Archive of Our Own ^beta

Chapter Text

Частина 1

Західний Храм Повітря був втіленням вічності. Він стояв, позначений часом, але незламний у своїй колишній величі, наче давня, вицвіла молитва, що промовляє крізь віки з кожного каменя. Між потрощеними віком арками пробивалися яскраві, пухнасті, ніжно-жовті й небесно-сині квіти, їхні стебла тихо погойдувалися в такт легкому, освіжаючому подиху вітру. Довкола височіли потріскані колони, прикрашені потьмянілими барельєфами давно спочилих Аватарів, і стерті часом плити, помережані незбагненними мантрами. Десь високо в затишних нішах ледь помітно висіли старовинні дзвіночки, і, якщо вітер випадково торкався їх, вони озивалися чистим, кришталевим дзвоном, ніби шепотіли про давно минулі епохи.

На центральній терасі, що її обіймали напівзруйновані ступи й обплетені диким виноградом стіни, Зуко та Аанг стояли віч-на-віч. Кам'яний майданчик під їхніми босими ногами пашів жаром від палючого сонця. Дрібний пил м'яко осідав на шкіру, ледь відчутно лоскочучи підошви. Трохи далі, у рятівній тіні, сиділи Катара та Суюкі, тихо розмовляючи й неквапно чистячи корінь лотоса для скромного обіду. Їхні приглушені голоси служили рівним тлом, майже заколисуючим, немов ніжне дзюрчання струмка, що біг десь унизу.

— Зберися, Аанг, — Зуко говорив спокійно, але в його голосі звучала непохитна, сталева рішучість. — Пам'ятай, чого ми вчилися. Не виштовхуй силу назовні. Спрямуй своє дихання всередину. Хай вогонь піднімається з самої діафрагми, а не зі сліпої люті.

— Я стараюся з усіх сил, Зуко, — видихнув Аанг, відчуваючи, як жар усе ще боляче пульсує в нього в грудях. — Я відчуваю його, наче він… відчайдушно рветься на волю.

— Хай він хоче вирватися. Ти — його володар, Аанг. А не некерований вибух, — Зуко випростався, його ступні стояли на землі чітко й упевнено, плечі були розправлені, руки плавно ковзнули у знайому стійку. Його рух нагадував заворожуючий танець: потужний, плавний, мов хвиля обпалюючого жару, що ковзала по розпеченому піску.

Аанг спробував у точності повторити його рухи. Його легке, гнучке тіло здавалося майже невагомим, але жар усе ще тягнув усередину грудей, неприємно колов десь глибоко під ребрами. Він зробив короткий крок уперед, коротко видихнув — і на його відкритій долоні тут же спалахнув крихітний вогник. Він невпевнено тремтів, наче слабке полум'я свічки на сильному вітрі.

— М'якше, Аанг. Не змушуй його боятися тебе. Він не твій ворог. Він — саме життя, — Зуко підійшов ближче, його голос став тихішим, майже інтимним. — Ран і Шао показали нам це. Ми бачили, як він танцює в гармонії з нами.

На мить над терасою повисла абсолютна тиша. Лише слабкий дзвін у вухах від палючої спеки, тихий свист вітру в древніх проломах храму та приглушений голос Катари десь за їхніми спинами, яка сміялася над чимось, щойно сказаним Суюкі. Аанг краєм ока швидко глянув у їхній бік. Катара блаженно ловила сонячне світло своїм темним волоссям, злегка зсунулася пов'язка на її руці, нагадуючи про слід від їхнього минулого спільного тренування з Тоф. Серце Аанга раптом забилося трохи сильніше.

Зуко це помітив.

— Аанг, — голос Зуко раптово став суворішим, — якщо ти справді хочеш захистити їх… усіх вас, — він коротко кивнув у бік Катари, — тобі необхідно стати сильним. А цього ніколи не станеться, доки ти не навчишся повністю володіти собою.

— А якщо я знову схиблю, Зуко? — уперше в голосі Аанга прозвучало явне тремтіння. — А якщо я випадково комусь нашкоджу?

— Тоді тобі доведеться жити з цим, Аанг, — Зуко різко розвернувся, підняв руки в захисній позиції. — І вчитися на своїх помилках. Щоб ніколи більше не помилитися.

Аанг з силою стиснув щелепи. Дихай. Не вдихай сковуючий страх — вдихай обпалюючий жар, немов саме дихання палючого Сонця. Він подався вперед, зробив різкий імпульс — і вже набагато міцніше, впевненіше випустив коротку, але яскраву дугу полум'я. Вона вдарила точно в ціль — у виставлену долоню Зуко, яку той м'яко перенаправив убік, наче гладив невидимий потік.

— Ось так. Ти починаєш слухати вогонь. А не сліпо командувати ним.

Вони почали рухатися у злагодженій зв'язці. Аанг — швидкий, легкий, невловимий, наче порив вітру. Зуко — непорушний центр, надійна опора, яскравий і потужний, як пульсуючий вулкан. Їхні тіла рухалися в давньому, ритмічному диханні — чотири повільні рахунки на вдих, чотири — на плавний видих. Повітря навколо них ставало густішим, немов просочувалося невидимим жаром.

З темної глибини храму донісся різкий, пронизливий крик лемура Момо, що раптово сполохав зграю голубів. Від несподіванки Аанг збився з ритму, і Зуко, не встигнувши точно розрахувати траєкторію свого руху, різко розвернувся…

І все незворотно змінилося за одну жахливу секунду.

— Більше впевненості в собі, Аанг. Ти не протистоїш магії вогню. Ти нею керуєш. Вона — частина тебе самого.

І раптом — різкий, пронизливий зойк. Момо. Згори. Він стрімко спустився з обвітреної балки під самою стелею, випадково зачепивши гострими пазурами край руйнованого даху, піднявши легкий, тривожний шум. Невеликий глиняний камінчик зірвався з давньої кладки і з тихим стуком упав униз, на кам'яну підлогу. Аанг інстинктивно смикнувся, збився з виробленого ритму…

Його руки рушили зовсім по іншій, абсолютно непередбачуваній траєкторії. Зуко помітив це краєм ока, рефлекторно розвернувся слідом за ним — і не врахував, що кут його власного руху раптово змінився.

Обпалююче полум'я люто вирвалося з його долонь широкою, смертоносною дугою — мов раптовий вибух розлюченого вулкана.

І полетіло... не в Аанга.

— КА-ТА—

Він не встиг вимовити її ім'я.

Катара стояла до них спиною, усього за кілька метрів, у умиротворюючій тиші, напівприсівши навпочіпки над потріскуючим невеликим багаттям. Її рухи були плавними та зосередженими, коли вона акуратно нарізала очищений корінь лотоса тонкими, рівними скибочками прямо в просту дерев'яну миску. Легкий вітерець ніжно торкнувся її обличчя, і вона трохи схилила голову набік, уважно слухаючи щось, що говорила їй Суюкі. Пасмо темного волосся зісковзнуло з її плеча, відкриваючи витончену лінію шиї.

Вона не бачила. Не чула наближення смертельної небезпеки. Тільки Суюкі різко підняла голову — і її пронизливий, сповнений жаху крик розірвав пануючий навколо спокій.

І в цей найжахливіший момент…

Вогонь раптово обрушився на неї, немов розлючений звір, що вирвався з клітки.

Пролунав глухий, вологий звук, що нагадував лопнулий перезрілий плід. Гаряча, обпалююча хвиля повітря здибилася, піднімаючи з розпеченої кам'яної підлоги сухе листя і розметаючи в повітрі клуби сірої золи.

Катара відлетіла назад з неймовірною, нелюдською силою, наче її вдарила невидима, але абсолютно непереборна стіна. Її крихке тіло безпорадно злетіло в повітря, неприродно зігнулося в польоті, перевернулося, і з гучним, болісним ударом врізалося в древню, кам'яну стіну храму. Хмара густого пилу піднялася, миттєво огорнувши все навколо. Зверху посипалися дрібні уламки цегли, відкололися шматки старої, потрісканої штукатурки. У повітрі миттєво поширився нудотний запах горілого м'яса, обпаленого волосся і розплавленої тканини.

Катара з глухим, болісним стогоном обм'якла і безсило впала на підлогу, її легке тіло безсило ковзнуло вниз, наче кинута ганчір'яна лялька. Вона лежала абсолютно нерухомо.

Її одяг уже був охоплений зловісним полум'ям, яке жадібно потріскувало і густо диміло.

І вона не кричала.

Тільки її рот судомно розкрився в беззвучному крику жахливого, нестерпного болю, і… нічого. Жодного звуку не вирвалося з її обпаленого горла. Ні стогону, ні слова.

Полум'я встигло проникнути всередину — разом з мимовільним, судомним вдихом. Воно безжально обпекло її легені, трахею, гортань.

Вона відчайдушно спробувала вдихнути — і тут же видала хрипкий, булькаючий звук, її тіло смикнулося в болісних судомах, спина вигнулася дугою від нестерпної муки.

Її грудна клітка судомно здималася у відчайдушній спробі захопити хоч трохи життєдайног повітря, але кожен болісний вдих приносив лише нову, ще сильнішу хвилю обпалюючого болю.

Клуби пилу піднімалися все вище, стара штукатурка зі стелі продовжувала обсипатися дрібним дощем, а впалі цеглини з глухим гуркотом ударялися об кам'яну підлогу. Одна з них навіть випадково зачепила її безжиттєву ногу. Її голова неприродно відкинулася назад, з силою вдарившись об холодний камінь, і на скроні тут же проступила темна, густа кров, яка повільно стікала по скроні, змішуючись з потом і пилом, що осідав, потрапляла на її побілілі губи. Катара повністю обм'якла, її тіло безжиттєво впало на підлогу.

Суюкі видала душероздираючий, сповнений жаху і відчаю крик, від якого у всіх застигла кров у жилах. Чітко почувся зловісний тріск палаючої тканини. Катара лежала нерухомо, половина її одягу була охоплена зловісним полум'ям. На вже почорнілій шкірі лівого плеча, лопатки, руки і шиї з шиплячим звуком швидко здувалися болючі пухирі, наповнені каламутною рідиною. На її спотвореному від нестерпного болю обличчі застиг безмовний крик, рот був привідкритий, але жодного звуку не було чути.

З розбитої скроні, куди вона вдарилася об холодний камінь, сочилася темна кров, заливаючи око, струмувала по щоці, змішуючись з попелом і липким потом.

— Катара!!! — відчайдушно закричав Аанг, кидаючись до неї з шаленою швидкістю. – Божевільний, розлючений.

Він більше не думав ні про що — інстинктивно вихопив з-за пояса свою флягу з водою, зірвав з себе частину одягу і почав люто збивати язики полум'я, що все ще жадібно пожирали її крихке тіло. Вода з гучним шипінням лягала на обпалену шкіру, видаючи моторошний, болісний звук, від якого Сокку ледь не знудило. Перемагаючи власне заціпеніння, він застиг поруч зі своєю сестрою, дивлячись на неї з непідробним, заморожуючим душу жахом, його обличчя було спотворене болісною тривогою.

Аанг замер на колінах, його тіло дрібно тремтіло, пальці судомно стискали порожню флягу — у повній розгубленості, не знаючи, що робити далі. Вода, яку він завжди викликав з такою впевненістю і легкістю, тепер виривалася з його рук лише слабкими, смиканими поштовхами, немов відображаючи його внутрішню паніку і безпорадність.

Катара видавала слабкі, болісні стогони, її дихання було хрипким і переривчастим, але вона не могла вимовити жодного слова. Шкіра виглядала жахливо: покрита безліччю лопнулих і цілих пухирів, мокра від виступилої каламутної рідини, місцями обвуглена до темного, майже чорного кольору, з багряними, кровопідтічними плямами. Вона палала від внутрішнього жару, немов плавилася під впливом вогню, і тільки крижана вода Аанга могла хоч якось полегшити її страждання — але його руки не слухалися, тремтіли, і він майже не міг зосередитися, щоб направити рятівний потік води точно на уражені ділянки обпаленої шкіри.

— О, духи… — Суюкі з тихим, сповненим жаху стогоном впала на коліна поруч з нерухомим тілом Катари, тремтячою рукою схопила її за крихке зап'ястя, відчайдушно намагаючись намацати слабкий, ледь відчутний пульс. — Аанг, швидше — більше води! Не зупиняйся!

Катара спробувала заговорити, хотіла щось сказати — ймовірно, що їй нестерпно боляче, що вона смертельно налякана, — але лише болісно захлинулася повітрям, немов потопаюча, що відчайдушно рветься на поверхню. З її запаленого горла вирвався глухий, сиплий звук, ніби в ньому застряг обпікаючий жар.

— Аанг! Слухай мене уважно! — різко, чітко кинула Суюкі, стаючи на коліна поруч з ним. Її волосся було розпатлане, в очах — абсолютна, крижана концентрація. — Остуди її опіки. Постійно зберігай вологу на ураженій шкірі. Повільно, але глибоко. Не на одяг — направляй потік води прямо на шкіру. Дихай рівно і не піддавайся паніці!

— Я… так… так! — Аанг схопився на ноги, силою магії води вирвав потужний потік з найближчого древнього фонтану і направив його на її палаючу шкіру. Вода з гучним шипінням зустрічалася з лопнулими пухирями, повільно розповзалася по її тілу, ніби й сама боялася торкнутися цієї жахливої рани.

Губи Катари були абсолютно пересохлими, потрісканими, покритими темною кіркою з сукровиці та кіптяви. У куточках її рота збиралася темна, майже чорна піна з тонкими прожилками крові, витікаючи при кожному вологому, булькаючому видиху. Дихання було рваним, судомним, зі свистом — немов кожна клітина її обпалених легень відчайдушно опиралася надходячому повітрю.

— Хрр… хх… кхх… — тільки ці болісні звуки виривалися з її запаленого горла. Без крику. Без слів. Лише сипле, схоже на звіриний писк. Очі залишалися щільно закритими, але повіки дрібно здригалися від безперервної болі.

— Вона не може говорити, — пробурмотів смертельно збліднілий Аанг. — Дихальні шляхи сильно обпечені…

— Легені теж могли постраждати, — коротко сказала Суюкі, притискаючи вологу тканину до скроні Катари. — Ми не знаємо, наскільки глибоко проник жар.

— Але вона… вона ж така сильна! — Аанг у відчаї дивився на її закривавлене обличчя. — Вона завжди лікувала нас… завжди! Навіть коли сама ледве стояла!

Він ковтнув, але в горлі став солоний клубок. В очах стояли сльози. Всередині все кричало: Я не захистив її. Я допустив це. Знову.

Катара судомно здригнулася, відчайдушно намагаючись вдихнути — і тут же болісно захлинулася вологим, булькаючим звуком, її рот наповнився піною та кров'ю. Її зламане тіло смикнулося, відгукнулося тихим, болісним стогоном — не голосом, а самим чистим болем.

— Тримай її на боці, Аанг, — владно веліла Суюкі. — Вона не зможе дихати інакше. На спину — в жодному разі не перевертай її.

— Обережніше! — Суюкі дбайливо накривала палаюче тіло Катари чистою, вологою тканиною, обережно притискаючи саморобні бинти до її обпаленої шиї. — Не різко. Поступово. Їй і так нестерпно боляче.

Катара лише слабо сипіла, і кожен цей надривний, рваний звук, немов роздираючи живу плоть, болісно бив по самому серцю. Її очі неспокійно метались під щільно зімкнутими повіками, обличчя дрібно смикалося, немов вона боролася з жахливим кошмаром.

Тоф з'явилася раптово, наче виросла прямо з кам'яної підлоги. Її зазвичай спокійні брови були сердито насуплені, обличчя напружене.

