Work Text:
Перші краплини дощу впали. Вони всі були в людському царстві вже пару тижнів, але це був їх перший людський дощ, і хоч вони знали що дощ тут не киплячий і тим більше нікому не нашкодить, вони все ж не могли повністю розслабитися. Ну, тобто, більшість з них.
Луз що знайома саме з людським дощем з дитинства логічно була спокійна, і здавалася навіть рада дощу, Ві теж була логічно спокійна, оскільки все її життя в царстві демонів було зосереджено в маленькій клітці, вʼязниці з якої вона не мала можливості не те що попасти, навіть поглянути на весь жах киплячого дощу, але вона також не здавалася задоволена людському дощу. Про Камілу і говорити нічого не потрібно було, вона навіть не звернула увагу на дощ. А от що було неочікувано так це повний спокій при дощі від вічно напруженого Хантера, навіть не так, те як він розслабився саме при дощі дивувало. Луз, видно помітивши їхню напруженість, запропонувала.
— Давайте вийдемо, побігаємо під дощем! Буде весело, тай дощ не сильний, вам сподобається! — Сказала Луз, пропонуючи руку своїй коханій, яка, не маючи сил відмовити, згоджується, незважаючи на свій власний дискомфорт. Наступним хто погоджується виявляється, знову на дивування всіх, Хантер, кажучи що йому цікаво, який такий дощ в людському царстві. Потрохи більшість із царства демонів згоджуються, єдиною хто насправді відмовляється це Ві, кажучи що навіть під теплим літнім дощем зазвичай мерзне.
Вони виходять на ґанок дому Носед, але ніхто з відьом не бажає першим заходити під дощ, тому Луз бере руку Еміті, підставляючи її руку під дощ, від чого відьма злякано закриває очі, перш ніж її лице розтягнеться в здивуванні од незвичної прохолоди дощу. І от не проходить і пари хвилин як ті виходять в дощ - Луз, що звикла до такого дощу за все життя та Еміті, яка завжди вважала дощ ні чим іншим як небезпекою. Решта так і залишаючись на ґанку, дехто побоюючись зайти під дощ, дехто просто насолоджується шумом і запахом дощу, що насправді не сильно відрізнявся од запаху під дощу в царстві демонів.
Через пару хвилин Гас зайшов в дім, стверджуючи що якби він не любив людське царство, він ще не готовий до дощу, Тому на ґанку залишилися лише Віллоу і Хантер, лишаючись так скажемо посередині - не бажаючи заходити в дім, але і не готові зайти під дощ. Ну, або Віллоу так думає. Вона не могла точно говорити про Хантера і його почуття до дощу, оскільки він початково не здавався наляканим ним, та навіть зараз - той спокійно стояв зі закритими очима, спершись на деревʼяний стовп ґанку, на думку Віллоу надто близько до виходу під дощ задля власного комфорту. Але знову ж таки, це лише її думка, тому вона вирішила що краще запитати.
— Мм..Хантер, тобі справді комфортно так близько до дощу? — На запитання Віллоу Хантер лише трохи розплющив очі, зовсім трошки повертаючи голову до неї. Від такого на диво розслабленого, навіть сонного Хантера щоки Віллоу нагрілися румʼянцем, змушуючи її ніяково перебирати пальці. Пройшло ще пару соромливих миттєвостей, в момент яких кінчики вух Хантера ледь помітно почервоніли, перш ніж Хантер тихо відповів.
— Так, мені комфортно тут.. — і Хантер поспішно повернув свій погляд до дощу, та впала тиша. Вони обидва стежили за дівочою парою, що вирішили пострибати в калюжах, точніше, Луз потягла Еміті в калюжі, хоча та, видно, спочатку не хотіла. Їхня така невинна, навіть дитяча поведінка змушувала усмішці розквітнути на обличчі, незважаючи на вс яїхню ситуацію. Неочікувано, але тишу перервав вже Хантер.
— Знаєш, я справді завжди любив дощ.. — Рослинна відьма здивовано подивилася на Хантера. Його слова звучали як нонсенс! Хто може любити киплячий дощ, що може вбити тебе? Це звучало як мінімум нерозумно та нереалістично, але слова Хантера не звучали як жарт, ні..навпаки. Це звучало як тихе зізнання. Зізнання яким він ще ні з ким не ділився. Наче щось сакральне.
