Work Text:
♫ ...Over and over we are one till the October
You feel me inside you, gonna leave in this October
Finelly you'll embrace me in October
And let go in my own race in this October... ♫
"October" – The Hardkiss
Синмін завжди був сповнений сумнівів.
Бейсбол чи кар'єра айдола?
Реп чи спів?
Грати за правилами чи шахраювати?
Хаос чи поведінка зразкового учня?
Та багато іншого...
Але єдиний раз у своєму житті, коли він був абсолютно й безповоротно впевнений – Ян Чонін це його доля. Його перше і єдине кохання на все життя.
День, коли він побачив його в коридорі компанії навічно закарбувався в серці.
Навіть зараз, із мирно сплячим Ян Чоніном, в обіймах, Синмін не вірив, що таке може з ним відбутися.
Кохання з першого погляду існує...
Це був звичайнісінький жовтневий день. Осінь відчутно дала зрозуміти, що вона тут вже хазяйка. На вулиці було прохолодно, вогко й сіро.
Синмін йшов коридором компанії, засунувши руки в кишені худі й наспівував під ніс останню пісню, яку він готував для заліку. Хоча в голові й душі все ще відбувалася якась мішанина з думок й сумнівів.
Бо з самого ранку йому подзвонив тренер з бейсболу й тонко намагався переконати повернутися Синміна до спорту. А потім був дзвінок батька.
Все вищезгадане дуже вплинуло на настрій та емоційний стан Кіма.
Але потім...
Він раптом побачив його.
Худа фігура, бліде обличчя, трохи молодший за нього, навушники у вухах й неймовірно гіпнотичні очі.
Очі... в яких Синмін загубився.
Хлопчик виглядав так, ніби не намагався справити враження чи взагалі якось виділитися.
Він просто йшов, трохи бентежно роздивлявся стіни однієї з найвідоміших компаній, але намагався не видавати хвилювання.
Синмін зупинився.
Просто встав посеред коридору, як дурень й дивився на хлопця перед собою.
В голові більше не було тривожних думок, а лише одна – яскрава й ніжна: "Який милий..."
Хлопець, із бейджиком – "Ян Чонін", який Синмін встиг роздивитися, випадково глянув у його бік. Коротко усміхнувся, від чого у Синміна колінки чомусь перетворилися на желе. Чемно привітався, після чого трохи здивовано моргнув, напевно помітивши скляний погляд Синміна – і пішов далі, ніби нічого не сталося.
Але для Синміна в той день змінилось все.
Минуло багато часу та різних подій від моменту, коли Синмін точно вирішив, що обирає не бейсбол. І коли вирішив, що підкорити серце юного Ян Чоніна – найкраща ідея.
Спочатку вони стали друзями. Найкращими.
День Синміна починався з Ян Чоніна й ним закінчувався.
Його тягнуло до молодшого без пояснень – просто хотілося завжди бути поруч.
Розмовляти про музику, вокал, моду, а іноді навіть про спорт.
Синмінове серце знайшло розраду в хлопчику, що прийшов врятувати його жовтень. І не тільки.
Проте підступитися до серця Чоніна було не так вже й легко.
Молодший відчутно тримав Синміна на невидимій відстані.
Не дозволяв надто довго торкатися. І взагалі був противником будь-якого фізичного контакту.
Це зараз Чонін не дозволяє Синміну покидати ліжко й лишати його без обіймів, поки спить. Навіть якщо Синмін першим прокидається.
Тому саме зараз, дивлячись на похмуру погоду за вікном, як того жовтня, Синмін пустився в спогади поруч з теплим тілом свого хлопця. Замість того щоб займатися ранковою рутиною чи готувати сніданок.
Але Синміну це до божевілля подобається. Подобається бути потрібним для свого коханого.
І він зробить абсолютно все, що його попросить Ян Чонін.
Божевілля так кохати й бути залежним від когось? Можливо.
Але Синміну байдуже.
Він занадто сильно кохає. Занадто сильно залежний від його ніжних усмішок й тихих, щасливих зітхань між поцілунками.
Поцілунки...
Це ще одна персональна перемога Кім Синміна.
Зробити Ян Чоніна залежним від поцілунків – було ще тим викликом із зірочкою.
Проте Синмін впорався. Ой, як впорався.
Хоча Синмін і Чонін швидко зблизилися. Та були дуже очевидні у своїх почуттях. Але фізична близькість була повільним горінням в їхній парі.
Чоніну легко давалися почуття. Розмови про них, але не фізичне зближення.
