Chapter Text
Вітер проносився над морем, змушуючи хвилі несамовито коливатися. На королівство Стейленд поступово опускалися сутінки, а в замку один за одним загоралися маленькі ліхтарики, спалахуючи то білим, то синім світлом, пульсуючи. Чан стояв у кімнаті в глибині замку, замислившись. На перший погляд, тут не було нічого особливого, ані розкоші кімнат короля, ані затишку та сміху їдалень. Кімната взагалі була порожньою, якщо не враховувати пʼєдесталу посередині, на якому стояв окутий металом великий кристал. Всередині билося синє світло, а навкруги нього овивалися білі хвилі, чимось схожі на згустки енергії. Вони здавалися живими. Це було наче серце замку. Серце, що дарувало їм світло, тепло, приводило своєю енергією в рух різноманітні механізми. Торкнувшись наостанок металу на кристалі, Чан вийшов із кімнати, кивнувши двом міцним охоронцям назовні.
— Ваша Величність, — вклонилися вони йому в відповідь.
Пройшовши до кінця широкого коридору, Чан натиснув пальцем на кнопку на стіні. Та блимнула синім, а через деякий час до нього беззвучно підʼїхав ліфт. Піднявшись нагору, ноги самі понесли його до потрібної кімнати. Останніми днями він бував тут аж занадто часто. Чан ненадовго зупинився, збираючись з думками, після чого зайшов всередину без стуку. На відміну від коридору, тут було світліше, вся кімната була заставлена колбочками, які яскраво сяяли білим та синім. Вони стояли і на поличках, за якими майже не було видно розписаних шпалер, і на столі, заваленому фарбами, який був занадто розкішним, аби використовувати його за таким призначенням, але нікого це не хвилювало. Звисали колбочки також і зі стелі, чимось нагадуючи химерне зоряне небо. Якась кількість світла також проникала крізь високі вікна на всю стіну, незважаючи на вечір та непогоду надворі.
Хьонджин різко підвів голову, відірвавшись від мольберту, втім, побачивши свого відвідувача, швидко повернувся до картини. Це вкотре було море, він не міг стриматися, щоб не почати малювати його знову. Колись він обрав цю кімнату в якості своєї студії саме через її великі вікна, які пропускали купу світла, та крізь які відкривався вид на воду. Хьонджин любив море будь-яким. Літнім, спокійним, яке колихалося, немов колискова, або таким, як зараз: небезпечним, незважаючи на вже прийшовшу весну, по-зимовому холодним, гострим. Хмари, що застеляли небо, здавалися фіолетовими, таємничими, наче хотіли сховати щось від нього. Хьонджин знову згадав, як колись малював тут зоряне небо, не спавши всю ніч.
— Ти досі не зібрався? — запитав Чан, повертаючи його в реальність, хоча, судячи з його тону, це навряд чи можна було вважати питанням.
— Зібрався куди? — сухо відповів Хьонджин, скептично примруживши очі. Він прикусив губу, опускаючи погляд на палітру та зосереджено намагаючись змішати потрібний для наступного мазку колір. Йому ніяк не вдавалося підкорити це небо.
— Хьонджине… — трохи втомлено видихнув Чан, проходячи всередину кімнати та зупиняючись поруч із мольбертом. Йому завжди подобалися картини свого молодшого брата, він щиро пишався ним. Здавалось, у більшій половині кімнат замку висіло хоча б по одній його роботі. Чан мав звичку розглядати їх, коли вирішував, як йому краще поступити, як королю, коли думав про своїх людей, та й просто, коли на нього раптово находив сум. Наявність цих картин відчувалася так, наче Хьонджин завжди був поруч. — Ми розмовляли про це вчора. Хіба ми не дійшли згоди?