— Що сталося?.. Я відчула... пил... щось упало… Пахне горілим і кров'ю.

— Катара потрапила під вогонь! — Аанг ледь не зірвався на крик. — Я не догледів! Вона... вона...

— Нам потрібно негайно перенести її звідси, — Суюкі вже загорнула крихке тіло Катари у вологу тканину, намагаючись не торкатися обпалених ділянок шкіри. — У спальню. Там набагато прохолодніше, і ми зможемо краще стежити за її температурою. Тоф, ти допоможеш мені?

— Тоф! — Суюкі повернулася до неї. — Нам потрібно перенести Катару в спальню. Обережно, не тряси. Плече, спина і шия — сильно обпалені, дихання переривчасте, свідомість затуманена.

Тоф зморщилася, зробила крок уперед і витягнула руки.

— Я відчуваю, як її серце шалено колотиться, немов у зляканого звірятка… Добре. Буду дуже обережна.

Тоф кивнула, її сліпі очі були зосереджені; вона акуратно витягнула руки вперед, немов обмацуючи повітря. Під їхніми ногами злегка здригнулася древня кам'яна підлога, і камінь слухняно підняв крихке тіло Катари. Вона безвольно тремтіла, обм'якла, мертвенно-бліда і тонка, і від неї йшов нудотний запах обгорілої плоті та крові.

— Вона майже невагома… — пробурмотіла Тоф глухо, її зазвичай впевнений голос тремтів. — Занадто невагома.

— Тримай її голову рівно, Тоф, — тихо нагадала Суюкі. — Не тряси її, будь ласка — від різких рухів їй може стати ще гірше.

Катара лежала нерухомо, лише слабо ворушачись, напівзігнута, скорчена, немов обвуглена лялька. Її тіло все ще била дрібне тремтіння від залишкового жару, як дверцята печі, яку щойно щільно зачинили. Лежати на спині вона не могла — вся поверхня її спини, лопатка, плече, шия та ліва рука були страшенно понівечені глибоким опіком, немов у ці місця безжально встромили розпечений метал. Її обережно перевернули на бік — єдине положення, в якому вона не кричала від нестерпного болю, але навіть у ньому її тіло все одно періодично смикалося у слабких судомах.

І всі завмерли на болісну секунду, тільки вода тихо дзюрчала в руках Аанга, зриваючись з його тремтячих пальців і повільно стікаючи по обпаленій шкірі Катари. Він мовчки слідував за Тоф, не відриваючи погляду від її безжиттєвого обличчя. Її груди піднімалися судомно, шкіра під закритими очима набула попелясто-синього відтінку.

Аанг відчував, як щось гостре і болісне рветься всередині його власних грудей.

— Я не повинен був… — прошепотів він, його голос був ледь чутним. — Катара завжди була поруч… лікувала нас, дбала, навіть коли сама ледве трималася на ногах від утоми. Вона — наша опора, навіть коли їй самій було несила. А тепер я… я не знаю, що робити… Я не можу її врятувати.

Суюкі різко повернулася до нього, її погляд був твердим і рішучим.

— Можеш, Аанг. Просто не відпускай її. Не зараз.

Сокка гарячково нишпорив по спустілій кімнаті, безладно розкидаючи речі, що лежали на полицях.

— Де… де цей клятий порошок із болотної твані?! Він же так допоміг мені тоді, коли… — його руки відчайдушно тряслися, він з досадою викинув на підлогу невеликий мішечок із сушеними травами, тут же кинувся до наступної полиці. — Треба щось… щось дієве від цих опіків! Чому у нас зовсім нічого немає?!

— Сокка, заспокойся негайно! — відрізала Суюкі. Її голос був сповнений відчаю, але звучав твердо. — Шукай що-небудь охолоджуюче. Хоча б кору дуба. Або мазь. Що завгодно, Сокка!

Сокка глянув на неї, його очі були сповнені непідробного відчаю. Він ледь тримався на ногах, його нерви були напружені до краю. Його сильна сестра, яка завжди була поруч і вміла зберігати впевненість навіть у найбезнадійніших ситуаціях, зараз виглядала такою ж загубленою. Сокка не міг знайти в собі ані краплі сил для спокою.

— Але… Катара… Вона в такому стані!.. Я просто не можу стояти і зовсім нічого не робити! Суюкі мовчки підійшла до старого, похилого столу, дістала кілька трав — одні з небагатьох, що у них були — і швидко почала готувати заспокійливу настойку.

— Я теж не можу просто дивитися на це, Сокка. Ми обов'язково допоможемо їй. Разом ми впораємося.

Але Сокка все одно болісно відчував, як крижаний страх безжально стискає його серце. Сокка випадково випустив щось із тремтячих рук, але навіть не помітив цього — в його пальцях нарешті опинилася невелика, запилена пляшечка, забута в найтемнішому кутку полиці: густа паста дивного янтарного кольору, настояна на болотній живиці та цілющих коренях севан-дерева. Він смутно пам'ятав, як одного разу ця мазь швидко зняла болісний біль від укусу отруйного місячного вугра. Катара тоді жартувала, називаючи її "рідким холодом".

Він міцно притиснув дорогоцінну пляшечку до своїх грудей, наче це був найбільший скарб, і, не роздумуючи ані секунди, кинувся через вузький коридор, ледь не збивши плечем стару занавіску з бамбукових ниток. Його важкі кроки голосно гриміли по кам'яній підлозі.

Коли він нарешті вбіг до її спальні, його серце болісно стислося від нестерпної жалісті.

Катара нерухомо лежала на боку, її крихка спина була дбайливо закутана у вологі, чисті бинти. Шкіра під ними, наскільки він міг бачити, була лячно червоною, запаленою — опіки виявилися набагато глибшими, ніж він міг собі уявити. Біля неї на підлозі нерухомо сидів Аанг. Його зазвичай світле обличчя було похмурим і зосередженим. Він повільно водив руками над крихким тілом Катари, і хвилі ніжної блакитної води слухняно піднімалися з глиняного глечика, плавно огинаючи вологі бинти, проникаючи під пов'язки, заспокоюючи її палаючу шкіру. Вода, здавалося, повільно поглинала жар і болісний біль, але чим довше Аанг тримав свої руки в повітрі, тим більш насиченим, майже рожевим ставав її колір. Повільно, з кожним плавним рухом, вода набувала відтінку свіжої крові, немов вбирала весь той нестерпний біль, який зараз відчувала Катара.

Аанг не відривав погляду від Катари, повністю занурений у цілющу магію води, але його губи ледь помітно смикалися, а в очах читалася неспокійна, майже відчайдушна рішучість. Кімната була наповнена важкою, гнітючою тишею — не дзвінкою і порожньою, а в'язкою, липкою, як густа смола. Лише зрідка тихо дзюрчала вода, що стікала з обпаленої шкіри, і переривалося хрипке дихання Катари. Сокка зупинився посередині кімнати. Тремтяча пляшечка ледь не вислизнула з його спітнілих рук. Він зовсім не знав, що робити далі. У голові панувала лякаюча порожнеча. Як правильно нанести цю мазь? Як не нашкодити їй ще більше? Яких ділянок шкіри в жодному разі не можна торкатися? Його долоні вкрилися липким потом, і він з силою стиснув холодне скло пляшечки, наче це був рятівний якір.

— Я… Я знайшов… — насилу видихнув він, але його голос звучав хрипко і невпевнено. Він подивився спочатку на Аанга, потім — на нерухому Катару.

Вона раптом повільно підняла затуманений погляд, і їхні очі зустрілися. У її запалених очах він побачив втому, нестерпний біль і… щось схоже на розуміння?

— Д-до…бре, Со…кка… — прохрипіла вона, кожне слово давалося їй з величезним зусиллям, немов розривало щось всередині. — Ти… завж…ди… знахо…див… потріб…

Далі вона не змогла договорити — голос раптово обірвався на болісному вдиху, і її очі знову затуманились.

Він відчайдушно хотів відповісти їй, спробувати пожартувати, як вони робили раніше.

Але не зміг вимовити ні слова. Він раптом з болісною ясністю зрозумів, наскільки безтурботним він був увесь цей час.

Поки вона невстанно лікувала всіх їх — він бігав із мечем, відточуючи свої військові навички.

Поки вона терпляче готувала цілющі відвари — він захоплено планував, як спорудити чергову хитромудру пастку для якоїсь скаженої звірюки. Він завжди знав, що вона сильна, але ніколи по-справжньому не замислювався, наскільки. Тепер вона лежала розбита і безпорадна, а він стояв поруч, зовсім не знаючи, що робити.

Дихання збилося, шалено каламутило серце десь у горлі.

Суюкі раптово з'явилася за його спиною і тут же рішуче вирвала пляшечку з його тремтячих рук.

— Іди геть, Сокка, — коротко кинула вона, не відриваючи погляду від Катари, і опустилася поруч з нею, впевненими, швидкими рухами починаючи обережно наносити цілющу мазь на обпалену шкіру. — Це потрібно робити швидко і надзвичайно обережно. І, найголовніше, не тремтячими руками.

Він не рушив з місця.

Суюкі різко обернулася до нього, її зазвичай спокійні очі небезпечно спалахнули.

— Сокка! — прошипіла вона крізь стиснуті зуби. — Перестань себе гризти. Зараз зовсім не час для цього. Ти дійсно хочеш бути корисним? Тоді негайно знайди Зуко.

— Зуко?.. — він завмер, немов не зрозумів, до чого це раптове доручення.

— Він повинен знати, що сталося, і що потрібно робити, — відрізала вона, не відриваючи погляду від Катари. — І… я чомусь зовсім не вірю, що це була випадковість. У нього, звичайно, бувають проблеми з контролем своєї магії, але не настільки ж.

— Ти думаєш, він… — Сокка насилу ковтнув в'язку слину, слова немов застрягли у нього в горлі.

— Я думаю, що у нього обов'язково знайдеться якесь пояснення, і ми його уважно вислухаємо. Але спочатку — приведи його сюди. І не бігай, як божевільний. Холодна голова, ясно?

Він мовчки кивнув. Зробив крок назад. Ще один. Повільно повернувся, зовсім не розуміючи, що саме він зараз відчуває — обпалюючий гнів, сковуючий страх, гнітюче почуття провини чи все це жахливе разом. Його улюблена сестра корчилася від нестерпного болю, а він був зовсім безпорадний. Його єдине, що він міг зараз зробити — це знайти винуватця її страждань.

Крізь приглушене, хрипке дихання Катари він раптом почув слабке, ледь помітне:

— Со… кка…

Він тут же обернувся.

— Все… хх… добре… п-равда…

Він не зміг їй повірити.

Chapter Text

Частина 2

Зуко стояв, мов скам'янілий, нерухомий і мертвотно-блідий. Його очі, сповнені нестерпного жаху й абсолютного, крижаного відчаю, були прикуті до нерухомої Катари. Вона лежала бездиханна, її тіло скрутилось у безмовній агонії, а шкіра тьмяно поблискувала, наче саме життя покинуло її, залишивши лише порожню оболонку. Кожен багровий опік, що починав пузиритися на її шкірі, був для нього не просто раною, а тавром. Його тавром.

— Ні… ні, ні, ні… — шепотів він, не відчуваючи власних губ, не відчуваючи повітря в легенях, ніби його власне дихання застрягло в горлі, розірване навпіл цим видовищем. — Я… я не… я не в неї цілився… Занадто сильно… Я ж знав… Я мусив це контролювати! Чому?!

Його розум ніби розколовся на тисячу уламків, занурившись у в'язкий, задушливий туман. Звуки зовнішнього світу зникли, залишилися тільки оглушливий дзвін у вухах і пульсуюча, обпікаюча хвиля провини, яка захлиснула його, спалюючи зсередини гірше за будь-яке полум'я. Образ Катари, яка лежить там, не рухаючись, став єдиною реальністю, що заповнила все його єство, не залишаючи місця ні для чого іншого. Він не думав про допомогу. Не розумів, що потрібно робити. Його мозок був у ступорі, паралізований первісним, всепоглинаючим жахом. Це був не раціональний вибір, а інстинкт виживання, що вирвався назовні, вимагаючи негайно зникнути з цього місця, від цього болю, від себе.

Зуко різко розвернувся, його тіло смикнулося, немов його штовхнула невидима сила, підкоряючись єдиному імпульсу — бігти. Бігти від цього видовища, від цього болю, від себе. Бігти від тієї версії себе, яка здатна на таке. Він не чув жодного звуку, крім гулу у власних вухах. Він був повністю поглинутий своїм жахом, а навколишній світ раптом став чужим, далеким і абсолютно байдужим. Він більше не міг залишатися там. Не міг більше дивитися на нерухому Катару, не міг чути її уривчасте, хрипке дихання, не міг відчувати її нестерпний біль, який він знав, існував, навіть без криків.

— Я не хотів… — його губи ледь ворушилися, але безладні слова вже не мали жодного сенсу. Він не прагнув бігти, він просто біг, його ноги самі несли його геть, повз стародавні стіни храму, через розчинені двері, у густу лісову гущавину. Це була не втеча від відповідальності, а втеча від нестерпної реальності, від пекучої, паралізуючої провини, яка захлиснула його мозок, позбавивши здатності мислити і діяти. Йому потрібно було просто піти, щоб вдихнути, щоб не задихнутися.

У повітрі стояла зловісна тиша, порушувана лише його божевільними кроками, що з глухим стуком врізалися в м'яку лісову землю, наче важкий молот. Його тіло було отруєне викидом адреналіну, але це не могло заглушити роз'їдаюче почуття провини, яке безжально пожирало його зсередини. Він біг все глибше в темний ліс, у лякаючу порожнечу, яка, здавалося, безмовно приймала його і повільно поглинала. Він промчав повз високі дерева, навіть не помічаючи їх, наче навколо не існувало нічого живого. Його руки були порожніми, він абсолютно не відчував свого обличчя, він не розумів, де зараз знаходиться його тіло, де його змучена душа. Лише огидний запах гару, гіркий присмак обпаленої шкіри безжально заповнював усе його єство, а її перерваний у його пам'яті крик нестерпно не давав йому спокою.

— Мені потрібно заспокоїтися, мені потрібно знайти… щось, що допоможе, щось, що зніме біль, хоча б для неї, — думки метались, гарячкові, як марення, але в них раптом з'явилася ледь помітна іскра ясності. Зробити щось. Допомогти. Це єдине, що мало сенс зараз. — Трави, потрібно знайти трави…

Зуко стрімголов мчав крізь густі кущі, його кроки безладно врізалися в землю, він абсолютно не розумів, куди саме він біжить. Його думки безладно метались, але в голові, наче в порожній коробці, раптом стали з'являтися уривки знань. Він згадав про календулу — так, її листя мають цілющі властивості. Потім дуб — його кора. Звіробій. І алое. Все, що може хоч трохи полегшити її нестерпний біль. Все, що може врятувати її. Все, що він міг би використати, щоб хоч якось спокутувати свій жахливий вчинок. Допомога. Ось що йому потрібно було знайти. Не для себе. Для неї.

Він абсолютно не чув свого власного дихання. Не чув тихого шелесту своїх кроків, наче все навколо більше не мало до нього жодного стосунку. Але ось він нарешті наткнувся на щось — знайомі листя календули. Він судомно схопив їх, поспішно зриваючи, відчуваючи, як волога земля пахне прілим листям і свіжими травами, але його потьмарена свідомість абсолютно не фіксувала цих запахів. Він безжально рвав з корінням все, що потрапляло йому під руку, гарячково збираючи цілющі трави, відчайдушно сподіваючись, що цього буде достатньо. Кожна зірвана травинка була для нього маленькою надією, крихітною спробою відмотати час назад, виправити те, що він накоїв.