— Але..чому? Нащо любити те що може вбити тебе? Хіба це має сенс? — Віллоу було насправді цікаво, бо Хантер не був тією персоною що любила екстрим або тим більше був мазохістом (якщо звісно не рахувати його звички виривати волосся і битися головою об стіну головою в спробі заспокоїтися, оскільки то більше нездорові механізми подолання стресу), і у Віллоу не виходило придумати якусь іншу причину любити киплячий дощ.
Було також видно що Хантер не звик говорити про це, бо його вуха нервово сіпалися, а його очі вічно бігали в різні куточки вулиці і ґанку, таки і не зустрічаючись з її очима. Хантер декілька раз глибоко вдихнув і видихнув і ніби в спробі заспокоїтись виставив руку під дощ, даючи краплинам води омивати її. Він також мило зойкнув від здивування, не звиклий до прохолодного дощу, але руку так і не прибрав, пробігаючи поглядом по потоках води на його руці. Нарешті набравшись сміливості, той сказав.
— Я просто..він..він ніколи і не був для мене небезпечним..? — Це звучало більше як питання, чим відповідь. Й то вона нічого не пояснювала. Як це киплячий дощ не був для нього небезпечним? Це неможливо! Вирішивши поглянути на неї і побачивши повне нерозуміння Хантер почав швидко пояснювати свою відповідь.
— Ти не подумай що я якись самовпевнений! Це правда! — Поспішно сказав Хантер, роозмахуючи своїми руками перед собою, як завжди робив коли нервував, та тяжко зітхнувши, продовжив. — Я теж раніше сприймав киплячий дощ за загрозу, що було повністю логічним! Але коли.. — проковтнувши, той знову повернув свій погляд до дощу, здавалося, розглядаючи кожну краплину. Згадуючи те, що збирався розказати.
— Коли я, поранений після тяжкої місії, не маючи сил навіть на одну телепортацію попав під дощ..він виявився просто теплим. — Проговорив Хантер, та все ж, знову поглянувши на Віллоу, продовжив. — Для мене, не здатного навіть на уніцію магії, киплячий дощ виявився просто теплим! — з іронічним і водночас дивно радісним реготом сказав він. — Я можу пройти крізь найгарячіше полумʼя і навіть не відчути цього! Вийти повністю цілим! — Хантер розкинув свої долоні під дощ, з невинним, навіть дитячим захопленням споглядаючи краплини дощу, те як вони збиралися в середині долонь.
Віллоу не мала слів. Існувало всього декілька видів демонів із стійкістю до подібних температур, а про таку стійкість у відьом не йшлося й мови ніколи. Але згадуючи всі ті шрами на руках і ногах що вона все ж змогла побачити, незалежно від того як Хантер пробував сховати їх, в очі і справді кидалася повна відсутність опіків. У Хантера були усі можливі види шрамів - ледь помітні, впалі, від колотих ран, келоїдні, навіть хірургічні..але від опіків не було. І, споглядаючи його повну радість од дощу, Віллоу..вірила. Вона вірила в його слова, незалежно від того що вони повністю суперечать логіці та біології відьом.
— Знаєш, слухаючи те як ти відгукуєшся про киплячий дощ, самій захотілося вийти під нього.. — несвідомі слова вирвалися з її рота, як думала Віллоу, не несучи за цим ніякого прохання, але Хантер, відвернувшись від дощу до неї, спочатку здивований такими раптовими слова, здавалося щось задумав, раз на декілька секунд повертаючи свій по погляд то до дощу то знов до неї, а його вуха нервово сіпалися і почервоніли, видаючи його хвилювання. І видно, нарешті зібравши сміливість до купи, ступив повністю під дощ, змушуючи Віллоу підсвідомо сіпнутися, щоб відтягнути його од небезпеки, але перш ніж вона встигла щось зробити, Хантер вклонився та простягнув їй руку, змушуючи її здивовано кліпати очима, а щоки вкритися румʼянцем.
— Віллоу Парк, не дозволите запросити вас на танець? — Хоч і його вуха досі були червоні мов рак та сіпалися, голос був рівним, глибоким. А на губах розквітла хитра посмішка, наче у лиса.