Шумно видихнувши, Хьонджин відклав палітру та пензлик на стіл, не переймаючись тим, що може заплямувати його фарбою. Правду кажучи, перейматись цим було вже трохи пізно, стіл ще давно почав виглядати так, наче його поверхня була викладена різнокольоровою мозаїкою, яка на диво добре доповнювала його різьблені ніжки. Принц поправив своє довге темне волосся, заправляючи його за вуха, хоча кілька прядок біля обличчя миттєво повернулися назад, знову лізучи йому в очі. Хьонджин невдоволено насупився.
— Хіба ти не чув, що я тобі казав?.. — він заглянув брату в очі, намагаючись донести йому свою думку одним лиш поглядом. З-за вікна доносився слабий шум хвиль, який зазвичай заспокоював його, але зараз, здавалося, лише підкреслював певну напругу між ними.
— Я розумію. Правда, — Чан зробив ще один крок уперед і поклав долоню на плече Хьонджина. Обличчя короля залишалося спокійним, проте десь глибоко за цією маскою ховався біль. Мабуть, йому теж не подобалося, до чого все дійшло. Принаймні, Хьонджин на це сподівався. — Але я не думаю, що в нас є інший вихід. Шторми скоро закінчаться, ти й сам знаєш, що це значить.
— Хіба ми не готові? — Хьонджин перевів погляд за вікно, де в морі стояли міцні кораблі, ковзнув очима по звивистим вулицям, що з такої висоти нагадували справжній лабіринт. Він відшукав поглядом кузні й міг поклястися, що, якби прислухався, почув би шум роботи, що кипіла там, навіть незважаючи на пізню годину. — Подивися. Наше королівство робить усе для того, щоб захистити себе.
— Цього недостатньо! — стиснув зуби Чан, забираючи руку з плеча свого брата. Він нервово підчепив пальцем золотий ґудзик на своєму бордовому камзолі. Він завжди так робив, коли нервував. Прослідкувавши за чужим поглядом, король теж подивився назовні. Всього декілька кораблів, справді придатних для бою, а не для торгівлі. Наскільки цього вистачить? Наскільки вправними будуть його люди з мечами? До першого нальоту піратів, що стався минулої осені, майже ні в кого з них не було справжнього бойового досвіду. Зимова непогода стримувала піратів від нападу, але тепер…
— Ти знаєш, що це для мене значить, — тихо промовив Хьонджин, відступивши на крок назад та схрестивши руки на грудях, наче це могло захистити його від іноді не знаючої кордони відповідальності його брата за королівство. — Я не готовий.
— Думаєш, я був готовий, коли наші батьки загинули та мені довелося зійти на трон у шістнадцять?
Хьонджин завмер, чуючи, як кров бʼє у власних вухах. Незважаючи на систему обігріву, що стояла в кімнаті й теж мерехтіла синім, його пройняв холод, і він відчув себе так, наче не міг би зараз поворухнутися, навіть якби від цього залежало його життя. Чан заплющив очі та глибоко вдихнув.
— Вибач. Але, Хьонджине, якщо ми не заключимо цей союз із заходом, хто знає, як багато ми можемо втратити? Що, якщо… — він не міг завершити це речення. Не міг навіть подумати, чим могли закінчитися для них напади піратів, якщо королівство не буде здатним відбивати ці атаки. Без сторонньої допомоги це залишалося під питанням. І не було жодних гарантій, що пірати зупинилися б, якби зуміли здобути серце замку, можливо, це було б тільки початком і надалі ставало б тільки гірше. Та й навіть якщо ні, що було б із замком без його серця?.. Чан не міг про це думати, але, як король, він мусив.
— Але хіба для цього обовʼязково видавати їх принцесу за мене? Я правда не розумію, Чане. Та я її навіть і не знаю! — вигукнув Хьонджин, все ще відчуваючи, наскільки скованими були його легені.
— Весілля — одна з гарантій міцного союзу між державами. Я думав, ти розумієш, — Чан пильно дивився на Хьонджина, вже вкотре намагаючись тому все пояснити. Було таке враження, наче вони вже кілька днів поспіль ходили по колу.
— Хіба ж це буде міцний союз? Заснований на заміжжі людей, які й в очі одне одного не бачили? Сумніваюся, — піджавши губи й остаточно втративши настрій для малювання, Хьонджин відвернувся від столу й рушив у сторону дверей. Йому вже набридла ця тема.