Сокка вибіг із храму майже наосліп, не бачачи дороги перед собою. У голові пульсував лише один болісний образ — голос Катари, хрипкий і надломлений, наче рветься з горла гострими уламками скла. Її натягнуте "все добре", вимовлене крізь тремтячу посмішку і проступаючу кров, не відпускало його, переслідувало нав'язливим відлунням. Він чув його навіть крізь люті пориви вітру у вухах, крізь зрадницький хрускіт гілок під ногами, що розбиває пануючу в лісі тишу. Кожен шерех, кожен звук здавалися криком, її криком. Йому потрібно було дихати, потрібно було втекти від цього звуку.

Йому відчайдушно потрібно було… просто вирватися з цього кошмару. Прочистити затуманену свідомість. Вдихнути на повні груди свіже повітря. Але кожен вдих був просякнутий її болем.

Але кожен вдих, навпаки, різав легені. Було задушливо, незважаючи на погоду. Їдкий запах гару, гіркуватих лікарських трав і липкої крові все ще в'їдався в ніздрі, викликаючи нудотний спазм у горлі, і від одного болісного спогаду обличчя спотворювалося гримасою відрази.

Він ледь встиг добігти до найближчого густого чагарнику, перш ніж його зігнув навпіл болісний напад блювоти. Тіло люто здригнулося, спазм вибив зсередини болісні стогони; біль, що накопичився, страх, що сковує, гнітюче почуття провини — весь цей отруйний вміст рвався назовні, залишаючи лише слабкість і спустошення. Він почувався огидно. І не лише фізично. Його сестра поранена, а він… він біжить. Він не може нічого зробити. Ця безпорадність була гіршою за будь-який біль.

Він важко опустився на коліна, дихаючи рвано, з хрипким, натужним сипінням, і з жахом усвідомив: навіть у найстрашнішому, гарячковому сні він не міг уявити Катару такою. Знівеченою. Надломленою. З тремтячими руками, немов опалим листям на вітрі, і ледь чутним, рваним шепотом, сповненим болю. Адже вона завжди була їхньою незламною опорою. Їхнім цілителем. Невгасаючим серцем їхньої маленької, але такої згуртованої команди. Вона, завжди така сильна, тепер лежала беззахисною. І це… це був провал. Їхній провал. Його провал.

Страшно було навіть уявити: а якби Аанга не було поруч? Що тоді?

Адже це було всього лише звичайне тренування. Принаймні, так здавалося спочатку.

Катара навіть не брала в ній участі. Вона стояла до них спиною, зосереджено займаючись своїми справами. Готувала обід на багатті. Акуратно нарізала тверді коріння, помішувала ароматний відвар у закопченому казанку. І саме в цей нічим не примітний момент — це сталося. Чому? Як таке взагалі могло статися? Як? Чому він не побачив? Чому не зупинив? Провина, як гострий ніж, впивалася в його серце.

Нічого не віщувало біди. І все ж…

Зуко.

Серце кольнуло. Він навіть не знав, що відчував до нього зараз. Гнів? Підозра? Зневага? Чи просто… необхідність зрозуміти? Що сталося. І чому. І що тепер робити.

Зібравши залишки сил, він тремтячою рукою витер забруднений рот тильною стороною долоні і вперто побрів далі вглиб темніючого лісу. У голові нав'язливо крутилася одна й та сама думка: "Де він, океан поглинь?.. Він же не міг піти далеко… Хай би його пінгвін ляснув, чесно слово!…". Він мусив знайти Зуко. Він мусив отримати пояснення. Він мусив щось зробити.

Він витер рот, втягнув носом повітря і рушив далі, майже не дихаючи. Треба було знайти Зуко. Тому що… він мав пояснити. Він мав.

І дійсно — незабаром між густими кронами дерев майнула знайома темна фігура, згорблено застигла біля підніжжя старого дуба. Зуко стояв на колінах прямо на вологому моху, його плечі поникли, погляд був зосереджений на тому, що він дбайливо тримав у своїх долонях.

Сокка обережно ступив уперед, намагаючись не видавати жодного звуку, але зрадницький тріск зламаної під ногою гілки видав його присутність.

Зуко різко підняв голову. Його обличчя було мертвотно-бліде, під очима залягли глибокі сині тіні, а сплутане волосся безладно спадало на лоб. У руках він стискав пониклий пучок якихось незнайомих, зім'ятих трав. Здається, він відчайдушно шукав щось у цій лісовій глушині.

— Зуко, — вимовив Сокка хрипким, зірваним голосом, який тремтів від пережитих емоцій і шоку, що ще не відступив. — Що ти робиш?

— Я… — той виглядав абсолютно розгубленим, його погляд неспокійно метався вбік, потім знову опускався, немов намагаючись уникнути зустрічі з очима Сокки. Він виглядав так, ніби його щойно висмикнули з глибокого, кошмарного сну, і він ще не до кінця розумів, де знаходиться. — Я… думав, може… якщо знайдеться щось, що знімає жар… Я не знав, що робити. Я не знаю…

Зуко впустив зібрані трави на вологу землю. Його руки сильно тремтіли. Він безпорадно похитав головою — наче відчайдушно намагався щось пояснити, знайти потрібні слова, але вони так і не знаходилися.

— Я… я не знаю, — нарешті видихнув він, його голос звучав надломлено і безнадійно, сповнений нестерпного відчаю, наче з нього вибивали душу. — Я не знаю, що сталося. Все було… як зазвичай. Ми з Аангом… просто повторювали прийоми. Я… відчував силу. Вона була не така. Вона була занадто потужною. Не… не як тоді. Я думав, це залишилося в минулому.

— Тоді? — різко перепитав Сокка, насупивши брови, його голос був сповнений недовіри і ледь стримуваного, пекучого гніву. Він не міг зрозуміти, що може бути гірше, ніж те, що він бачив.

Зуко з силою стиснув кулаки, його кісточки побіліли. Він відчував, як старі, забуті страхи піднімаються з самої глибини його єства. Страх перед власним гнівом, перед своєю неконтрольованою, руйнівною силою. Страх стати таким, яким він був у минулому. Цей вогонь… він же мав бути під контролем.

— Як коли я був з батьком, — голос його став майже нерозбірливим, немов він говорив сам із собою, переживаючи той жах знову. Слова виривалися уривками, як із рани. — Коли я втрачав контроль. Коли вогонь… просто виривався назовні, без мого дозволу. Я боровся з цим роками, Сокка! Кров'ю і потом виривав із себе того старого Зуко! Я думав, що позбувся цього прокляття. Думав, що змінився! Що став іншим! Я присягався собі!

— Але… я ж не такий більше! Я присягаюся, Сокка! Я не хотів! — голос його раптово зірвався, переходячи у відчайдушний, надривний крик, від якого, здавалося, затремтіли дерева навколо, а сам Зуко тремтів, як осиковий лист. Він був на межі, його тіло і розум стрясалися від пережитого.

— Я присягаюся, я не бачив її! Я був повністю зосереджений на Аангу! Не звернув уваги, що вона там… Все… було… швидко! Одна мить… і все рухнуло!

Я пам'ятаю, як Момо видав пронизливий крик, і Аанг на мить відволікся на нього, дивлячись угору. Я теж несвідомо підняв очі, простеживши за його поглядом, буквально на півсекунди…

І в цей момент… світ потемнів, і вогонь просто виплюнуло з мене, без мого наказу! Я не встиг… не встиг зупинити! Це сталося так швидко, що я навіть не зрозумів, що трапилося, поки не побачив її… Її обгоріле… Це було як удар струмом, як пробудження від кошмару, тільки це був не кошмар, а реальність, яку я створив.

— Я шукав трави, — глухо сказав він, відчайдушно намагаючись повернути контроль над собою, знайти хоч якесь пояснення, хоч якусь логіку в цьому безумстві. — Лікарські. Думаю, від опіків. Або… хоча б для сну. Я не знав, що робити. Не знаю, як… як дивитися їй в очі тепер… Як… бути частиною цієї… команди. Як після цього бути з вами? Як бути з самим собою? Я мушу це виправити, Сокка, ти розумієш? Мушу.

— Зуко… — Сокка зробив коротку паузу, даючи гніву можливість поступитися місцем важкій задумі. Він бачив біль в очах Зуко, бачив його щирий відчай. Це не було прикиданням. Це була справжня, пекуча провина. — Якщо ти справді не хотів… і якщо ти справді хочеш все виправити — тобі доведеться навчитися дивитися. В очі. І жити з цим. Не тікати, як побитий собака, в найближчі кущі.

Це була не порада, це була вимога. Вимога прийняти наслідки. Вимога бути чоловіком.

Той стиснув щелепи до скрипу, але не заперечував. Його плечі дрібно тремтіли. Він виглядав таким же загубленим і розбитим, як і сам Сокка.

Вони мовчки стояли кілька довгих, тягучих секунд, поки порив вітру гойдав верхівки дерев, змушуючи листя шелестіти, немов беззвучно перемовляючись. Однак все навколо здавалося якимось вимерлим, що зачаїлося в очікуванні.

— Ходімо, — нарешті сказав Сокка, його голос був трохи тихішим, але звучав з такою важкістю, ніби кожне слово коштувало йому зусиль. — Вона ще тримається. Але прощення потрібно вимолювати у неї. На колінах. Не переді мною. Не перед Аангом. Тільки перед нею.

Зуко повільно кивнув. Нервово. Загальмовано. У його очах не було й сліду колишньої впевненості, лише зяюча порожнеча і сковуючий страх. Він зробив невпевнений крок уперед, але його рухи були важкими і скутими, ніби сама земля намагалася утримати його.

Сокка йшов поруч, його власне тіло — натягнута струна. Він не знав, чи пробачив він Зуко, чи ні. Не розумів до кінця, що саме відчував. Зараз не було місця для особистих образ. Лише для виживання. Лише для Катари. Але одне було ясно як день — зараз найважливіше бути поруч. Зараз важливіше не прощення, а підтримка. Навіть він сам не знав, що робити, він хоча б міг просто бути поруч.

— Ходімо, — повторив Сокка, видушуючи кожне слово. — Ти теж маєш бути там. Ти маєш це бачити. І чути.

Він зупинився на мить, і його очі зустрілися з очима Зуко. Крім болю, Зуко бачив там і образу навпіл зі втомою. Бачив осуд, але й розуміння того, що обоє вони зараз в одному човні, розбиті і безпорадні.

— Ти все-таки маг вогню. Ти повинен знати, як лікувати опіки, — раптово вимовив Сокка жорстким, майже безжальним тоном, у якому прозирала гіркота. Він зробив коротку паузу, його погляд ковзнув на ліву сторону обличчя Зуко. — Пробач… Це… цей шрам на твоєму… не вдалося вилікувати. Але Катара… її потрібно рятувати.

Тиша, яку створив цей момент, здавалася непереборною. Навіть вітер між деревами немов завмер, боячись порушити цей тендітний баланс.

Зуко видихнув, повільно, майже беззвучно. Його груди здималися, а потім опускалися, точнісінько так, як його серце. Слова Сокки були не просто болісними — вони були правдою. Гіркою, ріжучою правдою, від якої неможливо було сховатися.

Він сам знав, як це — жити з опіками. Знав, як це — відчувати провину, яка пропалює зсередини гірше за вогонь. Це не були просто сліди на шкірі. Це було нестерпно. Це було всередині. Він був винен у її болі. Він мусив це виправити. Він мусив використати свої знання. Адже він знав опіки. Не з чуток. Зараз — він був єдиним, хто хоч якось міг їй допомогти. Не словами. Ділом.

Зуко не намагався виправдатися. Не сперечався. Він розумів, що тут і зараз виправдань не буде. Він просто кивнув. Один раз. Коротко. Важко. І зробив крок уперед, не очікуючи нічого, крім усвідомлення своєї провини.

Вони продовжували свій шлях назад до храму; кожен крок здавався нескінченно довгим, немов вони пробиралися крізь густий, в'язкий туман.

Ліс навколо них стискався щільним, зловісним кільцем тиші — сама природа затамувала подих, співчуваючи їхньому похмурому настрою. Ґрунт під ногами, ще вологий і податливий після недавнього дощу, пружинив під кожним кроком, беззвучно поглинаючи їхні рухи, не бажаючи порушувати гнітючу тишу. У нерухомому повітрі висіла густа, сира пелена запахів прілого листя, вологої хвої та землі, але навіть цей землистий аромат здавався легшим за ту нестерпну тяжкість провини, яка незримо тиснула на плечі обох, отруюючи кожен вдих. Вони йшли, занурені у власні похмурі думки, не в силах скинути з себе цей гнітючий тягар.

Сокка час від часу кидав важкі, сповнені невисловленого болю погляди на Зуко, його обличчя залишалося суворим і напруженим. Перед очима невпинно стояв жахливий образ Катари: багряні опіки, що покривають її ніжну шкіру, червоні плями крові, що проступають крізь білі бинти, її слабке, уривчасте дихання, що розриває тишу кімнати, врізаючись у саме серце. Його сестра. Його єдина сестра. І вона там, між життям і смертю, через нього. Через них усіх.

Зуко йшов, занурений у свою безрадісну внутрішню порожнечу, мовчазний і відсторонений. Він болісно відчував власну неспроможність, тяжкість своїх гріхів, які тиснули на нього непідйомним тягарем. Він знав, всім своїм єством відчував, що все це сталося з його вини. Те саме люте полум'я, в якому ледь не згоріла Катара, було його непробачною помилкою. Він, маг вогню, був тим, хто мав володіти своєю руйнівною силою, контролювати її. Він був тим, хто зобов'язаний був стримати свої необдумані пориви. Але замість цього некерований вогонь вирвався назовні, заподіявши нестерпний біль найдорожчій для них людині. Кожен крок був немов каторжна праця, кожен вдих — нагадування про те, що він зробив. Він мусив все виправити. Він мусив.

Мусив.

Біля самих дверей кімнати Зуко зупинився на мить, з силою стискаючи кулаки. Запах горілої плоті тут був густішим, майже відчутним. Йому довелося свідомим зусиллям відкинути жах, що охопив його, і зосередитися. Час оплакувати — потім. Зараз потрібно діяти.

Коли вони нарешті повернулися до кімнати, задушливе, гаряче повітря обволікало їх, немов сама кімната важко дихала в унісон з Катарою — повільно, з нестерпним зусиллям, надривно.

Катара нерухомо лежала на тонкому матраці, її голова спочивала на зім'ятих подушках, ковдра була недбало відкинута вбік, оголюючи її слабке, тремтяче тіло, що здригалося дрібним тремтінням. Жар, що виходив від її шкіри, відчувався на відстані. Її щоки горіли неприродним рум'янцем, шкіра була вологою від поту, а дихання — часте, поверхневе і переривчасте. Її губи потріскалися і обвітрилися, а лоб покривала липка випарина, блискуча в тьмяному світлі кімнати.

Лоб палав, як розжарена вуглина, а тонкі вени під блідою шкірою на скронях виразно пульсували. Вона майже не реагувала на обережні дотики — її свідомість занурилася в глибоку, непробудну темряву.

Сокка, ледь переступивши поріг, застиг, його обличчя спотворилося від нового нападу нудоти при вигляді знівеченої сестри. Він з відчайдушним вигуком кинувся до її нерухомого тіла.

— Вона тремтить… Жар як з печі… — видихнув він, його голос тремтів від паніки та безпорадності.

— Катара… — тихо прошепотів Зуко, його голос зірвався на ледь чутний шепіт, але він тут же зібрався, не дозволяючи слабкості взяти над ним гору. Зараз не час для слабкості. Занадто пізно.