— Т-ти зараз серйозно? — заїкнулася від збентеження Віллоу. Це було абсолютно не те що вона очікувала!
— Так, Панно. Справді. —
Віллоу постаралася проковтнути збентеження від такої неочікуваної пропозиції, але не змогла. — Але, але..я навіть не вмію танцювати..! — зробила останню спробу відійти од танцю вона.
— Це нічого, Панно. Ніколи не пізно навчитися. — не відступав Хантер. Розуміючи що відступати нікуди, Віллоу, спробувавши проковтнути свій страх, поклала свою руку в руку Хантера, миттєво відчуваючи озноб від незвичних холодних крапельок людського дощу. Хантер не зволікаючи ні секунди, потягнув Віллоу до себе, прямо під прохолодний дощ.
По тілу пройшли мурахи від холоду, тіло, не звикле до дощу говорило про небезпеку, кричало про втечу, але Віллоу могла лише поглядати на Хантера, що дивився на неї таким теплим поглядом із пустотливими іскрами. Він взяв мої іншу руку, кладучі її собі на плече, після чого поклав свою руку на її талію, і вони закрутилися в танці. Віллоу ніколи добре не танцювала, але Хантер якось просто вів її. Навіть якщо вона спотикалася, він підхоплював її, не даючи впасти, даючи делікатно крутитися як й захочеться, Віллоу не могла дивуватися тому що Хантер так уміло танцював. Її знадобилося декілька хвилин витонченого танцю, щоб зрозуміти що це..
— Це імператорський вальс? — здивовані слова випали із Віллоу горла без її бажання. Та Хантер лиш реготнув, не дорікаючи їй.
— Так, Панно. Я не міг запропонувати вам щось меньше ніж це. — відповів він. Імператорський вальс був танцем, яким відкривали кожен імператорський бал та подію на які були запрошені тільки еліта. До Віллоу також дійшло звідки Хантер дістав такі вишукані танцювальні навички, оскільки він, спочатку як племінний імператора, а пізніше і як Золотий Гвардієць, відвідував подібні вечірки з дитинства, не говорячи про те що велику кількість із них по етикету та традиціям відкриває першим танцем саме Золотий Гвардієць. Тільки діставши певного рангу дозволялося вивичення цього танцю. Цей танець був в прямому сенсі ледь не священним. І хоч далеко не всі, в тому числі Віллоу, ставилися до цього так серйозно, для Хантера подібні речі досі були важливими, були частиною його виховання.
І зараз він танцював цей танець з нею. З нею, порушуючи правила важливого етикету.
— Ти справді порушив стільки надважливих правил етикету задля того щоб переконати мене в безпечності людського дощу? — хоч Віллоу і маскувала все під сміх, повністю приховати шок не змогла. Точніше, взагалі не змогла. Декілька хвилин Хантер не відповідав, пильно вдивляючись їй в очі, тепер і його щоки теж почервоніли, а їхній танець по троху прискорювався та близився до закінчення. В момент коли їхній танець майже закінчився, Хантер все ж відповів.
— Знаєте, Панно, в імператорських правилах етикету є непомітне, рідко згадане правило.. — танець спинився, але Хантер ще не відпускав її.
— Що вищі чінни, такі як Ковен-хеди, Імператор, чи Золотий Гвардієць.. — їхні обличчя були близько одне до одного, занадто близько.
— Мають повне право запросити, незалежно від її статусу, свою другу половинку. — Очі Віллоу розширилися від шоку.
— Це вважається вишуканим та самим чесним зізнанням в чистому, щирому коханні.. — їхні губи майже торкнулися одне одного, перш ніж вони почули клацання.
Синхронно повернувши голову в сторону ґанку будинку Носед вони побачили Ві з телефоном в руках, явно тікішо сфотографувавши їх, Гаса, що заглядав в її телефон в спробі побачити фотографію, Камілу, що стояла в дверях та дивилася на них дивним материнським та водночас пустотливим поглядом, та Луз і Еміті, що сиділи на ґанку, накрившись пледом із хитрими посмішками.
Віллоу ще ніколи в своєму житті так швидко не відбігала од когось. Вона соромливо прикрила руками своє вже повністю почервоніле лице і через свої пальці побачила що Хантер зробив те саме.
Так, можливо, вони ще не готові до першого поцілунку.