Work Text:
Джуйон сидів за піаніно. Його пальці тремтіли над клавішами, немов боялися їх торкнутися. Кожна невдала спроба відтворити мелодію досконало була ударом по його впевненості. Ідеальна нота, що звучала лише у його голові, раз за разом розбивалася об різкий, фальшивий звук, який виривався з інструменту. Це коливання від марення до гіркої правди створювало в ньому глибоке, майже фізичне відчуття невдачі. Його обличчя напружувалося з кожною помилкою. Коли останній акорд, спотворений та різкий, нарешті розірвав тишу – він залишив по собі нестерпну, дзвінку порожнечу, що заповнювала кімнату, наче холодне повітря.
Синмін стояв у дверях. Його силует був схожий на тінь, що спостерігає. Його не цікавили Джуйонові спроби чи його музика. В його грудях народжувалася інша, темна симфонія. Кожна ця фальшива нота немов посилювала його власне відчуття переваги. Його напруга, його пригніченість живили Синміна, створюючи всередині нього дивне, холодне відлуння. Це була хвиля задоволення, що наростала з кожною невдачею і розпалювалася з кожною фальшивою нотою. Ця тиша після останнього акорду, що для Джуйона була хвилею що наростає розчарування, для Синміна стала першим коливанням резонансу. Він був наповнений відчуттям власної могутності, тріумфу над чужою розгубленістю.
– Прийшов познущатися? – Руки Джуйона тремтіли, а очі бігали по кутках майже порожньої кімнати. Він не знав куди себе подіти, самовпевненість і фальш з'їдали його зсередини. Легені горіли, голова тріщала, а ноги холонули.
Відповіді він не почув. Він не може згадати дня, коли Його самовпевнена Величність, О Синмін розмовляв до нього перший.
Кімната для них не мала значення. Її стіни, можливо, були обклеєні вицвілими шпалерами, а меблі стояли там, де їх поставили багато років тому, але все це було немов розмите полотно на задньому плані. Повітря тут густе, майже терпке, насиченим невисловленими словами та невидимими ударами. Джуйон ковтав повітря немов отруту, чекав відповіді й молився, аби Синмін розвернувся і пішов. Дивитися в його спину це найбільш впевнена річ, яку він тільки робив.
Кожна фальшива нота, що зривалася з піаніно, розбивалася об невидиму стіну, яку зводив Синмін, стоячи у дверях. Для Джуйона кімната здавалася порожньою, адже його погляд був направлений лише на інструмент. А Синмін свердлив, немов бурав, висмоктуючи останні крихти чужої рішучості. Його присутність була як гніт, що повільно тліє, обіцяючи неминучий вибух. Кожна помилка була паливом для цього вогню, і ця гірка симфонія невдачі заповнювала простір, відбиваючись від невидимих стін. Джуйон відчував, як його власна музика, його власна істина, розсипається на друзки під чужим поглядом, що палає. Його їли – кусали за шию і відривали кінцівки, нишпорили по кишенях, рвали одяг і кидали у прірву. Чужий погляд був таким зрозумілим, таким знайомим, що Джуйон не міг злитись. Він просто чекав. Нарешті, його пальці безсило впали на клавіші, видавши останній, брязкітливий акорд.
– Тобі тут робити нічого, - кинув він. Його голос був гострим, як уламок скла. Це не твоя справа. – Він не ворухнувся. Його мовчання було важким, немов камінь, що впав у воду. – Я сказав, забирайся, – видихнув Джуйон вже знесилено. У його голосі не було благання, лише холодна злість. – Ти вже отримав те, що хотів. Я тут граю, а не ти.