Зуко зробив невпевнений крок уперед і подивився на Суюкі, яка нерухомо сиділа біля узголів'я, обережно промокаючи гарячий лоб Катари вологою тканиною. У кутку, згорнувшись біля стіни, спав Аанг, блідий і змучений. Його дихання було глибоким, але неспокійним, іноді він тихенько стогнав і крутився уві сні. Здавалося, він не спав, а просто впав у заціпеніння від крайнього виснаження.

— Допоможи мені… оглянути її, — вимовив він неголосно, але з несподіваною твердістю в голосі. Потім перевів важкий погляд на Сокку. — Можна? Я… Я нічого не зроблю без твого дозволу.

Сокка пильно подивився в очі Зуко. У глибині його погляду не було ні зухвалої лайки, ні пихатої гордості — він просто повільно кивнув. Одного короткого, ледь помітного руху голови було достатньо.

Суюкі повернулася до кімнати, несучи в руках чисті, складені бинти, невеликий глиняний глечик з трав'яним відваром для промивання ран і таз з холодною, прозорою водою. Запах свіжих бинтів і чистої води на мить контрастував з важким запахом горілої плоті. Зуко вже підготував усе необхідне: поряд зі ступкою, наповненою густою зеленою маззю з алое, календули, звіробою та лотоса, стояла невелика чаша, від якої виходив терпкий, свіжий, але слабкий цілющий аромат. У задушливому повітрі кімнати змішалися запахи горілої шкіри, солоного поту, вологої тканини та свіжої зелені.

Катара, як і раніше, лежала без свідомості. Її губи набули ледь помітного сіруватого відтінку, а з прочиненого рота вирихався гарячий, хрипкий видих, сповнений болісної боротьби за кожен вдих. Кожен такий вдих супроводжувався тихим свистом, немов повітря насилу проходило крізь перешкоду. Її тіло била дрібна, безперервна дрож — не від холоду, а від внутрішнього, спопеляючого жару, який безжально руйнував її зсередини, немов вогонь, що пожирає тонкий папір. Надія, слабка, як останній вуглик, жевріла в грудях.

— Допоможеш. Акуратно. Я скажу, що робити. — коротко сказав Зуко і зайняв місце біля її спини, з того боку, де опіки здавалися менш глибокими. Він дихав важко, крізь ніс, наче тільки це утримувало його від крику. Він підштовхнув до себе дерев'яний піднос, на якому стояла глиняна чаша з чистою водою і кілька м'яких тканин, акуратно складених удвічі. Мало бути не менше півтора-двох годин копіткої роботи тільки над зовнішніми ранами. Робота, яка вимагала повної концентрації і придушення будь-яких емоцій. Обережно взяв одну з них, змочив у воді і ретельно віджав. Суюкі тут же кивнула, але в її стривожених очах майнула нотка невпевненості. Її руки, зазвичай такі впевнені, ледь помітно тремтіли.

— Я вмію надавати допомогу… Але не в таких випадках. Не при такому… обширному…

— Я покажу, — Зуко підняв на неї погляд, втомлений, стиснутий, але зібраний. — Просто роби те, що скажу. — Спочатку — обережно прибери її волосся. Потрібно відкрити шию, ключиці, плечі. Вони могли постраждати, але зараз приховані під обривками одягу. Використовуй вологу тканину — щоб не травмувати й без того пошкоджену шкіру, якщо волосся прилипло до ран. Повільно. Ні в якому разі не торкайся обпаленої шкіри напряму. Якщо бинт прилип — спочатку ретельно промий його відваром. Ось тут, дивись.

Суюкі слухняно, неймовірно дбайливо розправила волосся Катари й уклала його набік, звільняючи ділянку від потилиці до лопаток. Під її чутливими пальцями відчувалася гаряча, пульсуюча шкіра, а подекуди — неприємна липкість від ран, що сочилися.

Коли Катара знепритомніла, Суюкі змогла лише спішно обгорнути її кількома шарами вологих бинтів, аби хоч якось збити жар та захистити від повітря. Тепер же ці бинти й залишки легкої натільної білизни присохли до ран і подекуди обвуглилися. Під ними майже нічого не було видно, окрім контурів страшних ушкоджень. Він згадував, як легко було тренуватися, коли Катара була просто "сторонньою" — вона готувала обід, відвернувшись, і її присутність була лише фоном. Тепер же вона була його жертвою, його помилкою, і кожна секунда поруч із нею була болісним нагадуванням про ціну.

Вони із Суюкі обережно взялися за зняття залишків обгорілої натільної білизни Катари, що промокла і прилипла до ран.

Коли Зуко обережно торкався обпаленої шкіри Катари, відчуваючи жар, що виходив від неї навіть крізь тканину, її тіло слабо здригалося в напівнепритомному стані. Один або два рази з її сухих губ виривався тихий, хрипкий стогін, майже невпізнаваний. А одного разу її тіло неприродно вигнулося дугою від пронизливого болю, і вона завмерла в болісному спазмі. Зуко при цьому лише стискав зуби, відчуваючи фантомний біль на власному обличчі.

Зуко відчував тепло її шкіри під своїми пальцями, щоразу мимоволі здригаючись, коли його руки торкалися місць, не призначених для чужого погляду — грудей, стегон. Нібито незграбне, болісне почуття провини та вторгнення навалювалося з новою силою.

Він прекрасно розумів, що за традиціями її племені, та й загалом, тіло дівчини в такому стані могли бачити лише цілителі — здебільшого жінки — дуже близькі кровні родичі або чоловік. А він? Він із натяжкою міг назвати себе цілителем, але лише тому, що зараз тільки він міг хоч якось полегшити її біль, намагаючись виправити свою ж помилку.

Йому було боляче від того, що саме він завдав їй болю, і боляче від того, що тепер він мусить торкатися її, бачити її такою, а вона навіть не могла дати на це згоди. Це було неправильно. Неможливо було не думати про це. Він торкався її без її згоди, бачив те, що йому не належить.

Але він тут же гнав ці думки геть, змушуючи себе бачити лише пошкоджені тканини, лише зони ураження, лише необхідність врятувати. Це була не Катара, дівчина, яку він знав, не об'єкт романтичних чи будь-яких інших думок, окрім однієї: це було тіло, яке потрібно було зцілити, це була ціна його жахливої помилки, і він був єдиним, хто зараз міг її сплатити.

Вони працювали майже безшумно, їхні рухи були відточені екстреною необхідністю.

— Тепер обережно знімемо решту пов'язок, обривки мокрої тканини. Потім уважно оглянемо все тіло по зонах. Дійте одночасно зі мною.

— Я буду з цього боку, — тихо відгукнулася Суюкі й обережно стала біля узголів'я матраца.

Вона взяла м'яку тканину, змочила її в прохолодному трав'яному відварі й почала обережно промокати гарячий лоб Катари, обмиваючи її та намагаючись збити виснажливий жар. На скроні, біля лінії росту волосся, кров запеклася темною, засохлою кіркою.

Суюкі стривожено зиркнула на Зуко.

— Тут… кров.

Зуко коротко подивився, кивнув.

— Тут, — тихо вказав він, — рана. Поверхнева, я сподіваюся на це. Якщо був струс — на нас може чекати блювота, сплутаність свідомості, судоми. Доведеться уважно стежити за її зіницями. І в жодному разі не можна допустити блювоти: вона втратить і без того дорогоцінну рідину, а її горло й так сильно обпалене. Але якщо був сильний удар головою… струс мозку… тоді все може стати набагато складніше.

Зуко обережно відкинув ковдру, готуючись до огляду, і Сокка, побачивши відкриті рани сестри — багряні, кровоточиві, що вже починали покриватися пухирями — похитнувся. Обличчя його стало попелястим. Болісний спазм знову скрутив шлунок. Він воїн, так — але не з тих, хто може холоднокровно і байдуже спостерігати за стражданнями сестри.

Він не міг більше залишатися в кімнаті. Не зміг змусити себе дивитися на цей біль. Розвернувшись, Сокка вийшов з кімнати, майже бігом, у сусідню кімнату, де не було видно й чути стогонів сестри. Йому потрібен був час, щоб переварити побачене, просто дихати. Чекати. Чекати доручень — знайти ще бинтів, принести води, що завгодно, аби не стояти поруч, відчуваючи себе абсолютно марним і розчавленим.

Суюкі вже тримала напоготові миску з чистою водою, готова обережно обтерти обличчя Катари.

— Що нам робити?

— Уважно стежити за її зіницями. Якщо вони почнуть розширюватися нерівномірно — це тривожний знак. Якщо почнеться блювота — це теж дуже погано. Блювота може бути наслідком як удару головою, так і найсильнішого шоку та отруєння організму продуктами розпаду обпалених тканин. Це може вказувати на внутрішньочерепний тиск або загальну інтоксикацію.

Суюкі мовчки кивнула, її обличчя виражало глибоку тривогу. Їхні погляди зустрілися — коротка мить розуміння та спільної мети.

— А поки… ми можемо тільки обережно охолоджувати її тіло. Не дати початися сильному набряку. Не дозволити інфекції проникнути в рани. Все, що ми можемо зараз — це цілющі трави, чиста вода, бинти та абсолютна чистота.

— Якби дядько Айро був тут… — раптово промовив Зуко, опустивши голову, і його голос затремтів, — він би точно знав, як усе зробити правильно. Він… він завжди знав, як справлятися з опіками. Навіть з найжахливішими. Я чітко пам'ятаю, як одного разу він врятував солдата, якому вогонь буквально пропалив майже всю спину… Він навіть не здригнувся. У нього руки… як у справжнього цілителя. Мудрість, неймовірне терпіння… А я поруч із ним — всього лише гаряча голова, яка робить одну помилку за іншою. А зараз… — він різко видихнув, намагаючись стримати емоції, що рвалися назовні.

Він замовк на болісну мить, не дивлячись ні на Суюкі, ні на Аанга. Просто сидів, згорбившись, дивлячись на руку Катари, що стиснулася в болісному спазмі.

— Я… я вчився в нього, але зовсім не так, як слід було б. Я не знаю, чи достатньо цього. Все, що я зараз роблю — лише уривки спогадів, що спливають у пам'яті. Мені так не вистачає його зараз. Його незворушного спокою. Його глибоких знань.

Він з силою стиснув зуби, змушуючи себе знову піднятися і повернутися до розкладених бинтів.

— Але навіть якщо я роблю все не ідеально… — його погляд раптово став жорстким, зосередженим, сповненим рішучості, — … я не дозволю їй померти. Ні сьогодні, ні потім. Не через мою помилку.

Коли Зуко обережно торкався обпаленої шкіри Катари, відчуваючи жар, що виходив від неї навіть крізь тканину, її тіло слабо здригалося в напівнепритомному стані. Один або два рази з її сухих губ виривався тихий, хрипкий стогін, майже невпізнаваний. А одного разу її тіло неприродно вигнулося дугою від пронизливого болю, і вона завмерла в болісному спазмі. Зуко при цьому лише стискав зуби, відчуваючи фантомний біль на власному обличчі.

Він обережно підняв край тонкої ковдри, під якою ховалися жахливі наслідки його некерованого вогняного спалаху. Тіло Катари — від витонченої шиї до стегон і навіть трохи нижче, охоплюючи частину ніг — було вкрите моторошними опіками. Подекуди її ніжна шкіра вкрилася болісними пухирями, почервоніла й натяглася, ніби тонка плівка, а подекуди обвуглилася до лякаючої чорноти, немов попіл в'ївся в саму плоть. Від нестерпного жару її шкіра немов "закипіла", утворивши потворні пухирі. Подекуди обпалена тканина вже почала відторгатися, оголюючи кровоточиві рани.

— Добре, — пробурмотів Зуко, не відриваючи погляду від знівеченого тіла Катари, — ось так… Ще зовсім небагато. Сильно тягнути не можна — обпалена шкіра може піти за тканиною.

Коли тонкий бинт повільно відшарувався від шкіри, під ним відкрилася жахлива картина обпаленої плоті. Вторинна гіперемія, майже повна відсутність пухирів — вони, ймовірно, лопнули ще протягом першої, найважчої години. Подекуди зяяли вугільно-чорні ділянки омертвілої шкіри. Зуко мимоволі здригнувся і з силою стиснув зуби, намагаючись придушити нудоту, що підступила. Їдкий запах горілої плоті вдарив у ніздрі з новою силою. Його погляд ковзнув на тріщинки в стародавній кам'яній стіні, з яких, всупереч усьому, пробивалися яскраві зелені стебла — слабке, але вперте життя в руйнуванні. Так і Катара — тендітний паросток життя, що намагається вижити посеред випаленого каменя.

Шкіра на сусідній ділянці була неприродно яскраво-рожевою, набряклою, вкритою новими, ще цілими пухирями.

— Поверхневі опіки — це, звичайно, дуже болісно, але не найстрашніше… — прошепотів він, нахиляючись ближче до її обличчя. — Але тут… Другий ступінь. Глибокий, — пробурмотів він, його голос звучав приглушено. — Тут біль буде різким, пульсуючим, немов її безперервно кусають зсередини. Ці особливо болісні місця ми будемо закривати маззю особливо ніжно.

Він обережно перевів погляд нижче, до її ребер. Там відкрилася ще жахливіша картина: обширні ділянки почорнілої, обвугленої шкіри, що місцями нагадували обвуглений край старого пергаменту. Де-не-де шкіра й зовсім була відсутня, оголюючи яскраво-червоні, кровоточиві шари живої тканини.

— Тут… третій ступінь, — голос Зуко раптово сів, і він на мить замовк, не в силах підібрати слова. Його погляд метнувся до сплячого Аанга, немов шукаючи підтримки в його спокійному диханні, перш ніж повернутися до ран. — Деякі ділянки шкіри повністю омертвіли. Чорна, тверда кірка… якщо вона не відпаде сама, її доведеться видаляти, що вкрай небезпечно і неймовірно боляче. Якщо кірка почне повільно відшаровуватися, з'явиться крихітний шанс на одужання, але… якщо цього не станеться — почнеться гниття. Ми в жодному разі не можемо цього допустити. Але зараз чіпати ці ділянки не можна. За жодних обставин. Тільки обережно охолоджувати й чекати. Деякі ділянки обпалені до самої глибини… до лякаючої чорноти. Без досвідчених цілителів, без цілющої магії води самої Катари… ми майже напевно не зможемо її врятувати, якщо почнеться зараження. Потрібна абсолютна чистота.

Він повільно повернувся до Суюкі, його погляд був серйозний і сповнений рішучості.

— Ми повинні зробити все можливе, щоб запобігти будь-якій, навіть найменшій інфекції. Усе, що буде торкатися її, потрібно ретельно кип'ятити. Руки мити до скрипучої чистоти. Будь-який бруд зараз — це вірна смерть. Особливо в її нинішньому стані.

Зуко обережно торкнувся обвугленого краю опіку кінчиком пальця і тут же різко відсмикнув руку, наче обпікся сам. Навіть мертва тканина передавала залишковий, болісний жар.

— Дивись, — його голос звучав приглушено, — у цьому місці навіть кров згорнулася, утворивши тверду кірку. Чистити будемо значно пізніше, зараз будь-який дотик небезпечний. Інакше ми спровокуємо нову, сильну кровотечу.

Суюкі мовчки кивнула, її обличчя виражало повне розуміння. Вона взяла стопку нових бинтів і почала акуратно розгортати використані, просочені кров'ю та сукровицею. Вода в глиняному тазу миттєво мутніла, забарвлюючись у брудно-рожевий колір. У тиші кімнати було чутно лише хрип Катари, їхнє власне дихання та ледь відчутний шум вітру в проломах стародавнього храму — звуки життя, болю та руйнування, що злилися воєдино.