Чому? Не відомо.
Але зараз це й не важливо.
Зараз вони обидва щасливі у своїх комфортних стосунках. Синмін отримує рівно те, чого прагне, в той час, як Чонін дає і отримує у відповідь теж те, чого потребує.
Уві сні Чонін поворухнувся, із заплющеними очима, віднайшов руку Синміна та накрив своєю.
Синміну пригадався той день, коли вперше торкнувся його руки і Чонін не відсмикнув, не відступив. Просто мовчки подивився на їхні руки, а потім й сам переплів пальці.
Це було в день одного із тестових прослуховувань.
Синмін дуже нервував. Хоча всі: викладачі, Чан і, звичайно, Чонін переконували, що він добре впорається, бо у нього талант й обрана ним пісня ідеально йому підходить.
– Ти вправний у співі за більшість трейні, або діючих айдолів, – тихо прошепотів Чонін. – Але це не головне. Ти своїм співом ніби розказуєш історії, змушуєш переосмислювати сенси давно відомих пісень. Це магія, Синміне. Ти зачаровуєш...Ти мене так надихаєш..
Чонін говорив так щиро, так гаряче, що у Синміна засльозилися очі. Йому так потрібен був хтось, хто буде в нього так вірити.
Йому потрібен був Чонін.
А потім Синмін інстинктивно потягнувся до руки молодшого, хоча справжнім бажанням було міцно обійняти та притиснути до себе.
Але він зупинив себе.
Обрав комфорт Чоніна.
І в той момент, коли молодший переплів їхні пальці та подарував ніжну усмішку – Синмін дійсно повірив, що він зможе все, поки Чонін поруч.
Поки вірить та підтримує.
Синмін все ще дрейфував на межі реальності й спогадів, коли Чонін знову заворушився під боком, притиснувшись носом до його плеча.
Його дихання було рівне, глибоке й тепле. Синміну було трохи лоскотно від цього й він ледь поворухнувся ніби відсуваючись, але Чонін майже інстинктивно притягнувся ближче до Синміна, відчуваючи найменший рух того, хоч він все ще досить міцно дрімав.
Синмін ніжно усміхнувся сам до себе.
Навіть зараз, коли вони вже давно разом, коли кожен дотик більше не табу – Синмін з трепетом згадав, як наважився поцілувати Чоніна першим.
Це сталося в день їхнього вихідного. Після успішного камбеку. Втомлені, але щасливі, вони втекли від інших мемберів та решти світу, щоб побути вдвох.
Синмін влаштував їм побачення на даху автентичного ресторану, який належав одному його знайомому, який люб’язно погодився зачинити ресторан на спецобслуговування.
В той вечір було тепло. Місто світилось довкола м’яким світлом: ліхтарі, поодинокі машини, розмиті рекламні борди, і небо вкрите зорями, які можна добре розгледіти з цієї відкритої тераси на даху.
Хоча ресторан передбачав багато вишуканих страв, Чоніну в той день захотілося звичайної картоплі фрі із соусом та багато смаженої гострої курочки з пивом.
Молодший сидів на м'якому дивані поруч із Синміном та з насолодою доїдав свою курку та запивав все черговою пляшкою Heineken.
Синмін вже давно перестав їсти свою їжу, а просто дивився на хлопця поруч. Губи якого трохи підпухли від гостроти та блищали від алкогольного напою.
Синмін дивився на нього і йому до шаленства хотілося притягнути Чоніна до себе й поцілувати. Довго. З насолодою.
А ще хотілося сказати, що кохає.
Він знав, що це ризик. І правильно було б запитати, але також він знав межі Ян Чоніна. Вмів читати його настрій.
Вони так довго разом, від самого дебюту, тому Синмін навчився бачити, де дійсно може бути "ні", "не зараз", або де перехід межі.
А того вечора, він ніби бачив (відчував), що все в хлопцеві навпроти кричало "можна". Його поза, погляд, навіть те, як він сидів ближче, ніж завжди.
Тож, після того, як Чонін доїв свою їжу і витер губи серветкою.
Синмін наважився зробити те, чого так давно хотів.
Це був як стрибок у крижану воду. Трохи лячно, різко і до запаморочення хвилююче.
Але це було варто кожної миті хвилювання.
Бо в ту саму секунду, як він торкнувся його губ, а Чонін відповів на поцілунок – все стало на свої місця.
Світ відчувався повним і стабільним.
Поцілунок був вологим, м’якими, трохи невпевненими, але потребуючими. Як і відповідь Чоніна. Така ніби власницька й жадібна.
