Work Text:
Витвір мистецтва
Дотторе часто чув, що в його лабораторії через велику кількість старого барахла, агресивних хімікатів та мертвих тіл важко дихати. І кожен новий працівник, який з'являвся у цих коридорах, перші тижні ходив із зеленим від нудоти обличчям і таким виразом, наче мертві тіла могли будь-якої миті підвестися та погнатися за ним слідом.
Сам же Дотторе за всі ці роки давно навчився не відчувати зайві запахи. Ба більше, його ніс вже не міг похвалитися такою ж чутливістю, яка була в далекі роки його юності. Тепер навіть якщо він намагався зусиллям волі сконцентруватися на якомусь запаху, він вже міг не розпізнати особливо тонкі нотки, які в експериментах іноді могли мати дуже важливе, а то й вирішальне значення. А запах книг, який йому раніше здавався найкомфортнішим та найприємнішим запахом на цьому світі, вже не розбурхував його фантазію настільки ж сильно.
Але з усіх правил, на щастя, були й винятки. Нехай йому більше не вдавалося з таким же задоволенням як у минулі роки уткнутися носом у стару книгу та вдихнути аромат пожовклих сторінок, а для експериментів, що потребували гострого нюху, тепер доводилося брати помічників – знаходилися й такі запахи, які, як і раніше, змушували його уяву грати. Ще в саму першу зустріч з Панталоне він одразу зрозумів, що цей банкір з фальшивою усмішкою стане кісткою в його горлі – і був правий. З тієї кількості проблем, які вони створили один одному, можна було написати окремий роман, і Дотторе частенько подумував про те, а чи не прикінчити йому цього чортового банкіра в одному з безлюдних коридорів палацу на зустрічах Фатуї. Але тоді було ще дещо, в чому він просто ненавидів собі зізнаватися: після того, як Панталоне проходив біля нього, він ще довго ловив носом цей шлейф, що той залишав після себе. Дотторе й сам не міг зрозуміти, що саме в цьому запаху його так сильно заворожувало, і це змушувало його тільки сильніше й лютіше ненавидіти Панталоне.
Але з того часу вже минули роки.
Дотторе поправив темне волосся, що лежало на гладкій поверхні лабораторного столу, щоб те не плуталося в проводах. Тепер він міг купатися у цьому чудовому запаху хоч двадцять чотири години на добу, бо цей банкір з повним спектром своїх фальшивих і щирих усмішок якимось чином належав тільки йому.
– Раніше мене це веселило, але тепер я вже втомився від цих поглядів. У всіх майже однакове розчарування на обличчі, коли мене бачать. Мовляв, якого біса ти живий, – скаржився йому Панталоне, нерухомо лежачи на животі. Його руки та ноги були обплутані проводами та датчиками, які з тихим писком зчитували інформацію по процесах у його організмі.
– Хм. Я думав, інформація про те, що тебе вбили, стараннями Пʼєро не встигла вийти за межі міста.
– Схоже, вона розповзлася по Тейвату у форматі байки. Мовляв, легенда свідчить, що Ділець мертвий, але це лише чутки, перевіряйте самі. Через це моя робота ніяк не може увійти в нормальний ритм, клієнти повально приходять до Банку, бажаючи побачити на моєму місці когось більш зговірливого. А бачать знову мене. Уявляєш, скільки людей відчуло розчарування? – Панталоне повернув голову, перевів погляд на нього і примружився – йому завжди потрібно було докладати зусиль, щоб без окулярів сфокусуватися на оточенні, і його нове тіло теж зберегло в собі цю особливість.
– Уявляю. Це проста математика – кількість розчарованих клієнтів дорівнює кількості жадібних гівнюків, що винні тобі грошей.
– Це точно. А я просто хочу, щоб ця історія перестала мене переслідувати. Я вже перестав думати про те що сталося – ця копія тіла настільки фантастична, що я навіть не думаю про те, що в мене раніше було якесь інше. Ти справжній геній, чесно. Я ніколи не втомлюся тобі це казати.
Дотторе промовчав і з задоволенням пробіг по його голому торсу поглядом – Панталоне що в старому тілі, що в новій його копії був просто розкішним. Неймовірна фігура, що викликала захоплення та бажання, гармонійні пропорції, ніжна шкіра – навіть кілька старих шрамів на спині, до найдрібніших деталей скопійованих зі старого тіла, не відтягували погляд від всієї цієї краси. Дотторе зробив максимально точну копію, тому що міняти щось в цьому тілі було просто безглуздо – Панталоне був ідеальним, а щось ідеальне ще якось покращити просто неможливо.