— Подивися сюди, — Зуко обережно торкнувся пальцями шкіри на боці Катари. — Ось тут вже чітко видно початкову стадію некрозу. Якщо ми не зможемо зупинити цей процес — омертвіння тканин пошириться далі, вражаючи все нові ділянки.

З важким зітханням він підвівся з колін і дістав зі своєї похідної сумки дбайливо зв'язаний пучок зібраних у лісі цілющих трав. У кам'яній ступці він почав ретельно розтирати нову порцію: соковиті листя алое, яскраві пелюстки нагідок, запашний звіробій, кілька тонких листків лотоса, листя подорожника та сушені, пахучі пагони шавлії. Потрібна була мазь, що володіє охолоджуючою, сильною протизапальною дією. І найголовніше — вона не мала щипати обпалену шкіру. Катара й без того відчувала нестерпні муки.

— Це все, що у нас є під рукою, — тихо сказав він. — Ця мазь повинна зняти запалення, хоч трохи полегшити її біль. Але… все висить на волоску. — Він кинув швидкий погляд на Суюкі. — Я покажу, як правильно її наносити. Спочатку обережно обробимо рани відваром, і одразу після — накладемо пов'язку. Міняти її потрібно кожні 3-4 години. Обов'язково. Навіть вночі. Перші дві ночі стануть для неї справжнім пеклом. І для нас теж. Але якщо вона зможе їх пережити… у неї з'явиться шанс.

Пальці Зуко працювали чітко й упевнено, хоча ледь помітне тремтіння все ж видавало його внутрішнє напруження. Він не відвертався ні на секунду — пильно дивився на кожну рану, наче сам був готовий прийняти на себе цей жахливий біль. Запах трав змішувався із запахом горілої плоті, створюючи нудотну суміш. Кожен дотик, кожен рух давалися з зусиллям, м'язи починали нити від довгої напруги та зосередженості.

Він почав обережно змащувати обпалену шкіру приготованою маззю: наносив тонкий, ледь відчутний шар, без найменшого натискання, починаючи з самих країв опіків, де шкіра ще зберігала слабкий відтінок живого кольору. Під пальцями відчувалася нерівна, болісна поверхня. Подекуди мазь починала ледь помітно пузиритися — відбувалася реакція з ушкодженою, обпаленою тканиною.

— Не нанось більше мазі, ніж необхідно, — тихо велів він. — Занадто товстий шар може викликати пріння. Щоразу перед зміною пов'язки — ретельно промивай рани відваром. Найкраще підійде ромашковий або м'ятний. І обов'язково підливай трохи відвару на саму пов'язку, щоб вона постійно залишалася вологою.

Він показував, як правильно обгортати обпалені ділянки бинтом — без зайвого тиску, з невеликими проміжками, щоб шкіра могла дихати. Особливо це було важливо на плечах і стегні, де опіки виявилися найглибшими й найобширнішими. Суюкі мовчки допомагала йому, обережно утримуючи тендітне тіло Катари та стежачи за тим, щоб воно не завалювалося на спину, завдаючи їй ще більше болю. Вони працювали злагоджено, як єдиний механізм, не втрачаючи ні секунди — порятунок Катари вимагав саме такого, майже бездумного автоматизму.

— Треба когось послати в найближче поселення. Нехай принесуть усе, що зможуть: від жарознижувальних до загоювальних мазей. Потрібен сильний антисептичний і жарознижувальний засіб. Зараз — це питання виживання. Усе, що знайдуть. Терміново. І взяти з собою щось цінне. Обміняти. Переконати.

— Без дієвих ліків або хоча б цілющої магії самої Катари… ми майже напевно не впораємося з можливою інфекцією… вона може зжерти її за лічені дні. Особливо за такої обширної площі ураження. Будь-яке, навіть незначне нагноєння — і все буде скінчено. Легені, кров… її виснажений організм просто не витримає без допомоги.

Суюкі кивнула:

— Я скажу хлопцям. Думаю, їм вистачить пари годин, щоб дістатися туди й назад.

— І ще… — Зуко повільно провів обережною рукою над грудьми Катари, не торкаючись її обпаленої шкіри, — …я боюся, що її дихальні шляхи теж серйозно постраждали. Вона хрипить… Чуєш? — Він нахилився ближче до її обличчя, обережно привідкрив їй рот. Зсередини доносився слабкий, але чіткий запах гару та кіптяви. — Горло, трахея… вона вдихнула полум'я. Це вкрай небезпечно. Дуже. Нам потрібно постійно стежити, щоб не почався набряк дихальних шляхів.

Потім він надзвичайно обережно перевернув тендітне тіло Катари на бік — воно здавалося таким крихким, легким і беззахисним, наче зроблене з найтоншої порцеляни.

— Її не можна класти на спину. В жодному разі, — промовив Зуко.

Суюкі кивнула.

— Так, я одразу поклала її на бік. Інакше вона не змогла б дихати.

Зуко кивнув у відповідь, його погляд був зосереджений.

— Це не тільки через дихання, — тихо поправив він, його голос був глухим. — При обширних опіках починається інтоксикація організму. Блювота майже неминуча, і якщо вона не зможе відкашлятися, то просто захлиснеться. А за такого стану легень це моментальна смерть. Її дихальні шляхи повинні залишатися абсолютно вільними… Тільки на боці. Тільки таке положення. Навіть якщо вона сповзатиме — негайно перевертай її назад. Завжди.

Суюкі тут же кивнула, згадавши про стару пральню в храмі.

— Там є ще ковдри та подушки, — сказала вона, — я бачила їх. Ми зможемо використати їх, щоб підперти її та зафіксувати в цьому положенні, щоб вона не падала й не завалювалася. Але їх потрібно буде добре випрати й вибити від пилу. Її тіло зараз занадто вразливе. Навіть найдрібніша пилинка, будь-який бруд зараз — це прямий шлях до зараження, й інфекція зжере її за лічені години.

Зуко похмуро кивнув.

— Займися цим. Будь ласка. Зараз важлива абсолютна чистота.

— А якщо вона почне задихатися? — з тривогою запитала Суюкі.

— Охолоджувати. Постійно. Холодні компреси на груди, прохолодні тканини, змочені у відварі, на лоб. Обережно масажувати грудну клітку, уважно стежити за кольором її губ і нігтів. Якщо вони почнуть синіти — це дуже погана ознака. Дуже.

— Ми будемо постійно промивати їй рот і ніс — слабким настоєм ромашки або евкаліпта, якщо знайдемо. Під самий ніс поставимо миску з гарячою водою, в яку додамо відвар м'яти та соснових бруньок. Це хоч трохи допоможе прочистити її дихання. Це не ліки, але все ж краще, ніж нічого.

Потім він взяв ще одну чисту, м'яку тканину, змочив її у відварі, обережно привідкрив сухі губи Катари й почав дбайливо промивати внутрішню поверхню губ, язик, намагаючись не завдавати їй додаткового болю. Тканина ледь відчутно ковзала по пересохлій, шорсткій шкірі.

— Її губи сильно потріскались. Нам потрібно постійно змащувати їх чимось м'яким — мед або відвар з льону підійдуть. Інакше вони почнуть кровоточити, і вона не зможе навіть пити.

Він випростався, втомлено провів рукою по її гарячій шиї.

— Сильної набряклості поки немає… але це може змінитися будь-якої миті. Якщо набряк пошириться на легені — вона почне задихатися. Тоді тільки диво або її власна магія води, спрямована зсередини, зможе її врятувати. А в такому стані вона навіть руку сама не підніме.

Суюкі рішуче стиснула губи, її погляд був сповнений рішучості. Вони коротко, без слів, зустрілися поглядами — спільне горе та спільна мета об'єднували їх зараз сильніше, ніж будь-які слова.

— Будемо поїти її кожні півгодини. Маленькими ковтками. Тільки трав'яний відвар і вода. Обережно. Ніякої твердої їжі, тільки рідина. Навіть якщо вона прийде до тями — ні крихти твердого. Її стравохід теж міг серйозно постраждати від жару.

Зуко мовчки кивнув, погоджуючись із кожним її словом.

— Рисовий відвар. Потім — ретельно протертий, рідкий суп. Ніяких спецій, нічого гострого. Багато теплого чаю. З ромашки, м'яти, шипшини. Все, що хоч трохи знизить внутрішнє запалення. Щоб підтримувати її виснажений організм.

Він знову тривожно схилився над її нерухомим обличчям, намагаючись вловити найменшу зміну в її стані.

— Судоми можуть початися абсолютно раптово, — тихо продовжив Зуко, обережно проводячи кінчиками пальців по її тендітній ключиці. — Масивні опіки викликають найсильнішу втрату рідини, а зневоднення може призвести до судом і порушення роботи внутрішніх органів. Нам потрібно приготувати відвар валеріани, тримати біля неї відкритий флакон з ефірною олією сандалу. Цей терпкий аромат хоч трохи допоможе полегшити можливий напад. Доведеться міцно тримати її під час судом. Підкласти щось м'яке під голову, щоб вона не вдарилася. Стежити, щоб не прикусила язик у конвульсіях. І якщо її почне рвати — негайно підставити чашу, щоб вона не захлиснулася блювотними масами. Якщо в її диханні з'явиться хрип із булькаючими звуками — це тривожна ознака початку набряку легень. Негайно розбуди всіх.

Він на мить прикрив очі, наче намагаючись зібратися з думками і придушити наростаючу тривогу. Провина тиснула, але знання того, що він може хоч щось зробити, давало сили йти далі.

— Ми будемо безмовно молитися духам, щоб її температура не піднялася занадто високо. А якщо це все ж станеться… будемо постійно обкладати її тіло прохолодними тканинами, міняючи їх усю ніч. Час тягнувся повільно, кожен жест, кожен рух відгукувалися втомою в м'язах. Минуло більше години з початку лікування, а кінця цієї боротьби не було видно.

Він подивився на Суюкі. Та навіть не моргнула. Вони працювали вже як єдиний, злагоджений механізм, розуміючи один одного без слів, не втрачаючи жодної дорогоцінної секунди.

— Тут може початися внутрішній набряк тканин. Якщо шкіра під опіками почне неприродно набухати — їй стане ще важче глибоко вдихнути. Ми повинні постійно стежити за її диханням. Якщо її дихання помітно сповільниться або стане тривожно рідкісним — негайно розбудіть мене, навіть якщо я засну стоячи від втоми.

Суюкі вже закінчила перев'язувати глибокий опік на її плечі, акуратно нанісши шар трав'яної пасти й обмотавши його тонкою, чистою тканиною, щоб пов'язка не присохла до рани. Вона вправно підняла ослаблелу руку Катари й обережно зафіксувала її в злегка зігнутому положенні, щоб запобігти розвитку болісних контрактур.

— Її пальці не можна залишати повністю нерухомими, щоб не викликати скутості. Але й рухати ними зараз занадто небезпечно, можна пошкодити обпалені тканини. Пальці обмотуй так, щоб кожен був забинтований окремо, — тихо підказав Зуко, його погляд затримався на її тонких, обпалених пальцях. — Для мага води особливо важливо зберегти плавну рухливість пальців. Без цього вона не зможе в майбутньому сама себе захищати і буде сильно вразлива. Опіки на долоні виявилися глибшими, ніж здалося на початку.

Суюкі мовчки витерла з чола піт, що виступив; її обличчя виражало крайню втому, але в очах горіла рішучість.

— Вона така сильна, — тихо промовила вона, наче намагаючись переконати в цьому не тільки Зуко, а й саму себе. — Тримається. Вона все ще тримається.

Зуко завмер, його пальці ледь торкалися гарячої руки Катари.

— Пробач. Пробач мені за це.

На мить він відвів погляд убік, не в силах дивитися на її страждання.

Аанг усе ще нерухомо спав у кутку кімнати, згорнувшись калачиком біля холодної стіни, змучений і безтурботний, як дитина після сильної бурі.

— Якби не він… — ледь чутно прошепотів Зуко, його голос тремтів від вдячності та жаху. — Якби він не охолодив її вчасно… не збив полум'я… все було б зовсім інакше. Набагато гірше… ми б зараз просто сиділи над її бездиханним тілом. Він врятував її, навіть не до кінця усвідомлюючи, що робить.

Він опустив очі, сповнені вдячності.

— Дякую тобі, Аанг…

— Першу ніч я залишуся, все ж таки це моя провина. Оброблю всі опіки, стежитиму за диханням, мінятиму пов'язки, робитиму парові компреси. Ви поспите, — сказав він безапеляційно. — На світанку хтось мене змінить.

Коли Зуко і Суюкі закінчили з основною перев'язкою — робота зайняла майже дві години, і м'язи нили від довгого напруження, — в кімнаті раптом почувся м'який, майже нечутний стукіт босих ніг по кам'яній підлозі. Не гучний, приглушений, немов чиєсь тихе дихання. Тоф увійшла до кімнати безшумно, як завжди, її рухи були впевненими, спина прямою, вона нікуди не поспішала. Її брови були похмуро зведені до перенісся, щелепи щільно стиснуті. На перший погляд вона здавалася спокійною. Але ті, хто добре знав Тоф, розуміли й інше: коли вона мовчить, це означає, що вона відчуває значно більше, ніж готова визнати вголос.

Вона зупинилася біля самого входу, поклала долоню на холодну стіну, немов прислухаючись до ледь вловимих вібрацій. Глибоко зітхнула. У повітрі зависла тиша, порушувана лише її спокійним вдихом і переривчастим диханням Катари.

— Як вона? — тихо запитала вона, її голос був трохи хриплуватим, але чітким. — Я відчуваю її дихання крізь підлогу. Воно… збите. Холодне. Немов повітря не затримується у неї в грудях, а одразу йде назад, як протяг через старі щілини. Її слова, чіткі й безпристрасні, як удар молота, пронизали напружену тишу.

Зуко підняв на неї змучені очі — темні кола під ними виділялися на блідому обличчі. Він виглядав так, немов тримався лише на впертості та почутті обов'язку.

— Тоф… — почав він з наголосом, — ти зможеш стежити за нею? Якщо їй стане гірше, якщо щось піде не так… ти зможеш нас розбудити? Подати знак?

Тоф фиркнула — коротко, майже сердито.

— Ще питаєш?  Якщо наша Цукрова Королева хоч на піввдиху замовчить — ти вилетиш зі сну швидше, ніж встигнеш сказати "копчений слимак". Я тобі це обіцяю. Сама земля тебе розштовхає, якщо знадобиться.

Суюкі обернулася до Тоф з легкою недовірою, але й з повагою:

— Ти справді відчуваєш такі речі?.. Навіть тут?

Тоф повільно нахилилася, її міцні ноги плавно зігнулися в колінах, і вона обережно опустила долоні на холодну кам'яну підлогу. Її чутливі пальці ковзнули трохи в сторони, вловлюючи невидимі вібрації, прислухаючись до таємних пульсацій землі, налаштовуючись на невідому хвилю. Холод каменю від підлоги передавався в долоні, допомагаючи їй зосередитися.

— Я відчуваю, як крихітний павук квапливо повзе по шорсткій стіні в сусідній кімнаті, — її голос звучав приглушено, немов вона говорила сама з собою. — А Катара… — раптово вона замовкла, її голос став тихішим, наче причаївся в тіні. — Вона зараз щільна, як мокрий, важкий камінь. Вібрація її життя ледь вловима, слабка. Немов сама її внутрішня енергія повільно йде в землю, виснажується. Але я не дозволю їй провалитися в цю безодню. Не дам їй зникнути.

Зуко з шумом видихнув і провів рукою по своєму розпатланому волоссю.

— Тоді… тоді ти зможеш відчути, якщо її дихання раптом почне зриватися, стане переривчастим, якщо її пульс різко зміниться?