— Все буде добре, Хьонджине, — все ще продовжував переконувати його Чан. Він рушив слідом за юнаком, відстаючи на кілька кроків. — Та подивись хоча б на мене та Аделіну, ми любимо один одного, хоча й теж у першу чергу виходили один за одного заради політичної вигоди.
Хьонджин стиснув зуби, аби не сказати нічого зайвого. Роздратований, принц мовчки продовжував рухатися в сторону виходу. Але вже майже дійшовши до дверей, він все ж розвернувся й відповів:
— Ти хоча б знав королеву до вашого весілля, — вийшло грубіше, аніж він розраховував, він майже виплюнув ці слова. Повисла тиша. Але Хьонджин не дуже шкодував про це. Це було правдою, і він не розумів, як його старший брат міг зовсім не бачити різниці.
— Я не знаю, що тобі ще на це сказати… — тяжко зітхнув Чан, зупиняючись і знову на доторк знаходячи пальцями ґудзик. — Я хочу кращого для тебе. Але я також хочу кращого для нашого королівства. І якщо ми не зможемо захищатись від піратів, дамо їм заволодіти серцем замку, ні від чого цього не буде жодного сенсу.
Хьонджин мовчки продовжував пронизувати брата поглядом, не знаючи, що ще тут можна було додати.
— То ти збереш речі?.. — з надією запитав Чан, дивлячись на брата, вкладаючи в погляд всю мʼякість, що в ньому була.
— Так, — зрештою сухо кинув Хьонджин і вийшов, гучно зачинивши за собою двері.
***
Він і справді зібрався, просто трохи не так, як мав на увазі його брат. Замість чорного камзолу, прикрашеного срібними орнаментами по краях, та пишного жабо Хьонджин одягнув просте вбрання, що колись дістав йому Чонін — син королівського радника. Так принц міг час від часу непомітно вибиратися до міста, коли в замку ставало занадто нестерпно. Він не зміг розлучитися зі своїм улюбленим перснем з великим чорним каменем, але все ж зняв його з вказівного пальця, натомість підвісивши на ланцюжок та сховавши під сірою сорочкою й щільним жилетом.
Він ще раз переглянув вміст торби, що лежала на мʼякому ліжку. Трохи речей, їжі… Хьонджин шкодував про те, що не встиг забрати з кімнати-студії фарби, але з іншого боку, це було й добре — до фарб довелося б також брати і полотна, а з ними, залишаючись непомітним, далеко не дійдеш. Доведеться задовольнитися графітом та вугіллям. Зосталося лише дочекатись ночі, щоб покинути замок непомітно. Та ще дещо… Він не міг ризикувати, зупинившись на звичайній зміні одягу, як робив вже не раз, не сьогодні, коли одна помилка могла коштувати йому надто дорого.
Діставши з торби та розгорнувши на ліжку шкіряний пенал, Хьонджин з любовʼю провів кінчиками пальців по ряду художніх матеріалів. У самому кінці він зупинився на невеликому ножі для заточки олівців. Він був срібним, холодним на дотик, з витіюватими візерунками на рукоятці, що завжди віддалено нагадували йому квіти. Взявши його, юнак підійшов до дзеркала із позолоченою рамою біля масивної шафи, що стояла ліворуч від ліжка. Хьонджин пильно вдивився в своє відображення, торкнувся пальцями довгого волосся й зачесав його назад, відкриваючи своє обличчя. Він мав це зробити, якщо хотів вибратися звідси, не привертаючи зайвої уваги.
Зібравши лівою рукою прядку волосся біля самого обличчя, Хьонджин хмикнув. Волосся чомусь було в фіолетовій фарбі, як небо, яке залишилося десь у студії та яке він вже, мабуть, ніколи не домалює. Воно назавжди зостанеться в минулому, всього лиш спогадом. Піднявши ніж, принц зрізав волосся, залишивши лише трохи. Відвівши руку від обличчя, він ще певний час дивився на прядку, стискаючи її в лівій долоні, після чого розтиснув пальці й дозволив волоссю впасти на підлогу.