– До речі, забув спитати, – Панталоне підняв голову, і Дотторе одразу опустив її вниз. – Ой, вибач…
– Спитати що?
– Минулого тижня нам прийшла посилка від Оророна з якимись деталями з натланських руїн. Що там зрештою було, щось цікаве?
Дотторе хмикнув:
– І так, і ні. Деталі мені добре відомі і ніякого наукового інтересу вони не представляють, але в той же час це не те, що можна легко знайти в Сніжний – я вдячний пацану, він сильно прискорив роботу над деякими проєктами.
– Давай теж йому щось відправимо, – запропонував Панталоне. – Хлопцю начхати хто ми такі, він просто щиро хоче з нами спілкуватися.
– Так, змушений визнати, це чарівно.
– Я не зустрічав такої простоти та прямолінійності вже багато років. Він справді написав цей лист від душі, там навіть були короткі послання від Іфи, Какуку та якогось… не пам'ятаю ім'я. Какул Амава? Кумул Акава?
Апарат тихо запищав, і Дотторе відволікся на екран. Переконавшись, що все гаразд, він знову перевів погляд на Панталоне.
– “Будьте здорові, братани, і… А-ха-ха, схиліться перед нашою драконячою величністю Кухул Ахавом, жалюгідні… Не звертайте уваги, він вже замкнений у скрині”.
Панталоне пирхнув, знову підняв голову, але одразу ж слухняно опустив її вниз.
– Точно, Кухул Ахав. Цікаво, хто це такий? Думаєш, це справді в них якась важлива персона?
– Не думаю, що важливу персону засовуватимуть у скриню. Швидше за все, якась дрібна сошка. Або просто чиясь домашня тварина, чи на кшталт того.
Апарат знову видав тихий писк, і Дотторе глянув на екран. Він не втримався від посмішки: результати показували, що нове тіло не тільки виглядало, а й функціонувало анітрохи не гірше за старе.
– Все, кінець, – підсумував Дотторе і почав знімати з Панталоне датчики. – Контрольна перевірка завершена.
– Нарешті! А то в мене вже все тіло затекло, поки я лежав. І як результати?
– Тіло працює чудово, але в мене є деякі питання до твоєї грудної клітки, бо прибор зловив дивні потоки енергії, яких не мало б бути. Але це не те, через що треба перейматися, принаймні зараз. Врешті-решт я використовував для перенесення твого розуму у нове тіло деякі заборонені матеріали – я думаю, подібні побічні ефекти були просто неминучими, тому будемо вирішувати проблеми по мірі їх появи.
– Повірю тобі на слово, любий.
Дотторе витріщився на Панталоне.
– Ти ніколи мене так не називав.
– А тобі не подобається?
Він задумався. Ще кілька місяців тому його напевно б знудило від такого сопливого спілкування, але зараз такі слова не просто сприймалися нормально, а й дивно гріли його зсередини.
Хто б міг подумати. На кого я перетворився.
– Та не те щоб. Гадаю, воно звучить… не так і страшно?
Панталоне гигикнув:
– Тоді добре.
Він повільно встав зі столу, одягнув окуляри і потягнувся за своїм гольфом, і Дотторе знову мимоволі задивився на його тіло. Скільки б разів він не бачив того без одягу, він все одно щоразу не міг відвести від Панталоне жадібного погляду.
Тільки мій.
– Я зараз піду до мерії поспілкуватись з Пульчінеллою щодо свята через два тижні, але потім я абсолютно вільний. Може, ми з тобою...
– Не поспішай, – Дотторе відібрав у нього гольф та поклав його назад на стіл.
– Чому, треба зробити ще щось?
Дотторе уважно розглядав його тіло, а потім підійшов ближче і торкнувся пальцями його ключиці.
– Що там, щось не так?
Він повільно провів пальцями по його ключиці, потім по ніжній шиї, торкнувся його вуха. І насамкінець зарився пальцями у його темне волосся. Панталоне посміхнувся і заплющив очі.