— Зможу, — похмуро підтвердила Тоф, її обличчя залишалося непроникним. — Я навіть зараз чітко чую, як Сокка нервово скрипить зубами в сусідній кімнаті, намагаючись впоратися зі своїм страхом. І як у Аанга ледь помітно ворушаться вії під заплющеними повіками. Серце Катари зараз б'ється так несміливо і злякано, немов здригається від кожного удару. Я буду невсипно стежити за нею. І якщо щось піде не так — я не просто вас тихенько розбуджу. Я вам усю стелю на вуха обвалю своїм криком. Тож спіть спокійно, якщо зможете.

Її слова, жорсткі та впевнені, були бальзамом для змучених нервів Зуко і Суюкі.

Вона влаштувалася біля стіни, у своїй звичній позі: ноги підігнуті, долоні плоско лежать на підлозі, пальці трохи розведені, як коріння. Спина залишалася прямою і напруженою. Її груди ледь помітно піднімалися і опускалися в такт її тихому диханню. Вона виглядала нерухомою, як кам'яна статуя. Але Зуко відчував, як всередині неї вирує невидима енергія, вона була немов струна, натягнута до межі, готова в будь-який момент зірватися. Він подивився на неї й ледь помітно кивнув — вона цього не бачила, але точно відчула.

— Дякую тобі, Тоф, — тихо промовив він. — Знаючи, що ти поруч, я можу дозволити собі моргнути хоч на секунду, не боячись пропустити щось важливе.

— А ти й не кліпай, Вогненний Лорде, — буркнула вона, не піднімаючи голови і не відриваючи своїх чутливих долонь від підлоги. — Я з тобою ще не закінчила. Я ще не до кінця пробачила тобі свої підсмажені п'яти.

Зуко безмовно погодився з нею. І, не втрачаючи жодної дорогоцінної секунди, знову зосередився на вивченні ран Катари. Їх було занадто багато, вони були занадто глибокими і болісними. Але поки в ній жевріло життя — він не відступить. Тому що зараз більше ніхто не міг їй допомогти. Тому що зараз її життя крихко спочивало в його руках — Катари, яка стільки разів без вагань рятувала життя інших.

Зуко глянув на неї з глибокою, мовчазною вдячністю за її самовідданість і доброту. Потім знову перевів погляд на її бліде, змучене обличчя. Його власне обличчя раптово пом'якшилося, в очах з'явилася ніжність. Він обережно провів кінчиками пальців по її темному, вологому від поту волоссю.

— Просто диво… — прошепотів він, немов боячись порушити тишу кімнати. — Її волосся майже не постраждало від вогню. Таке м'яке… довге… Було б жахливо, якби вона його втратила. Вона… вона б дуже сильно переживала через це.

— Ти впораєшся… — прошептав він, звертаючись до її несвідомого тіла, не знаючи, чи чує вона його слабкий голос. — Тільки тримайся, Катара. Будь ласка.

Chapter Text

Chapter Text

Зуко вже майже не спав — він просто сидів, витягнувши занімілі ноги, поклавши руку на подушку біля голови Катари, його погляд був прикутий до її змученого обличчя, яке у слабкому світлі місяця здавалося восковим. Він відчував кожен її подих, кожну зміну в її стані.

І ось, він помітив. Перше, ледь помітне тремтіння пальців, потім судома, що пробігла по руці. Серце Зуко шалено заколотилося, і він зрозумів, що щось іде не так, хоча жодних явних передвісників не було.

Тієї ж миті, за межами кімнати, Тоф відчула це. Під її долонями, притиснутими до підлоги, пішла хвиля. Не просто напруга від болю, а щось інше – різкі, хаотичні вібрації, що йшли від тіла Катари, немов вона раптом перетворилася на сейсмічну хвилю. Це був не звичайний стогін, не просто ворочання – це було щось нове, жахливе.

У ній щось зламалося.

Вона схопилася, її голос гучно рознісся по сонних кімнатах, прорізаючи нічну тишу, немов гостра сталь:

— Вставайте! Швидко, щось із Катарою! Катарі погано! Дуже погано!

Її слова розчинилися в повітрі, але в кімнаті Катари вже розпочався кошмар, який Зуко вже намагався стримати.

Суюкі влетіла до кімнати з мискою і бинтами, її кроки були швидкими і рішучими, миттєво усвідомивши невідкладність ситуації по крику Тоф і застиглому жаху на обличчі Зуко.

Зуко вже міцно тримав Катару за плечі, щосили намагаючись зафіксувати її, щоб вона не вивихнула собі суглоби під натиском спазмів. Він був білий як крейда, його обличчя змарніло від безсонної ночі та жаху, що накотив, але діяв він із лякаючою точністю, без зволікання, підкоряючись лише інстинкту.

Напад розпочався різко. Без попередження. Без жодного передвісника.

Це були не просто спазми, а жорстокі, нещадні судоми, викликані накопиченням продуктів розпаду обпаленої шкіри і катастрофічним зневодненням, яке виснажило її тіло до крайної  межі. Її нирки не справлялися з виведенням токсинів, печінка була перевантажена, і зневоднення досягло критичної позначки, спричиняючи дисбаланс електролітів, що й призвело до неконтрольованих м'язових спазмів, які струшували все її тіло. Її організм, відчайдушно намагаючись позбутися отрути, реагував саме так.

Катара вигнулася в дугу, ніби ламаючи хребет, наче зігнутий лук на межі розриву. Її тіло виверталося неприродною дугою, немов невидима сила вивертала її зсередини. Руки судомно стиснулися в кулаки, пальці перекрутилися в неприродних, ламких кутах, ніби збиралися зламатися під власною вагою. Кожен суглоб скрипів від напруги, погрожуючи вивихнутися.

Її било сильне, нестримне тремтіння, від якого тремтів тонкий матрац і повітря навколо, наповнюючи кімнату гулом болю, який, здавалося, проникав у самі кістки. Вона зціпила зуби з такою нелюдською, майже звіриною силою, аж щось луснуло в щелепі, і прикусила внутрішню сторону губи. По підборіддю потекла тонка ниточка темної, майже дьогтярної крові, залишаючи вологу, мерзенну, липку смугу на блідій, майже прозорій шкірі, яка тут же почала темніти на повітрі. Груди ходили ходором, із кожним судомним вдихом рвалися на шматки, немов розривалися зсередини, а її легені, здавалося, зараз луснуть від напруги. Її всю трясло, аж дрижав тонкий матрац і повітря навколо, наповнюючи кімнату гулом болю.

Але не було крику. Ні.

З її горла виривався лише сиплий, нестерпний хрип, куди страшніший за будь-який зойк, будь-який стогін. Страшніший. Він ніби жив окремо від її тіла, чужий, механічний звук, вирваний із самих глибин її агонії, порожній, позбавлений будь-якої надії.

Зуко хотів би, щоб вона кричала — це було б набагато легше сприймати. Це було б хоч якимсь доказом, що вона все ще там, що її свідомість ще не покинула її остаточно.

Суюкі влетіла до кімнати з мискою і бинтами, її кроки були швидкими і рішучими. Зуко, все ще блідий і змарнілий від безсонної ночі та жаху, що накотив, продовжував міцно тримати Катару за плечі, не ослаблюючи хватку. Він діяв з лякаючою точністю, без зволікання, підкоряючись лише інстинкту, і весь його світ звузився до єдиної мети — утримати її, не дати їй нашкодити собі.

— Вона не кричить, — прошепотів Аанг, його голос тремтів, а обличчя було біліше за стіни, коли він побачив її. Його зазвичай сяючі очі потьмяніли від шоку, в них застигло німе питання, а душа розривалася від безсилля. — Краще б вона кричала… хоч якийсь звук!

— Так легше б стало, — підтвердив Зуко, його власний голос звучав жорстко, як скрегіт металу, пробиваючись крізь стиснуті зуби. Він схопив відвар зі знеболювальним та охолоджувальним ефектом, що стояв поруч. — Продукти розпаду тканин… зневоднення… їй стає гірше.

— Сокка! — вигукнула Суюкі, її голос був різким і чітким. — Води! Чистої води! І ще бинтів! Швидше!

З коридору донісся гуркіт кроків Сокки. Він, мабуть, прокинувся від крику Тоф і помчав за тим, що просила Суюкі. За мить почувся звук перекинутого табурета і глухий удар об підлогу, але Сокка не зупинився. Він був уже в іншому кінці коридору, його кроки затихали, коли він біг на кухню чи до запасів, щоб знайти все необхідне.

Суюкі кивнула, її руки рухалися швидко і впевнено, простягнула відвар Зуко. Вони удвох почали протирати тіло Катари, обережно масажуючи спазмовані, напружені м'язи, намагаючись хоч трохи послабити її страждання, хоч на мить заспокоїти її тіло, що ламалося. Її пальці були холодні, як лід, і слизькі від липкого поту. Але натомість її лоб палав, немов розпечене вугілля, і виділяв жар, від якого Суюкі пекло долоню, немов вона торкнулася розпеченого металу.

— З тобою буде все гаразд, — шепотіла Суюкі, її голос був м'яким, але твердим. — Все мине. Це просто буря. Ми з тобою її переживем.

— Дихай… якщо можеш, дихай… — говорив Зуко, не знаючи, чи чує вона його крізь це пекло. Він продовжував повторювати. — Все добре. Ти не сама.

Тим часом Сокка вбіг до кімнати, захекавшись, із великим глиняним глечиком, наповненим холодною водою, та оберемком чистих бинтів. Він незграбно спіткнувся на порозі, його погляд був сповнений жаху при вигляді Катари, але він тут же опанував себе, поставив глечик і почав відривати смужки тканини.

Їхні голоси, хрипкі й стомлені, не могли заглушити агонію, але могли бути якорем. Звуком, за який її душа могла б вчепитися у непроглядній темряві свідомості, немов рятівний трос у безодні.

Тіло Катари горіло, як тліюче вугілля після пожежі, виділяючи жар. Але пальці були крижані, наче виліплені з льоду, і їхній холод пронизував до самих кісток.

На бинтах, що покривали її груди та плечі, проступили темні краплі крові — у тих місцях, де опіки були найглибшими, немов сама тканина плакала, стікаючи багряними сльозами, які вбиралися в тканину.

— Потерпи, — шепотів Зуко, його голос був на межі зриву. — Прошу тебе… Ще трохи…

Те, чого вони боялися найбільше, нарешті сталося. Але їй ставало все гірше.

Очі під повіками металися з боку в бік, немов спійманий птах у клітці, відчайдушно шукаючи вихід. Лоб покривався великими краплями поту, що стікали у сплутане, липке волосся. Губи побіліли до синяви, а горло почало видавати знайоме, лякаюче булькаюче похрипування.

Це був звук, що віщував неминуче.

І потім… її почало рвати. Блювота рвалася з неї назовні як відчайдушне виверження, немов тіло, що горить, намагалося позбутися отрути, яка його роз'їдала. Блювота була рефлекторною реакцією організму на інтоксикацію та зневоднення, на те, що її шлунок і кишківник не могли перетравити та засвоїти навіть відвари. Це був відчайдушний спосіб тіла здихатися від отрути, які його отруювали.

— Її рве, — видихнула Суюкі, її голос був різким, пронизливим, але без паніки, лише з відтінком крайньої терміновості. — Зуко!

— Аанг, підніми її! — скомандував Зуко, його голос був сталевим, попри тремтіння, що пронизувало його тіло. Він діяв інстинктивно, без роздумів, із залізною рішучістю, не дозволяючи страху і жаху паралізувати себе. — Я буду тримати голову. Не дай їй захлинутися!

Аанг зірвався з місця тієї ж секунди, його рухи, зазвичай плавні, були різкими та уривчастими, наче він раптом розучився керувати своїм тілом. Він обхопив Катару за плечі, обережно, але міцно піднімаючи її, намагаючись, щоб тіло не скручувало, щоб не травмувати ще сильніше.

Тим часом Зуко встиг піднести миску, широку металеву чашу, притримував її голову, піднявши підборіддя. Суміш відвару і жовчі, густа і смердюча, залишала на руках Зуко в'язкі, холодні сліди, що обпікали шкіру. Кров із блювотною масою стікала по її підборіддю, залишаючи на шкірі Катари та на руках Зуко в'язкі, огидні сліди, і кожен новий спазм немов бив його по нервах, струшуючи його самого.

Її тіло тремтіло, як натягнута струна, обличчя було біліше за бинти.

Суюкі вже була поруч — волога ганчірка в одній руці, чистий бинт в іншій. Її погляд був зосереджений, її руки — непохитними, вона чекала, коли зможе втрутитися. Шкіра Катари, обпалена, запалена, здавалася ще більш вразливою під її дотиком. Але Суюкі не здригнулася.

Різко. Болісно. Тіло Катари здригнулося новою, сильною судомою — і з прочиненого рота вирвався здавлений, хрипкий спазм.

Спочатку потекла хвиля каламутної, попелясто-сірої рідини, тягучої, з огидним їдким запахом і грудками обвугленої сажі...  Потім — відвар, який намагалися влити їй раніше, упереміш із сукровицею.

Спазми вивергали вміст її шлунка з такою силою, що здавалося, це розірве її горло, роздираючи носоглотку металевим, отруйним присмаком. В'язкі, багряні пасма слизу та сукровиці чіплялися за її підборіддя, розтікаючись, як огидні нитки.

Горло Катари, вже запалене, немов відкрита рана, тремтіло в конвульсіях. Кожен спазм — як ніж, що встромляється в серце. Блювота рвалася з силою, роздираючи дихальні шляхи, і щоразу, коли тіло вигиналося, її потрібно було утримувати, підтримувати, боячись, що вона просто розірветься від напруги, що її тендітне тіло не витримає цього.

Вона хрипіла. Між блювотними поштовхами — не вдих, а ридання крізь ребра, рване, з сипом, що розриває душу на частини. Її тіло схлипувало без звуку, в безмовній агонії. На секунду здалося, що дихання зупинилося. Грудна клітка майже не рухалася.

— Обережно, вона може задихнутися, — Суюкі ледь не прошепотіла, витягуючи з ганчірної сумки чисту тканину.

Коли ривки закінчилися, Суюкі одразу прибрала миску. Швидко, не відволікаючись, вона очистила дихальні шляхи — пальцями і складеною вчетверо м'якою тканиною, ретельно витираючи з куточків губ залишки блювоти та крові. Вона навіть провела по язику, прибравши в'язкий осад, щоб Катара могла хоча б дихати вільно, щоб хоч ковток повітря пройшов без перешкод. Вона знала: тільки не дати їй захлинутися.

Обличчя Катари було мокрим — від поту, від сліз, від відвару. Суюкі не здригнулася. Обережно, м'яко витерла все. Кілька разів, до повної чистоти, до сухого шелесту тканини по шкірі.

Губи Катари тремтіли, як осіннє листя, здригаючись в залишковому треморі. Тіло ще здригалося у післясмаку болю, у залишкових спазмах. По щоках текли сльози — рефлекторні, беззвучні, несвідомі. Як у немовляти уві сні, коли біль приходить без слів, а тіло просто реагує, вивергаючи його через сльози.

Суюкі не відходила. Вона сіла за її головою, заправила прилиплі, вологі пасма за вуха, і, не припиняючи, гладила її по волоссю. Довгими, ніжними рухами, немов намагаючись втихомирити біль у її душі… заспокоїти внутрішній шторм. Як мати. Як друг. Як останній людський зв'язок, що міг утримати її на межі.

— Катара, — шепотіла вона, її голос був сповнений ніжності та співчуття. — Ти тут. Ти з нами. Потерпи. Моя, люба. Дихай, дівчинко… — бурмотіла вона, майже беззвучно, ніби колихала, присипляючи кошмар, відганяючи його геть.