Ніби він весь цей час тільки й чекав, поки Синмін зробить це.
Чонін поклав руку Синміну на коліно й нахилився ближче, змінюючи кут поцілунку.
Вони цілувалися поки їм вистачило кисню до того, щоб вхопити трохи повітря для нового раунду поцілунків.
Але між цією паузою Синмін не витримав. Не змовчав.
Зізнання само зірвалося із зацілованих вуст.
Синмін схилився лобом до Чоніна. Заплющив очі і зашепотів:
– Я... я знаю, що ти не любиш поспішати, – видихнув у тишу, так і не розплющивши очей, – але я не можу більше мовчати. Я кохаю тебе. Хочу говорити про кохання тобі 24/7. Хочу цілувати тебе тут і зараз. І за будь-якої зручної нагоди. І хочу, щоб ти знав, що я вибрав тебе ще тоді, в далекому жовтні, в коридорі компанії, коли мій світ від сумнівів розвалювалися на шматки. Але в той момент, я ні на секунду не сумнівався, що обираючи тебе – це все, що мені потрібно, – закінчив Синмін і повільно розплющив очі.
Чонін усміхнувся якось ніяково, але ніжно. І відповів коротко:
– Я теж кохаю тебе, – пауза. – Вибач, що тобі довелося так довго чекати, руйнуючи стіни навколо мене, – трохи гірко додав Чонін і втягнув Синміна в новий, повільний та сповнений любові й вдячності поцілунок.
В момент, коли спогад про перший поцілунок вже почав танути, реальність доторкнулась до Синміна у вигляді теплих губ Чоніна.
Ледь вловний рух і вже такий рідний подих на щоці, потім короткий поцілунок у щелепу. А потім ще один в шию – довгий, вологий, тягучий. Щоб залишити червону мітку, яка через деякий час стане багряним, власницьким, символом того, що Синмін його.
Так ніби не Синмін шалено закоханий та першим вручив своє серце Ян Чоніну, вже багато жовтнів тому.
Синмін прикрив очі й дозволив собі насолоджуватися ранковою ніжною пристрастю, якою його огортав Чонін. Він дозволяв собі відчути, як від вологих та палких поцілунків ніби щось запалюється під шкірою.
– Ти вже не спиш? – на видиху прошепотів Синмін, все ще не розплющуючи очей.
Блаженна усмішка розповзлася на його губах, коли Чонін спочатку не відповів на його питання, а провів язиком довгу мокру доріжку від місця з міткою.
– Сплю, – зрештою прошепотів Чонін, хриплим від сну голосом, і притулився носом до теплої ключиці хлопця, – І дуже глибоко.
Синмін беззвучно засміявся, що тільки його плечі злегка здригнулися.
– Он як.. цікаво... І як тобі вдається цілувати мене уві сні?
– Мхгу... Бо ти відчуваєшся, як сон... А цілую... мм... автоматично, рефлекторно. Бо не можу не... – Чонін ліниво відповідав на питання, знову і знову обсипаючи ключицю й шию Синміна гарячими поцілунками.
Синмін солодко здригнувся від чергового поцілунку з язиком на шиї, і різко перекотився так, щоб опинитися над Чоніном. Притисся ближче, вперся лобом у Чонінове чоло й задивився у сонні очі, які з обожнюванням та теплом дивилися у відповідь.
Синмін повільно торкнувся губами Чонінового плеча, потім трохи нижче, спустився губами по лінії ключиць. І ще трохи нижче. Паралельно з цим його пальці ковзали по лінії ребер Чоніна, залишаючи лоскотні невидимі сліди на гарячому після сну тілі.
Чонін з насолодою приймав кожен дотик та відгукувався тихими видихами, і трохи сильніше вигнав спину на зустріч кожному дотику, ніби линув за пальцями Синміна.
Їхні тіла вже давно синхронізувалися в ідеальний симбіоз. Вони знали один одного.
Синмін знав, що любить Чонін, як дихає, коли відчуває ніжність та пристрасть. Як тремтить, коли пальці Синміна повільно ковзають під ковдрою по тілу, а губи вивчають наново кожну частинку шкіри: по спині, по шиї, між лопатками та в усіх чутливих місцях, про які Чонін раніше не задумувався. До Синміна.
Їхнє кохання й пристрасть були тихими, але це полум'я завжди палало між ними. Воно було у довгих поглядах, у дотиках пальців, що пам'ятають кожен міліметр шкіри іншого, у напівусмішках, які зникали у поцілунках.
