міг сказати, що йому геть не подобається. Усвідомлення того, що вони вдвох слухають одну й ту саму музику, трохи бентежило. Та попри це, присутність Джеремі зовсім поряд заспокоювала.
Жоден з них не переривав їхню джем-сесію. Ні тоді, коли Жан нарешті закінчив переглядати свої конспекти; ні тоді, коли плейлист скінчився і пісні пішли по другому колу; ні тоді, коли Жербельковт, не звертаючи уваги на суворий погляд Жана, заліз до них на ліжко; ні навіть тоді, коли Джеремі дочитав останню сторінку і закрив книгу.
Це якось дивно, думав Жан. Те, що відбувалося, відчувалось якимось інтимним, глибоко особистим, хоча виглядало так буденно. А коли настав полудень і Кет, постукавши в їхні двері, побачила цю картину, вона й оком не змигнула.
____
Того вечора Джеремі знову пішов.
Навіть попри те, що більшість часу Жербельковт крутився біля Жана, відсутність його партнера робила спальню порожньою та занадто тихою. Вечеря минула, вони разом з Кет та Лайлою тільки-но додивились фільм, і йому не лишалось нічого, крім як піти відпочивати.
Охоплений дивним відчуттям самотності, він сів біля вікна і став дивитись, як хмари повільно змінюють кольори.
Зазвичай в такий час Джеремі розповідав про свій день, сиплячи запитаннями, від яких Жан ухилявся або просто не відповідав.
Не вірилось, що колись він скаржився на те, який Джеремі балакучий. Ця тиша нервувала; хотілося зламати її, але він був сам. Їхній пес усе ще ніжився в обіймах дівчат у вітальні, і Жан не наважувався їх турбувати.
Він рвучко дістав ноутбук із сумки, увімкнув і поставив на ліжко Джеремі. Йому знадобилося кілька спроб, щоб зрозуміти, як пишеться «МІКА», але далі все пішло гладко. Жан почав з першого ж відео, яке зміг знайти; на екрані були слова пісні. Те, що треба. Він влаштувався на своєму ліжку і став слухати.
Дограло декілька пісень. Він не надто проникся ними, принаймні, спершу, але зрозумів, чому вони подобаються Джеремі. Пісні були жваві, радісні та барвисті. Але там, де музика була найбільш веселою, текст виявився досить сумним, навіть трохи гірким. Проте Жан відчував, що не може зрозуміти, про що насправді ці пісні. Він не був певен, чи подобається йому мати такий простір для інтерпретації. Хіба пісні не повинні мати чітку історію?
Однак третя пісня привернула його увагу. Начебто вона була про людину, яку хтось покинув. Жан розумів, як це – і покидати, і навпаки, бути тим, кого кидають наодинці з наслідками.
Він відчув, як власні нігті звично впиваються в долоню.
Жан думав, що розуміє її: чи то про те, як покидають, чи про те, як залишають, щоб розібратися з наслідками.
Це був тонкий лід. Тепер, коли Жан це визнав, було важко не сприймати цю музику як щось особисте; почуття, які вона викликала, були надто складними, і розкривати їх не хотілось. І все ж із кожною піснею він відчував, як розум блукає далі й далі цією стежкою. Але Жан міг пережити лише один з тих спогадів.
Він не міг – не хотів – уявити, що вона відчувала, коли він пішов, тож Кевіну Дею довелося прийняти удар на себе. Було легше злитися на нього, ніж бути заживо з'їденим почуттям провини.
Але злість вийшла надивовижу слабкою. Вона відчувалась далекою, ніби не саме почуття, а лише спогад. Він розумів пісню, але вона була вже не про нього.
Він повільно розтис кулак.
Тепер, коли Жан оговтався, його перша реакція бентежила. Чому пісня викликала таку він відчував себе трохи збентеженим своєю первісною реакцією. Чому пісня викликала таку дурну емоційну реакцію? Можливо, вона й була справжньою. Жан замислився, чи це те, що Джеремі любив у музиці. Але як він міг хотіти так глибоко копирсатися в собі?
Всупереч своєму кращому розумінню, він написав йому.
Жан
“Happy Ending” зовсім не щасливий.
Це все, що він відправив. Він довірив Джеремі розставити всі крапки над «і».
Як він і очікував, багато часу це не зайняло. За хвилину Джеремі вже відповів кількома повідомленнями.
Джеремі
!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!