Говорив і Зуко. Говорив і Аанг. З різною інтонацією. Голоси були хрипкими, сповненими відчаю і надії. Але сенс був один: залишайся. Не йди. Ми поруч. Ми тримаємо тебе. Ніби голос — це єдина мотузка, за яку можна витягнути з безодні.

Але вона не відповідала. Лише трохи здригалася, коли до вуха долітав знайомий голос, немов слабкий відгомін свідомості пробивався крізь біль. Десь усередині неї ще залишалося щось живе, якась іскра, що чіплялася за життя.

На бинтах, що покривали її груди та плечі, проступила нова кров. Була кров. Трохи. Але достатньо, щоб серце стиснулося в усіх у кімнаті, спалюючи залишки надії. Вона не повинна була кровоточити. Не так. Не зсередини.

А біля основи шиї шкіра знову почала палати, ніби вогонь прокинувся всередині, розгораючись із новою силою, немов намагаючись поглинути її. Але пальці залишалися холодними, неприродно холодними, немов мармур. Дихання — рідкісне, важке, з хрипом, ніби тіло важило тонну, і кожен вдих був нестерпною боротьбою, судомним зусиллям.

Пів години. Тридцять хвилин пекла. А здавалося — вічність. Без часу. Без простору. Тільки цей матрац, запах відвару, тепла кров, і відчайдушна, виснажлива боротьба за кожну секунду її життя.

І, нарешті... тіло обм'якло. Різко. Раптово. Судоми спали, немов хтось вимкнув невидимий механізм. Груди піднялися — вдих. Один. Важкий. Хрипкий. Але вдих. Немов зламана лялька, що віддала все, що залишилося всередині, видихнула останні сили… Вона затихла. По-справжньому.

Не в безпритомності. Не в судомі. А в чомусь, що наближалося до сну. Такому, який міг бути доступний після пекельного болю, після такого жахливого випробування. Вона заснула — наскільки це взагалі можливо, коли твоє тіло зсередини кричить, але її змучений організм вимагав відпочинку, повного забуття, хоча б на кілька годин.

Її обличчя розгладилося, риси пом'якшали. Руки перестали тремтіти, обм'якли, розслабилися на матраці. Залишився лише ледь помітний, поверхневий вдих, що піднімав груди, ледве чутний, але такий бажаний. Вони не сміли ворушитися. Тільки слухали. Кожну секунду. Чи дихає вона. Чи є життя в цьому тендітному тілі.

І вперше за цю ніч... заплакав Аанг. Тихо. Без звуку. Обличчям уткнувшись у простирадло поруч із Катарою, його плечі здригалися. Він не заважав. Він просто... не витримав.

— Нарешті, — голос Суюкі був глухим від втоми. — Напад минув. Але він вичавив із неї останні сили.

— Вона... дихає... — прошепотів Аанг, опускаючись на коліна. Його погляд, застиглий на обличчі Катари, був сповнений чистих сліз і безмежної вдячності. — Вона дихає...

Після того, як напад відступив, Зуко і Суюкі, незважаючи на дику втому, взяли на себе прибирання.

— Пов'язки їй потрібно змінити, — тихо промовив Зуко, його голос був глухим від втоми, але сфокусованим. — Вони в крові й… не повинні більше знаходитися на ній. Від них буде лише гірше.

Суюкі, яка повернулася з новими перев'язками, кивнула. Незважаючи на втому, її руки рухалися впевнено. Вона акуратно зняла старі бинти, просочені кров'ю та блювотою, оголюючи почервонілі, запалені, але вже не так кровоточиві опіки.

Поки вона займалася цим, Зуко швидко й акуратно приготував нову, сильнішу мазь, змішавши кілька заздалегідь підготовлених компонентів. Вона пахла гіркими травами та чимось їдким і різким. Йому потрібно було якомога швидше закрити рани, що відкрилися під час судом і блювоти, щоб запобігти подальшому інфікуванню.

Потім Зуко обережно, намагаючись не завдати зайвого болю, наніс терпку мазь на найглибші ділянки ран, а Суюкі, слідуючи його прикладу, обережно нанесла решту на інші запалені ділянки. Після цього вони обмотали опіки чистими бинтами, намагаючись зробити це максимально м'яко, щоб не здавити ніжну шкіру.

Тихо, щоб не розбудити Катару, вони очистили миску, прибрали закривавлені бинти, протерли підлогу, змиваючи сліди крові та блювоти. Кожен крок був повільним, механічним, але необхідним.

Коли пов'язки були замінені, кімната набула хоч якоїсь подоби порядку. Старі бинти були наскрізь просочені кров'ю та блювотою, і знаходитися в них було вже неможливо.

Суюкі відправила всіх спати. Аанг ледве поплентався у свою кімнату, його ноги ледь тримали його, а душа була спустошена. Тоф, хитаючись від виснаження, теж пішла відпочивати.

Зуко ж залишився з Катарою до самого ранку. Він сидів на колінах біля її ліжка, немов вірний страж, його очі горіли тривогою, але рухи були повільними, вивіреними, кожен із них давався з труднощами.

Він вмочував ганчірку в ще теплий, трохи охололий відвар, акуратно віджимав і протирав лоб Катари, її палаючі скроні, шию, пальці — все, що тільки дозволяла зв'язка бинтів. Найбільше він стежив за диханням: чи рівномірне воно, чи не завмирає серце, чи не приходить ще одна хвиля лихоманки або спазмів.

Він мовчки намагався напоїти її — по краплі, обережно піднімаючи потилицю і підносячи до губ маленьку дерев'яну ложку. І коли вона — нехай із зусиллям, але все ж ковтала, роблячи крихітний, майже непомітний ковток — куточки його вуст зворушено посміхнулися, ніби промінь світла пробивався крізь північну темряву, даруючи миттєву, тендітну надію. Вона ковтає. Вона з нами.

До самого світанку Катара не промовила жодного слова. Не було ні стогонів, ні навіть тихих зітхань болю — лише рівне, виснажене дихання, ніби кожна її клітина зосередилася лише на тому, щоб прожити ще один вдих, потім ще один видих.

Сили, що так важко поверталися до неї за останню добу, були безжально випалені нічним нападом. Він вичавив її досуха, немов висушив тіло зсередини. Навіть обличчя, ще недавно живе, нехай і болісно гаряче, тепер лежало в подушці блідою маскою — з пониклими повіками, пересохлими губами, відбитками судом на лобі, як відтиск пережитої агонії.

Іноді Зуко, стомлений до межі, його тіло нило від напруги, опускав лоб до її долоні і просто сидів так, ловлячи тепло її пальців, які хоч і були блідими, але зберігали живе тепло, ніби сподіваючись увібрати в себе хоч частинку її болю, розділити її хоча б навпіл, вгамувати свою провину.

На світанку, коли перші промені сонця торкнулися храму, Сокка, змучений, але рішучий, тихо покинув притулок. Він вирушив на полювання, його мета була проста і ясна: роздобути  все потрібне для наваристого, поживного бульйону для Катари.

Птах чи кролик — неважливо, головне, щоб це було щось, що могло дати їй сили, повернути до життя. Адже Катара втратила всі сили, які встигла накопичити, і їх терміново треба було відновлювати, інакше її організм просто не витримає. Їй потрібна була не тільки вода і трави, а й білок, жири, енергія.

Тоф продовжувала своє мовчазне чергування, сидячи на підлозі в коридорі неподалік від кімнати Катари. Її руки залишалися притиснутими до каменю, її магія землі дозволяла їй відчувати кожен, навіть найменший зсув, кожен рух, кожну вібрацію в тілі Катари, немов вона була частиною її.

Вона знала, коли її дихання стало рівнішим, коли спазми повністю вщухли. Вона відчувала присутність всіх у кімнаті, їхню тривогу та полегшення. Їй не потрібно було бачити, щоб знати, що там відбувається, і це давало їй можливість бути по-справжньому корисною, контролюючи ситуацію на відстані, не втручаючись безпосередньо.

Суюкі прийшла під ранок — із теплим рисовим коржиком у руках, запах якого навряд чи міг би зараз розбудити апетит Зуко, але він і не їв із учорашнього дня, лише іноді пив холодну воду.

Вона підійшла мовчки, схилилася поруч. Перевірила бинти, прислухалася до дихання Катари, потім подивилася в очі Зуко — бурштинові, вицвілі від безсоння, і слабо вкриті первісним страхом.

— Ти тримався як міг, — тихо сказала вона. — А тепер дай собі відпочити. Я за нею постежу.

— Я не можу, — видихнув він, його голос був хрипким. — Якщо почнеться ще один напад…

— Ти й так уже на межі. Твоя втома їй не допоможе. Не підведи нас через свою впертість, — її голос став суворішим, але в ньому чулася неприхована турбота. — Поїж. Поспи. Потім повернешся. Якщо ти завалишся від виснаження, хто тоді допоможе Катарі, коли їй справді знадобиться поміч? Хто тренуватиме Аанга? Ми всі в одному човні. Трагедія з Катарою не скасовує наших обов'язків. До комети Созіна залишилося мало часу, і Аанг має бути готовим. Я присягнулася, що не залишу її ні на хвилину. Я подбаю про неї. Ми подбаємо про неї, Зуко.

Зуко вагався. З одного боку, він не міг залишити Катару, його внутрішній голос кричав про це. З іншого — він розумів, що його сили вичерпуються, і що його присутність поруч із нею в такому стані радше буде тягарем, ніж допомогою.

Він трохи посперечався, але вважав слова Суюкі розумними. Адже якщо він буде зовсім втомленим, то не зможе допомогти Катарі, а тільки нашкодить їй, а ця думка вбивала ще гірше, ніж нинішній стан Катари. Він не міг дозволити собі бути слабким. Не зараз.

Не одразу, але Зуко погодився, кивнувши. Його плечі трохи опустилися під тягарем втоми.

Він пішов снідати та спати, пообіцявши Суюкі, що ближче до обіду проведе тренування з Аангом — далеко від усіх, у віддаленому місці. Щоб трагедія не повторилася. Щоб жодна випадковість більше не могла нікому нашкодити.

Але також попросив...

— Якщо щось зміниться, навіть найменше посмикування або хрип, розбуди мене негайно, добре? Не чекай. Просто… дай знати.

Суюкі кивнула, її погляд був сповнений розуміння. — Буде зроблено. Спи. Не хвилюйся ні про що.

Він подався вперед, за інерцією, ледь відриваючись від подушки Катари. З останнім поглядом — ніби прощаючись, вбираючи в себе її образ — він торкнувся її щоки, відчуваючи її гарячий, липкий лоб, і пішов, повільно, ніби пробираючись крізь в'язке, густе повітря, кожен крок давався йому з труднощами, немов він ніс на собі невидиму ношу.

Не минуло й пів години, як на порозі з'явився Аанг. Він стояв у тіні дверного пройому, переминаючись із ноги на ногу, очі — тьмяні, затуманені від недосипання та тривоги. Навіть його хода, зазвичай легка, майже ширяюча, зараз була обережною, крадькома, наче кожен крок міг потривожити щось священне, порушити тендітний спокій, який, нарешті, запанував у кімнаті.

Він не одразу підійшов до Катари. Сів поруч із Суюкі, не піднімаючи очей, його погляд був спрямований у підлогу, сповнений нестерпної туги, яку він не міг висловити словами.

— Як вона? — прошепотів він, його голос був ледь чутний, як шепіт вітру.

— Стабільно. Біль вщух. Дихає рівно. Але все одно дуже важко… — відповіла вона, не припиняючи перевіряти бинти та вимірювати температуру долонею на лобі. Її голос був рівним, беземоційним, але в ньому відчувалася прихована втома і напруга, накопичені за довгі години.

— Я можу допомогти? — Аанг дуже хотів бути корисним, хоч чимось полегшити страждання Катари, віддати частину своєї сили їй.

— Допоможеш годувати. Я зварила бульйон. — Вона поставила миску на табурет і дістала ложку. — Тільки обережно. Повільно. Не більше кількох ковтків за раз. Вона дуже слабка.

— І будеш подавати бинти, мазі, коли я мінятиму пов'язки, — додала Суюкі, розуміючи, що Аанг хоче бути корисним. — Це вже буде не мала допомога. Але це потім. Зможеш?

— Я… я можу подавати, — голос Аанга здригнувся, але він змусив себе говорити твердо. Він розумів, що прямий дотик до ран Катари може бути для неї надто болючим, але відмовитися від будь-якої допомоги він не міг. — Я буду дуже обережним.

Вони годували її удвох. Суюкі підтримувала голову, Аанг черпав ложкою рідину і підносив до губ. І щоразу, коли її горло ледь помітно стискалося, дозволяючи бульйону пройти — Аанг видихав із полегшенням, ніби сам дихав за неї, кожен ковток був маленькою перемогою.

Він намагався не дивитися на опіки, не помічати тих місць, де бинти були просочені блідою рожевою вологою, але очі самі знаходили синці, обвуглену шкіру, неприродно вивернуті пальці. Йому було нестерпно думати, що заради цього бульйону Сокка довелося, ймовірно, вбити невинного зайця чи перепілку. Але зараз, у цій кімнаті, був не час для моральних дилем. Їм потрібно було рятувати Катару, і він розумів, що без сил вона може не вижити.

Він знав, що довго ховатися в Західному храмі Повітря не вийде, і вона потрібна їм усім у повній готовності. Це було в його інтересах — щоб Катара якнайшвидше оговталася.

Йому було нестерпно боляче бачити й усвідомлювати біль його коханої. Заради неї він би вбив десятки кроликів, якби це врятувало її. Він уже не хлопчик. І якщо знадобиться, він сам наступного разу піде на полювання і принесе кролика, або когось більше, щоб Катара вижила. Усе заради Катари, все заради неї.

Адже саме вона врятувала його після блискавки Азули і кілька тижнів за ним доглядала. Саме завдяки їй він дуже швидко відновився. Тепер це найменше, що він може зробити для неї. Не тому, що відчував себе винним, а тому, що розумів — якби не Катара, то ситуація в світі була б у рази гіршою.

Він максимально ніжно і з любов'ю виконував усі завдання Суюкі, кожен бинт, кожен ковток бульйону — усе це було просочене його почуттям до неї.

— Пий, Катара, — тихо говорив Аанг, підносячи ложку. — Просто пий. Це тобі допоможе. Ми так хочемо, щоб ти одужала.

Він так сильно сумував за її посмішкою, за дзвінким сміхом, по урокам магії води, по її колючим, але завжди точним зауваженням на тренуваннях, за її дотиками, що зцілювали не тільки тіло, але й душу. Він хотів би зараз схопити її за руку, вдихнути аромат її шкіри, відчути її тепло, але не смів. Він боявся нашкодити, навіть власним диханням, навіть найлегшим дотиком.

Він не міг відволіктися. Навіть дихальні вправи не допомагали вгамувати тривогу, його розум був затуманений, наче густим туманом. Думки про медитацію — порожні, немов попіл, не здатні утримати його в реальності, в теперішньому моменті.

Він давно вже не повертався до тренувань стихії Землі, його зв'язок із нею здавався обірваним, тендітним. Повітря було немов ворогом — не відносило тривогу, а притискало до підлоги важким, невидимим вантажем, змушуючи його почуватися безпорадним, пригніченим. І навіть Вогонь, якому він навчався з таким зусиллями, тепер відчувався як знущання долі, нагадування про нещастя.

Він згорів — разом із її беззвучним криком, із тим болем, що обпалив його самого. Він сам горів — від провини, від безпорадності, від усвідомлення власної недосконалості. До комети Созіна залишалося все менше часу, і з кожною секундою його тривога зростала, сплітаючись із болісним очікуванням, із питанням, чи встигне він стати достатньо сильним.