Ще один рух ножем, ще… коротке волосся виглядало кострубато й кумедно топорщилося в усі боки. Зрізавши останню прядку з потилиці, Хьонджин покрутився перед дзеркалом, намагаючись зрозуміти, наскільки погано все виглядало ззаду. Він знову провів долонею по голові, відчуваючи, як волосся колеться та неслухняно відскакує в сторони, варто йому тільки забрати від нього руку. Хьонджин посміхнувся. Було незвично бачити своє відображення таким, але, на диво, щось йому в цьому подобалось, а головне — навряд чи хтось із мешканців міста тепер із легкістю впізнає в ньому принца.
Сховавши відрізане волосся під килим, не придумавши кращого місця, де його б не знайшли, Хьонджин сів на ліжко. Час — дивна річ. Коли не можеш чогось дочекатися, тече нестерпно повільно, як зараз, а коли захоплений чимось, то навпаки. Здавалося, тільки взяв пензлик до рук, а вже потонув у вирі годин, як у непокірному морі. Зрештою, він вирішив, що зачекав вже достатньо, та підвівся, закинувши торбу на плече. Намацавши за гобеленом потаємні двері, Хьонджин зник.
Він доволі довго йшов темним коридором, почуваючи себе в безпеці, доки той не вивів його до ще одних потаємних дверей. Прислухавшись до сторонніх звуків та нічого не почувши, Хьонджин просковзнув назовні й озирнувся. Нікого. Вночі світла в коридорах було ще менше, аніж ввечері, та принц вже не раз ходив цим шляхом і точно знав, як, і головне, коли треба йти, аби уникнути варти.
Спустившись ліфтом вниз та трохи не дійшовши до кухонь, Хьонджин звернув праворуч, до кладових. У такий час там нікого не було. Вислизнувши крізь вікно, юнак вдихнув прохолодне повітря на повні груди, та навіть трохи пошкодував, що не взяв теплішого одягу. Жилет добре захищав від вітру, та вночі цього явно могло виявитися недостатньо. Однак він не став вертатися назад. Сьогодні або вже ніколи — саме це засіло в його голові. Біля службового входу, крізь який постачали їжу до кладових, якраз змінялася варта, і Хьонджин майстерно промайнув повз них, не привернувши жодної уваги. Йому здалося, наче за воротами повітря стало ще більш свіжим.
Посміхнувшись, він поспішив від замку в сторону міста, ідучи трохи збоку від широкої, вимощеної каменем дороги. Однак його шлях прямував не туди. Трохи спустившись зі схилу, Хьонджин звернув праворуч, заглиблюючись у пролісок. Здавалося хорошою ідеєю трохи зрізати шлях через ліс, не проходячи крізь місто. Вже до ранку він вибереться з нього та піде ще далі на південь, до поселень, які колись бачив на мапі. Там він зможе на деякий час зупинитись і вирішити, куди рушити далі. Він вірив, що поки туди дістануться новини про зникнення принца, його там вже не буде. І взагалі… Хьонджин знову провів рукою по голові, згадуючи своє обрізане волосся. Мешканці поселень його б не впізнали, він був певен.
Відійшовши від дороги, принц озирнувся і, не побачивши за спиною жодного вогника зі сторони замку, вирішив, що буде нарешті безпечно дістати з торби власне джерело світла. Це була скляна ємність, всередині якої яскраво бився синій вогник, схожа на ті, що стояли на поличках в його студії, тільки менше. Піднявши посудину та простягнувши руку вперед, Хьонджин озирнувся. Чесно кажучи, було трохи моторошно, ще й вогник освічував шлях не настільки добре, як він сподівався. Юнак заспокоїв себе тим, що він знаходився з самого краю лісу. Та й вони з братом не раз виїздили на полювання, хоча сам Хьонджин на них ніколи не полював, віддаючи перевагу малюванню пейзажів навколо. Він був знайомим із цим лісом.