Їхнє кохання було як дихання.
Не завжди гучне чи помітне, але без нього неможливо жити.
Їхнє кохання й пристрасть були тихими, але у їхньому просторі, де стіни й простирадла знали більше, ніж буд-хто у світі – вони не ховали погляди, не стримували дотики та не замовчували палкі зітхання.
Де можна було дозволити собі зануритися у поцілунок до запаморочення, відчувати тепло долоні на тілі там, де шкіра найбільш вразлива, і чути, як серце іншого б’ється швидше від кожного дотику.
Це було кохання, яке не вимагало гучних слів, але палало так яскраво, що навіть тиша у стінах їхньої квартири здавалася наповненою жаром. У напівтемряві, чи ранковій тиші спальні воно перетворювалося на вогонь, у якому вони дозволяли собі горіти до останньої іскри.
Синмін усе ще схилявся над Чоніном, губами торкаючись його ключиць, повільно ковзаючи вниз до ребер, відчуваючи, як під шкірою напружуються м’язи. Чонін тихо зітхнув, хапаючись однією рукою за плече Синміна, а іншою рукою ковзнув по простирадлу, ніби шукаючи опори.
Синмін ніжно, але впевнено провів долонями вздовж боків, а потім несподівано ковзнув руками під спину Чоніна та вклав на живіт під гучний щасливий зойк. Чонін ніяково хіхікав у подушку, аж доки не відчув, як Синмін опинився позаду, майже повністю накриваючи його своїм тілом.
– Хочеш? – тихо спитав Синмін, торкаючись губами м’якої шкіри на спині.
Чонін не міг говорити, його затоплювало таке сильне бажання, тому він лиш притис стегна на зустріч Синміну.
Це була його відповідь.
І цього було достатньо, щоб вони розтанули у тихому, м’якому світанку, де межі зникали, а бажання звучало, як довіра.
І в цьому ранковому бажанні кохати одне одного не було жодного поспіху. Тільки гарячі подихи. Шепіт з обривчастих зізнань у коханні. Хтиві зойки.
А після були інтимні поцілунки кудись у вологу шию та потилицю.
Майже розбите:
–...кохаю..
– Ти..прекрасний... кохаю...
А потім ще кілька хвилин, коли вони ніжно пестили один одного язиками у повільних, але розпусних поцілунках, торкалися лобами, ніби боялися розірвати цю близькість.
В цьому ранку не було ніяковості чи сорому, було тільки кохання, довіра та пристрасть.
Коли теплі струмені води змивали наслідки їхньої пристрасті, Синмін ніжно притулився до Чоніна зі спини, торкнувся губами в плече й заглядаючи через нього, сказав:
– Ходімо зараз на побачення...
Чонін задоволено вигнувся назустріч, та відхилив голову, даючи простір для нових поцілунків.
Синмін слухняно залишив ще декілька поцілунків в шию, змушуючи Чоніна задоволено прикривати очі та шепотіти між струменями води:
– Але ж... у нас графік...І дощ обіцяли... – пауза, щоб перевести подих і відкрити очі, – Знову жовтень... – сумно додав Чонін.
– Люблю жовтень, – гаряче відгукнувся Синмін, ніби в цих словах було більше ніж любов до пори року. – Бо він подарував мені тебе. І з того жовтня я вже не уявляю себе без тебе.
Чонін повільно обернувся в руках Синміна, зустрів його погляд і тихо мовив:
– Дякую, що тоді помітив і обрав мене. І дійсно... якби не той жовтень, я б, мабуть, досі не знав, як це бути настільки коханим, бажаним й безмежно щасливим.
Він нахилився трохи ближче, ковзнув долонею від плеча Синміна до його шиї, притримуючи, ніби боявся відпустити. І поцілував з тихою вдячністю, додаючи між поцілунками:
– І... дякую, що досі обираєш мене.
І знову торкнувся вологих губ Синміна, у більш відвертому та п’янкому поцілунку.
На мить Синмін зупинився, взяв кохане обличчя у свої долоні і дивився на Чоніна з усією любов'ю, що затоплювала його серце.
Чонін дійсно був схожий на жовтень. Той самий, що може зустріти тебе прохолодним ранком і раптовим дощем, але потім подарувати неочікуване сонце, наситити повітря золотом і теплом.
Жовтень, у якому хочеться залишитися.
Бо навіть серед дощів і вітру, Чонін був його теплом, його світлом, його улюбленим сезоном.
Він був його.