Тим часом Момо кілька разів намагався прокрастися до кімнати. Він дряпався лапками в двері, жалібно пищав, стрибав у коридорі, його великі очі були сповнені занепокоєння, але його зупиняли, Суюкі м'яко, але суворо відганяла, боячись, що непосида  в паніці може зачепити рану, спровокувати новий напад, потривожити її тендітний спокій.

Після пізнього сніданку Суюкі все-таки пощадила і дозволила Аангу допомогти зробити перев'язку. Він був вдячний, навіть якщо це була лише мала частина. Він подавав бинти, мазі, теплий відвар, обережно притримував зап'ястя Катари, щоб Суюкі могла вільно працювати. Але коли справа доходила до дотику до ран — мазь наносила тільки Суюкі. Закривала пов'язками теж вона. Тому що знала — Аанг тремтить. Не від страху. Від любові. Від нестерпного, пекучого болю, що розривав його зсередини при вигляді її страждань.

— Важко… занадто важко, — прошепотів Аанг, його голос тремтів, коли він подавав бинти. — Мені боляче дивитися на це.

— Я знаю, — тихо відповіла Суюкі, не відриваючись від роботи. — Мені теж, але це потрібно зробити. Ми повинні бути сильними заради неї.

Він дивився, як обережно вона закриває рани, як обгортає шкіру бинтом, ніби ніжно заколисує її біль, і в глибині серця сподівався, що колись і він зможе торкатися її знову без страху, без цього пронизливого болю, без остраху нашкодити.

Ближче до обіду, коли Суюкі пішла на короткий відпочинок, а Аанг залишився з Катарою, Тоф покликала його на тренування.

— Гей, Легкі ноги! Ходімо, нам час тренуватися! Ти й так уже занадто багато пропустив, — пролунав її вимогливий голос із коридору, наповнений звичайним для неї прагматизмом, але і з якоюсь напругою, яку він не одразу зміг відчути.

Аанг здригнувся, погляд його метнувся до Катари. Він не хотів залишати її ні на хвилину.

— Але… Катара… Я не можу її залишити… — прошепотів він. — Що, якщо їй стане гірше?

— Можеш, — твердо відповіла Тоф. — Ти тут нічим не допоможеш зараз. А ось бути готовим до Комети — це ти можеш. Іди. Вона в надійних руках. Їй потрібен спокій.

— Я привела Сокку, — заявила Тоф, з'являючись у дверях, а за нею, важко дихаючи, стояв Сокка. — Він посидить із нею, поки ти будеш нарешті вчитися бути Аватаром!

Сокка кивнув Аангу, його обличчя було блідим, але рішучим.

— Іди, Аанг. Я впораюся. Суюкі все показала.

Аанг вагався. Його погляд блукав від сплячої Катари до Тоф, а він відчував її незримий тиск. Він глибоко зітхнув, його плечі поникли.

— Добре, — видихнув він, повільно піднімаючись. Він глянув на Катару, його очі були сповнені невисловленого болю та обіцянки. — Я скоро повернуся.

Аанг, неохоче, але підкорився. Він кинув на Катару останній, сповнений відчаю погляд, перш ніж вирушити на тренування з Тоф.

Сокка з труднощами, але доглядав за Катарою, з болем у серці. Він сидів поруч, його обличчя було змарнілим, очі червоними від безсонної ночі. Він був воїном, а не цілителем, і безпорадність його сестри жахала його не менше, ніж інших.

Якоїсь миті, коли кімната була занурена в тишу, яку порушувало лише рідкісне, виснажене дихання Катари, у проріз дверей нечутно прослизнув Момо. Лемур, мабуть, тужив за Катарою, його маленькі очі були сповнені занепокоєнням. Він тихенько пробрався повз Сокку, який був надто занурений у свої думки, і спробував ластитися до хворої, застрибнувши на ліжко.

Момо почав тертися об її руку, а потім, намагаючись влаштуватися зручніше або просто граючи, випадково зачепив гострим кігтиком край бинта на її спині, оголивши шматочок запаленої шкіри, а потім, незграбно перевернувшись, залишив на ній тонку, червону подряпину.

Катара здригнулася, з її горла вирвався тихий, здавлений стогін. Сокка підняв голову, але не зрозумів справжньої причини стогону. Він побачив Момо, його великі очі були сповнені занепокоєнням і вирішив, що лемур просто турбує Катару.

 — Момо! Ні! Тобі тут не можна, — прошепотів він, без злості, але з твердою інтонацією, акуратно виводячи лемура з кімнати. — Повертайся до Аппи. Він чекає. Не заважай Катарі. Їй зараз і так дуже зле.

Він негайно відніс Момо до дверей і виволік його з кімнати, зачинивши її наглухо. Повернувшись, він тут же дістав чистий шматочок бинта і, змочивши його в прохолодному відварі, обережно протер ту область, де, як йому здалося, Катара просто спітніла сильніше. Його увага була повністю зосереджена на її обличчі, на її диханні. Він навіть не глянув на спину, не помітивши, що оголена шкіра була тепер надломлена і подряпана. Ігноруючи той крихітний, фатальний промах, що мав стати початком нового, ще страшнішого кошмару.

Він не помітив, як час пролетів.

Ближче до вечора Катара почала марити. Її губи безладно ворушилися, але з її горла виривалися лише невиразні, уривчасті звуки, що перемежовувалися з хрипами та стогонами. Її очі, закриті до цього моменту, тепер металися під повіками, а з рота вирвався тихий, невиразний хрипкий лепет, від якого в Сокки по спині пробіг холодок.

Вона видавала лише уривки звуків, немов намагаючись говорити про холод, про воду, про дім, про загублені в морі корали, про руки, які не могли зцілити, про яскраве полум'я, що обпікає все навколо. І Сокка, слухаючи ці болісні, нерозбірливі звуки, здогадувався, про що вона намагається говорити. Немов його власне серце розуміло те, що не могли вимовити її обпалені голосові зв'язки.

Хрип її був то тихим, ледь чутним, то раптом підвищувався до пронизливого, переляканого викрику, від якого Сокка здригався. Іноді їй здавалося, що вона бачить маму, іноді — Азулу, і її ім'я видихалося лише болісним, слабо помітним хрипом. Бачити її такою, чути цю маячню, було куди страшніше, ніж спостерігати за судомами. У цей момент вона була не там, з ними, а десь далеко, за межами їхньої досяжності, у лабіринті власного болю та кошмарів.

Щоб хоч якось відволіктися від цієї болісної тиші та власної безпорадності, Сокка озирнувся довкола. Його погляд упав на невелику книгу, що лежала на одному з кам'яних виступів — це був старий трактат із ботаніки Західних земель, який Аанг, імовірно, вивчав раніше. Сокка не знав, про що там йдеться, але це було щось, що могло заповнити тишу і допомогти йому зосередитися.

— Так, Катара, слухай мене, — говорив Сокка, намагаючись зберігати спокій, хоча його власний голос тремтів від втоми та тривоги. Він присунувся ближче до її ліжка, схилився, щоб його голос було чутно ясніше крізь її марення. Він розкрив трактат і почав читати вголос; його голос, спочатку непевний, поступово ставав рівнішим, наповнюючи кімнату дивним, але заспокійливим монотонним гудінням.

— Глава третя. Рідкісні мохи та високогірні рослини Західних земель, — почав він, намагаючись надати своєму голосу максимально нейтрального, заколисуючого тону. — Дикий дзвіночок, що росте на найбільш неприступних кам'янистих схилах, відомий своєю здатністю утримувати вологу в умовах посухи. Його коріння проникає глибоко, вбираючи кожну краплю ранкової роси. Ця рослина символізує… здатність виживання… — він осікся, його голос захрип. Сокка подивився на Катару, переможений вагою власних слів.

Він знову прошепотів, його голос був ледь чутний, але в ньому була така непохитна віра.

— Тобі просто потрібно відпочити. Ми тут, сестричко. Ми нікуди не підемо. Просто тримайся. Просто дихай. Ми з тобою. Тільки повернися до нас.

Сокка помітив, що, коли він говорив, її марення ставало трохи тихіше, а рухи — менш хаотичними. Немов його голос, монотонний і рівний, був ниткою, що повертає її хоч на мить із похмурих глибин марення.

Він читав їй про дивовижні квіти, про неживі пустелі, про властивості каменів, сподіваючись, що його слова хоч якось зможуть відволікти її від болісних видінь. Він постійно протирав її обличчя вологою тканиною, намагаючись збити жар, який, здавалося, знову набирав силу, і обережно поїв її з ложки, коли вона робила короткі паузи у своєму маренні.

Він сам не помітив, як Катара, яка до цього була абсолютно нерухома, ледь помітно здригнулася. І ще раз. Її дихання, здавалося, стало трохи глибшим, трохи менш переривчастим.

Так минуло кілька годин. Кімната поринула в сутінки, лише тьмяне світло факела, який Сокка запалив, освітлював її обличчя.

Ближче до вечора, коли Сокка вже майже втрачав усяку надію на поліпшення, двері ледве чутно відчинилися.

На порозі стояла Суюкі з мискою, що диміла в руках — з неї піднімався густий, наваристий аромат супу. Зуко, його обличчя було осунутим, але погляд — ясним і рішучим, після кількох годин сну і тренування. Він виглядав менш втомленим, але в ньому з'явилася якась нова, прихована сила, немов тренування, нехай і важке, допомогло йому зібратися, знову знайти контроль над собою.

— Сокка, — тихо сказала Суюкі, її голос був сповнений співчуття, але водночас віддавав наказом. — Твоя черга відпочивати. Ти зробив усе, що міг.

Сокка полегшено кивнув, його плечі поникли від втоми, а очі були червоними від недосипу.

— Вона… марить, — прошепотів він, вказуючи на Катару. — І… вона сьогодні здригалася якось дивно, коли Момо був у кімнаті — я його одразу вигнав. Не знаю, що ще робити. А марити вона почала десь… пару годин тому. До цього жодних звуків не було, крім її дихання.

Зуко, який вже підходив до ліжка, завмер. Його погляд швидко ковзнув по бинтах на грудях і руках Катари — вони були звичайного, блідо-рожевого кольору від мазі та відвару, жодних насторожуючих плям. Але коли він перевів погляд на її спину, його серце похололо, а кров ніби застигла в жилах.

На білій тканині бинта, що покривав ліву лопатку, у тому місці, де зовсім нещодавно наклали свіжу пов'язку, проступила темна, зловісна пляма. Не рожева від сукровиці й не червона від крові, а брудно-жовта, із зеленуватим відтінком у самому центрі. Рана пульсувала зрадницькою жовтизною гною, просочуючи чисту тканину.

Ця пляма розповзалася по бинту — не невинна сукровиця, а щось мертве: блідо-зелений, наче отрута, ореол гною. Від неї йшов важкий, нудотно-солодкий запах, який не просто наповнював повітря, а в'їдався у горло — гіркий і мерзенний, як протухле м'ясо. Ледь вловимий спочатку, але той, який Зуко впізнав би з тисячі. Запах гною.

Вона розпливалася по тканині, немов отруйна квітка, повільно, але вірно отруюючи чистоту бинта.

Він похолодів. Руки, які ще хвилину тому відчували силу вогню, тепер тремтіли, ніби уражені холодом.

— Коли це… — прошепотів він, його голос був ледь чутний, як шепіт вітру перед бурею, повний невимовного жаху. Він присів навпочіпки, його очі розширилися від шоку.

— Сокка… коли це сталося?

Сокка, абсолютно не підозрюючи про масштаб лиха і не помітивши катастрофічної зміни в стані Катари, не вжив жодних заходів. Він відступив на крок, його обличчя спотворилося в легкому шоці, немов він побачив щось, що його розум відмовлявся прийняти. Він знизав плечима, його плечі в цей момент здавалися неймовірно важкими.

— Нещодавно, напевно… — пробурмотів він, згадуючи Момо. — Я не знаю. Я не розумію. Я тільки бачив, як вона дивно здригнулася, коли Момо прослизнув. Але я не перевіряв бинти. Просто протирав їй обличчя від поту.

Зуко не слухав. Його погляд був прикутий до цієї плями, до цього зловісного знаку, який руйнував усі його надії. Просто подряпина. Рана, що загноїлася так швидко, пульсуюча смертю на білосніжному бинті. Інфекція. Це те, чого вони боялися найбільше.

Це означало, що мазь не спрацювала повною мірою. Що його відчайдушні спроби зцілити її були марними, розбиті на порох. І найстрашніше — це сталося, коли він спав. Коли він тренувався. Коли він повинен був бути поруч, пильним вартовим її життя. Катара ж, знесилена до межі і перебуваючи в маренні, не могла навіть видати зв'язного звуку, щоб покликати на допомогу або хоч якось звернути увагу на те, що її стан погіршується.

Всередині у Зуко все скрутилося в тугий, палаючий вузол люті. Він так сильно захотів ударити Сокку, струснути його, змусити зрозуміти, якою непоправною могла стати ця злочинна недбалість. Як можна було не догледіти за власною сестрою, не помітити такого, коли її життя висіло на волосині?! Але ця думка промайнула лише на секунду, розсіявшись в абсолютному, крижаному жаху, що паралізував його на мить.

— Сокка! Ти… — вирвалося у Зуко, але він задихнувся, не в силах вимовити решту, повні гіркоти, слова. Його кулаки стиснулися, нігті впилися в долоні майже до крові, до болю.

Суюкі, що стояла трохи позаду, застигла, а потім ахнула, прикривши рот долонею, немов намагаючись заглушити власний крик. Її очі розширилися від шоку і тваринного страху, коли вона побачила огидну пляму.

— Це… це гній? — її голос був ледь чутний, повний невимовного відчаю, майже шепіт.

Зуко різко піднявся на ноги, його очі палали вогнем відчаю, змішаного з новою, страшною рішучістю.

— Ні! Ні! Цього не може бути! Ми не можемо втратити її! Ми не можемо втратити її зараз!

— Ні, — видихнув він, сам собі, стискаючи кулаки до побіління кісточок. — Цього не може бути. Не зараз. Тільки не зараз!

Зуко повернувся до Суюкі, його погляд був жорстким і зосередженим, як сталь.

— Суюкі, слухай мене! У нас є корінь перстачу і сушений хвощ, щоб витягнути цей гній і висушити опік, інакше він буде гнити далі! — його голос був уривчастим, кожне слово немов вирване з болем, але в ньому звучала непохитна воля. — Скоріше за все, нам доведеться дренувати рану. Це буде неймовірно, мучительно боляче. Це буде справжнім катуванням для неї. Ми не можемо навіть намагатися її лікувати без знеболювального. Нам потрібне макове молоко. Будь-що! Без нього ми не зможемо цього зробити.

Це буде просто знущанням.

Ми повинні встигнути до зараження крові. У нас ще є час! Але його катастрофічно мало!

Він стиснув кулаки, нігті впилися в долоні, вже до крові. Як він міг пропустити цей момент? Як він міг не помітити? Одна з найстрашніших подій настала. Після такого нападу, після втрати всіх сил, гноїння ран могло стати фатальним, незворотним. Усе, що вони робили, було під загрозою повного краху.

Він перевів погляд на Катару, на її бліде, змучене обличчя, на якому тепер, здавалося, ще більш явно проступила печатка нестерпного страждання.

Інші бинти, які він швидко оглянув зараз, виглядали такими ж, як і вранці — лише злегка вологими від мазі та відвару, без жодного натяку на проблему. А тут… всього за кілька годин. Ця думка обрушилася на нього, як лавина, ховаючи під собою залишки його спокою.

Він повинен був знати. Він повинен був відчувати.

І він не помітив.