Дотторе погладжував його шкіру голови, шкіру шиї, перебирав волосся. На обличчі Панталоне було написане щире задоволення – в якийсь момент він навіть відкрив рота, а шкіра його рук вкрилася мурашками. А Дотторе все продовжував його погладжувати, насолоджуючись відчуттям м'якого волосся і теплої шкіри під своїми пальцями, та виглядом щастя на розкішному, ідеальному обличчі.
– Я міг би так провести цілу вічність, – прошепотів Панталоне, не розплющуючи очей.
Дотторе нічого не відповів. Його друга рука лягла на спину Панталоне, і він почав повільно водити по контурах його старих шрамів. Ця світла шкіра була настільки ніжною, що навіть шрами під пальцями зовсім не здавалися грубими.
Вони мовчки стояли. Дотторе теж міг провести так цілу вічність – він милувався красивим обличчям Панталоне, насолоджувався відчуттям його лопаток, хребців, шрамів під своїми пальцями. Ловив на собі його подих, який лоскотав шкіру обличчя, купався в ароматі парфуму. І сам відчував таке нудотно-солодке щастя десь всередині себе, що від надлишку емоцій до горла дійсно почав підскакувати ком.
– Роздягнися, – коротко сказав він, і Панталоне розплющив очі.
– Навіщо?
– Роздягнися, – повторив він і зробив крок назад. Панталоне деякий час мовчки дивився на нього, а потім почав слухняно знімати з себе ремінь та розстібати ґудзики.
Дотторе уважно спостерігав за тим, як той знімав із себе зайвий одяг. І коли на ньому залишилася лише білизна, рукавички та високі чорні панчохи, він вимогливо сказав.
– Знімай все.
– А…
– Все.
Панталоне покірно зняв з себе спочатку всі перстні, а за ними рукавички. Потім нахилився і повільно стягнув панчохи. Дотторе із задоволенням спостерігав за тим, як його тіло ставало все більш відкритим та беззахисним. І коли на столі лежало просто все, включаючи акуратні окуляри на ланцюжку, а на Панталоне залишалося лише блискуча тонка обручка, він задоволено сказав.
– Хороший хлопчик.
Світлі щоки Панталоне легенько порозовіли, і Дотторе посміхнувся. Як чарівно – цей банкір витворяє в ліжку такі розпусні речі, а через якісь слова червоніє як закоханий підліток, якого вперше поцілували в щоку.
Він продовжував розглядати його фігуру, довго затримуючись поглядом на кожній ділянці шкіри, вивчаючи кожен вигин, кожну деталь.
– Розвернися.
Панталоне покірно повернувся до нього спиною і прибрав волосся вперед. Дотторе деякий час розглядав його ніжні плечі, світлу спину, мʼякі сідниці, стрункі ноги – а потім підійшов ближче і легенько обійняв.
– Ти справжній витвір мистецтва.
Він почув, що Панталоне посміхнувся.
– Таким мене зробив ти.
Дотторе провів носом по його волоссю і відчув, як ніжне тіло під його пальцями знову покрилося гусячою шкірою.
– Таким тебе зробила природа, а я лише повторив за нею.
– Думаю, справа не тільки в цьому. Це ти, для кого я витвір мистецтва, бо для більшості я лише той, новини про чию смерть викликають радість. Але мені байдуже, хто там що думає – ти єдиний, для кого я бажаю бути витвором мистецтва. І ти єдиний, кому я дозволяв, дозволяю і буду дозволяти собою милуватися.
Дотторе промовчав. Він чудово знав, про що в цей момент думав Панталоне. І він знав, що Панталоне знає, про що думає він. Вони могли сказати один одному будь-які слова кохання, будь-які слова ненависті. Але вони обирали мовчати, тому що іноді ніякі слова цього світу не могли передати того, що вони відчували один до одного.
Він тільки торкнувся носом світлої шиї і обійняв Панталоне міцніше, насолоджуючись його теплою шкірою під своїми пальцями. Така близькість була значно інтимнішою за будь-які поцілунки, за будь-який секс. Це були обійми не тільки тіл, а ще й душ – бо у цей момент він як ніколи раніше розумів, наскільки йому дивно комфортно з людиною, яка стала його сімʼєю. І він нікому не дозволить відібрати в себе сімʼю.
Вони продовжували мовчки стояти, не наважуючись порушити цей момент єднання. Час ішов.
Справи могли й зачекати.