Між ними, немов натягнута струна, коливалася крихка рівновага, що ось-ось мала зірватися. Джуйон відчував погляд, і тому грав ще гірше, ніж коли грав наодинці. Присутність Синміна давила на самі ребра, душила ганчіркою, що наскрізь просочена пилом. Його непохитність була викликом, відповіддю на який могло бути лише остаточне зникнення одного з них з цієї кімнати. Його погляд, сповнений прихованої люті, був остаточним доказом того, що їхня стара рана — втрачене місце в консерваторії, яке тепер належало Джуйону — ніколи не загоїться.
– Як ти отримав це місце? – Нарешті вимовив Синмін. – Ми ж обидва знаємо, що я граю краще. Ми обидва знаємо, що я вправніший, талановитіший, в мене велике майбутнє..
– А я його забрав, - обірвав його Джуйон, – Чув я це. Але моє майбутнє не менш гідне цього місця. Я тренувався так само, я хотів це місце так само як і ти!
– Але ти не можеш зіграти відривок без фальші. Ти просто бавишся клавішами. Ти не гідний цього місця.
Слова Синміна були як холодний душ, що змивав залишки самоповаги Джуйона. Кожне звинувачення кожне слово значення якого він розумів – ніби голка, впивалося в його свідомість, підтверджуючи найгірші страхи. Слова "не гідний", "фальш" – вони не просто критикували його гру, вони розривали його на частини, як розбите дзеркало, в якому він бачив лише власні недоліки. Це було боляче.
Відчуття власної нікчемності, що вже пустило коріння, розквітало буйним цвітом під цим тиском. Він відчував себе лялькою на ниточках, що танцює під дисонанси власної невпевненості, а погляд Синміна був тією ниткою, що міцно тримала його. Його серце калатало, як збійний метроном, відбиваючи шалений ритм його внутрішнього хаосу. Джуйон насильно загнаний у кут, і єдиною відповіддю на цю муку майже біль, що пронизував його тіло, відлунюючи від порожнечі, яку залишив у ньому кожен фальшивий акорд
Синмін зробив крок уперед, наче хижак, що відчуває здобич. Його очі горіли холодним вогнем, а на губах з'явилася ледь помітна посмішка.
– Це місце, Джуйон, воно належить тим, хто справді може його заповнити. Не просто бажанням, а талантом. А ти... ти просто заважаєш йому дихати. – Джуйон стиснув кулаки. Його щоки палали, але слова застрягли в горлі. Він хотів кричати, заперечувати, розбити піаніно на друзки, але все, що він міг, це відчувати, як його власна енергія витікає крізь невидимі щілини, залишаючи його порожнім. Кожна секунда присутності Синміна була як повільна отрута, що розтікалася по жилах, затуманюючи розум.
Він підняв голову, його погляд був сповнений відчаю, змішаного з дивною, новою рішучістю. Слова Синміна, його знущальний тон, були останньою краплею. Джуйон розумів, що його боротьба з піаніно — це лише відображення внутрішньої боротьби, яку він не міг виграти, поки Синмін стояв там, живим доказом його невдач. Це було як гра, де ти знаєш, що програєш, але все одно мусиш дограти до кінця, доки останній шматочок головоломки не стане на своє місце. Йому не потрібне визнання, зовсім не потрібне чуже місце біля музичного інструменту і тим паче не потрібне було це гниюче відчуття резонансу. Він просто хотів похвали. Аби йому казали ті слова, які казали Синміну, ті люди, які були наближені до нього і ті емоції, які Синмін не приховував жодного дня. Спрага. Жадоба. Голод.
Синмін повільно розвернувся, наче його місія була виконана. Він не сказав більше ні слова. Не боровся за своє місце, а лише мовчки зник, залишивши по собі відчинені двері. Лише його мовчазний відхід був гучнішим за будь-який крик. Джуйон залишився один у кімнаті, що здавалася тепер ще більшою і ще порожнішою. Клавіші піаніно, що кілька хвилин тому були для нього полем битви, тепер здавалися холодними і чужими. Він простягнув руку, але не торкнувся їх.
Щось змінилося.
Щось безповоротно зламалося.