Послухай “Stuck In The Middle”
Це дууууже добре :^)
Жан вирішив проігнорувати цей химерний смайлик і зосередитись на поставленій задачі.
Він повернувся до ноутбука і вбив назву в пошук.
Коли зазвучав приспів, Жан насупився. Справа була не в тому, що пісня жахлива, проте вона зіпсувала йому настрій. Не треба було бути генієм, щоб зрозуміти, що саме приваблювало Джеремі в цій пісні. Слова говорили самі за себе.
Is there anybody home
Who will believe me, won't deceive me,
Won't try to change me?
Is there anybody home,
Who wants to have me just to love me?*
Не в тому домі, подумав Жан. Він пам’ятав холодний неживий маєток. Там не було нічого для Джеремі.
Єдине припущення, чому Джеремі, слухаючи цю пісню, міг би думати про свою сім’ю, яка на нього не заслуговувала, викликала у Жана неприємне відчуття в животі.
Жан справді не міг зрозуміти, що його приваблює. Він перечитав повідомлення Джеремі ще раз, намагаючись вчепитись за щось, щоб придумати відповідь.
Жан
То ти знаєш, як використовувати слово “добре”.
Джеремі
Йоой, підловив мене
Ну, мої слова лишаються в силі, це дуже добре для *мене*
Але мій смак бездоганний ;-)
Жан
Це під питанням. У тебе сумнівний смак на чоловіків.
Джеремі
???
ОГО
Вдам, що ти зараз цього не казав
Як тобі пісня?
Жан
“Happy Ending” ліпша
Джеремі
Записую!!
Жану було нічого додати, тож відповідати він не став; натомість вимкнув комп’ютер та підготувався до сну.
Вже в ліжку він взяв свій телефон і почав набирати ще одне повідомлення. Цього разу він писав іншій людині, та відповідь надійшла так само швидко, як від Джеремі.
Жан
Яка твоя улюблена пісня?
Рене
Не впевнена, що маю якусь одну зараз! А твоя?
Сам не розуміючи чому, Жан відчув себе трохи розчарованим. Йому було цікаво, яку музику любить Рене. Чи подобаються їй сумні пісні, веселі, злі? Чи взагалі вона любить музику?
Жан
Немає. Джеремі хоче допомогти мені її знайти.
Рене
А ти хочеш? Знайти її, я маю на увазі.
Він відкинувся назад на мить, роздумуючи над відповіддю, і зрештою почав друкувати те, що здавалося близьким до правди.
Жан
Гадаю, так.
Минуло дві хвилини, і Жан подумав, що вони договорили. Він вже збирався вимкнути нічник, коли на його телефоні засвітилось нове повідомлення.
Рене
Джеремі мені подобається.
Жан здивовано насупив брови. Він знав, що вона кепкує з нього, хоча ця думка була не такою й чужою.
Він подумав про Кевіна з його очима, що палали таким захопленням, яке навіть Гніздо не змогло придушити. Він подумав про своїх товаришів-троянців, галасливий натовп, який завжди замовкав, щоб почути, як говорить їхній капітан. Він подумав і про себе, як впускав його до своєї кімнати, як хотів, щоб він був там.
Але він не був настільки дурним, щоб не помітити ледь прихований зміст слів Рене. І він не клюнув на це.
Жан
Не починай. Блокую тебе.
Рене
О, зажди, не блокуй! Я хочу дізнатись, яка твоя улюблена пісня, як тільки ти знайдеш її.
Я подумаю щодо своєї та поділюся з тобою одразу, як визначусь.
На добраніч, Жане!
Він закотив очі від очевидної зміни теми, проте це його цілком влаштовувало.
Жан
І тобі.
Він закрив телефон, а за мить знову відкрив. Хутко, не встигнувши нічого обдумати, він відправив Джеремі коротке “Добраніч”.
Відповідь не забарилася.
Джеремі
Солодких снів :-)
Жан не думав, що його сни дійсно будуть солодкими, але все одно всміхнувся.
_________________________________________
ПРИМІТКИ
1. ориг. Jabberwocky. "Жербельковт" взято з перекладу 2010 року Сергія Ковальчука для фільму Тіма Бертона "Аліса в Країні Чудес"
2. В оригіналі присутня гра слів: "Thief" - крадій та співзвучне "Teeth" - зуби (прим. перекл.)
3. Чи є хтось вдома,
Хто повірить мені, не обманить мене,
Не намагатиметься мене змінити?
Чи є хтось вдома,
Кому я потрібен просто щоб любити мене? (прим. перекл.)