Час знову тягнувся повільно, а світло в колбі поступово ставало тьмянішим. Хьонджин насупився й потряс нею, хоча й знав, що в цьому не було жодного сенсу. Як і очікувалося, нічого не сталося. Спати не хотілося, певно, адреналін зіграв свою роль, підганяючи його відійти як можна далі від замку, перш ніж спинитися. Хіба не мало вже скоро світати?.. Підвівши голову вгору, Хьонджин спробував розгледіти хоч якісь натяки на перші проблиски сонця, але не побачив навіть жодної зірки. Його шкіра раптом вкрилася сиротами, стало трохи не по собі. Може, було просто хмарно?.. Так, напевне, і було, просто вечірні хмари досі не розійшлися, подумав він, згадавши свою останню картину. Не міг же він зайти так глибоко в ліс, щоб за верхівками дерев не було видно зірок, та навіть не помітити цього?.. Хьонджин щиро хотів вірити, що не міг.
Раптом синє світло в його руках блимнуло, привертаючи до себе увагу, та засвітило яскравіше. Хьонджин зупинився, здивовано придивляючись до нього. Йому точно не здалося. Це могло значити тільки те, що він знову повертався до серця замку, яке живило його вогник своєю енергією. Простогнавши, Хьонджин втомлено потер очі. Виходить, він просто ходив кругами, поки намагався втекти якомога далі? Це засмучувало, але, що ж, принаймні він не заблукав. Залишалося просто йти вперед, слідуючи за яскравим світлом та повністю довірившись йому. Він подумає про те, що робити далі, коли знову добереться до головної дороги. Можливо, просто десь перечекає та вирушить у подорож наступної ночі, хоча це й було ризиковано. Дуже. Хьонджин знав, що Чан підніме пошуки, щойно прокинеться.
Його колбочка ставала все яскравіше, і через деякий час принц побачив попереду ще кілька синіх вогників. Чим ближче він підходив, тим краще бачив, як багато насправді їх там було. Збитий з пантелику, Хьонджин продовжував йти далі. Це здавалося дивним, бо, якби він підходив до замку, хіба не мали ці вогники бути згори?.. А якби він нарешті вийшов до якогось поселення — звідки там раптом взятися вогникам, ще й таким, що так яскраво сяяли перед самим світанком? Не міг же Чан вже прокинутися та відправити по нього пошукову групу? Але ні, спробував заспокоїти себе Хьонджин, його власний вогник теж ставав яскравішим, отже, він точно підходив до замку. Може, просто з іншого, незнайомого для нього боку?.. Це мало б сенс, враховуючи те, що він і гадки не мав, де зараз знаходиться. Місцевість навколо була геть незнайомою, наскільки він взагалі міг судити по темряві, що його оточувала.
Раптом Хьонджин відчув, як повз його вухо різко щось просвистіло. Підстрибнувши, він завмер на місці, в паніці озираючись довкола.
— Тобі краще не рухатись, — почув він чийсь незнайомий голос.
***
Хан біг порожніми вулицями повз низенькі будиночки, намагаючись не послизнутись на ґрунтовій дорозі та не впасти ненароком у калюжу. Було б весело, якби він вдруге за тиждень заявився до Мінхо промоклий до нитки та зі штанями, вкритими шаром багнюки. Він вже уявляв собі всі ті жарти, що в цьому випадку, напевно, тривали б аж до самого їхнього відчалювання. Дуже весело, мабуть, сміятися зі слизьких від нескінченого дощу доріг, коли сам майже безвилазно сидиш під дахом у себе за столом.
Джісон міцніше стиснув між пальцями лист, який забрав із пошти, бо, якщо він намочив би ще й його, можна було б попрощатися з життям. Так йому, принаймні, здавалося, а ризикувати він не збирався. Забігши до одного з будинків на головній вулиці, він трохи збавив темп, обережно пробираючись між скринями та шафами до кімнати вглибині будинку. Всередині було темно, приміщення освітлювали лише кілька свічок, що стояли на столі в небезпечній близькості до якихось пергаментів. Ще одним набором вогників були котячі очі, що горіли жовтим з верхівки шафи. Більше світла в кімнаті не було.
— Мінхо! — вигукнув він, привертаючи до себе увагу та намагаючись підібратись до нього, нічого не перечепивши по дорозі. Чоловік за столом в широкій сорочці звів очі, кидаючи на Хана швидкий погляд, після чого знову повернувся до своїх мап.
— Якщо ти думаєш, що я не почув, як ти намагався перебратися через скрині та не рознести пів будинку, ти помиляєшся, — сухо сказав він, продовжуючи щось писати та роблячи вигляд, що звіряється з компасом. Хан зітхнув та закотив очі, але від його погляду все одно не скрилася усмішка, яку намагався приховати Мінхо, вдаючи, що досі був повністю зосереджений на роботі.
— Від Чоніна звістка прийшла, — підняв руку Джісон та помахав листом перед своїм обличчям, намагаючись все ж добитися чужої уваги.
— Справді? — Мінхо миттю підвів голову, більше не намагаючись вдавати незацікавленість. Він встав і зробив кілька кроків назустріч Хану, що стояв з іншого кінця широкого столу. Забравши лист із його рук, Ліно розвернув його і кілька секунд вдивлявся в написане. Після чого розчаровано видихнув, розвертаючись і перехиляючись через пів столу, аби дотягнутися до свічки та хоч щось побачити під її світлом.
— Мені б очі, як у нашого Шквалика, — хмикнув він, посміхаючись та кидаючи погляд на шафу, де рудий кіт вже знову спав.
— Ти хоча б камін розпалив, — хмикнув у відповідь Хан. — Може тоді б не жалівся вкотре на темряву. Але, якщо коротко… — швидко повернувся до теми послання він, розуміючи, що воно зараз було важливішим за все інше. — Все майже готово. Каже, що ми могли б усе провернути вже під час першого рейсу.
Мінхо все ж прочитав лист повністю, тримаючи над ним свічку, поки Хан мовчки стояв та чекав на нього, переступаючи з ноги на ногу. Втомившись, Джісон розвернувся до столу спиною та оперся на нього, вивчаючи по черзі то темну стіну навпроти, то обличчя Мінхо, що красиво підсвічувалося світлом вогню, яке підкреслювало його гострі риси та блискучу сережку в вусі.
— Синмін також робить успіхи, — проговорив сам собі під ніс Ліно, наче й не очікував чужої реакції, як часто це робив, замислившись та занурившись в роботу. Він вдруге сковзнув поглядом по написаному, після чого відклав лист разом зі свічкою на стіл, поруч із мішечком з монетами, що дзенькнули від його руху. Задумливо почесавши потилицю, він нарешті перевів очі на Хана, який так само продовжував спиратись на стіл, вже майже сидячи на ньому. — Гей! Тут, взагалі-то, цінні папери!
Мінхо жартома обурено штовхнув Джісона в бік.
— І? Моя дупа також цінна, — розплився в усмішці Хан, насолоджуючись реакцією Ліно та його виразом обличчя. — Ти зі своїми мапами, здається, починаєш забувати про це.
— Ти придурок, Хан Джісон, — закотивши очі, Мінхо не стримався і знову штовхнув його, на цей раз змусивши встати зі столу. — Твоїй «цінній дупі» місце в ліжку, і нікому краще не стане, якщо ти підпалиш її від свічок, зіпсувавши ще одні штани.
— Починається, — Хан ображено піджав губи, а Мінхо засміявся мʼяким сміхом, таким, який він залишав лише для його вух, вмить розтоплюючи рідне серце.
— Ну добре, гаразд. Ходімо. Думаю, з роботою на сьогодні й справді достатньо, — він простягнув долоню, беручи Хана за руку та тягнучи його за собою. Той охоче піддався, не в силах продовжувати вдавати образу.