Work Text:
Вона помилилася. Їй вдалося сховатися, але вже після цього вона зрозуміла, що вже не встигне збити полум'я. Вона занадто виснажена і втратила забагато крові. Що ж… Принаймні вона не потрапить до рук супротивника. Вона боялася видати інших членів супротиву, якщо її катуватимуть, і боялася бути відправленою на досліди і врешті опинитися в такому стані, що сама не захоче вижити. Якщо вона перетвориться на попіл… Все буде значно простіше.
***
…Маленький кабінет з потертими меблями і люменісцентною лампочкою під стелею. Як кабінет командира взводу, чи представника департаменту логістики в інституті, чи керівників повстання… Скільки цих кабінетів, що слугують лише практичним цілям, вона бачила за життя? Точно більше, аніж більшість вищих ельфів встигнуть побачити до семидесяти…
Вона знала, що це буде саме так. В помираючому світі і боги навряд будуть витрачати ресурси просто на те, щоб зробити щось красиво. Вона чомусь знала, що це саме місце, а не витвір чистого вищого розуму.
– Поговоримо трохи? Сідай де тобі зручно.
Перед нею була… Жінка. Бліда, з білим волоссям і майже прозорими очима, така, якою й вона вийшла з лона матері. В експедиційному комбінезоні і з таким самим кинджалом, як був у Шарпа: і ковбасу порізати, і поголитися, якщо природа обдарувала, і пару демонів швиденько прирізати.
Вона запалила свої вогники, склавши їх у знак богині життя. В неї не було пасти, але вона чомусь знала, що це вийде, і це вийшло. Можливо, речовина вже просто в'їлася в тіло, і її не зруйнувало навіть полум'я…
Жінка запалила свої, склавши… Вона не змогла зрозуміти, але була певна, що це щось означає. Мабуть, це мова, давно забута смертними, з якої лишилися самі знаки молитов.
– Я зараз матиму віддати свою душу богу смерті, так? І потім мене не буде?
– Це мало б бути всього лише тепло… Навіть трохи шкода, в тебе його було градусів тисячу, він був би щасливий… А про те, що далі, навіть боги не взмозі розповісти. Але це і не важливо. В тебе інший шлях.
Ти більше не живеш під пораненим сонцем. Ти не частина цього світу. Ти належиш світу, в який ти увійшла за покликом порталу. Це нормально. Найменший крок до мети, зроблений кожним, буде великим стрибком для всіх разом, але це не той випадок. Ти не можеш зробити нічого, щоб урятувати поранене сонце. Йти далі своїм шляхом – вірне рішення.
І той світ, твій світ, потребує тебе назад. Ти матимеш повернутися. Але не зараз, за якийсь час.
А поки… Що іще тебе турбує? У тебе вдосталь часу запитати.
– Що… Я матиму робити? Навіщо я тому світу?
– Неси світло. Знання, свободу, любов, безпеку… Все, що твої вчителі звали світлом, підійде, це не змінюється для іншого світу.
– Що взагалі є той світ? І хто… Є ти? Той світ і цей – це одне чи ні?
Жінка всміхнулася.
– Чи важливо це? Все в цьому всесвіті є одне. Чи я є богиня нічого світла з того світу, чи, може, денного світла? Так і ні. Ми не одне, але й не зовсім окремо.
– Мої товариші… Вони змогли вибратися?
– Більшість, але не всі. Але можливо, що ти ще побачиш і решту. Знаю, що не спитаєш, але знаю, що тебе турбує – ті, хто на іншому боці і кому ти не бажаєш смерті, теж живі.
– А… Сама війна. Чим вона скінчиться і… Чи взагалі скінчиться?
– Я не можу знати, це не мій світ. Але всі ви шукаєте світло, тільки… По-різному? Світло є світло, денне чи нічне, світло факела свободи чи каміну родинного тепла. Не має потреби гасити світло інших, треба робити своє яскравішим. Спробуй донести до них цью думку.
Вона потупилася, не знаючи, як поставити наступне питання. Але богиня, мабуть, знала досить про її життя…
– Чи побачиш ти іще Шарпа – може, так, а може, ні. Витребеньки долі – то не моя парафія. І я знаю, про що ти згадуєш, дивлячись на цей кинжал. Любов є світло, тож це прекрасно, хоч і, маю визнати, трохи непристойно. Але я не зможу тобі його віддати. Я думаю, ти легко знайдеш такий на згадку.
Ще один потуплений погляд.
– Я зможу піти помитися? Мені не боляче, але від мене досі пахне паленим, і з мене сиплеться попіл.
– Прямо і наліво. Але паленим тобі пахнутиме іще дуже довго, звикай до цього потроху.
***
…Їй було холодно. Дуже холодно. Щось билося об неї, не спричиняючи болю, але відчутно. Вона розуміла, що має бути шумно, але не чула нічного.
А потім вона усвідомила себе на лавці, оточена абсолютно незнайомими людьми. Інстинкти підключилися раніше свідомості, тож за секунду вона вже виявила себе під лавкою з якоюсь паличкою замість зброї, якою вона була готова битися за своє життя. Вона навіть не була певна, що усвідомлювала, що «знову отримане життя».
– Здається, їй треба дати трохи часу…
***
– Тобто… Війна закінчилася? Вони… Змогли все-ж зрозуміти, що світло є світло?
– Так… Принаймні щодо першого. Я не знаю, що саме змусило їх піти на перемовини. Мені здається, просто зрозуміли, що нікому з них не перемогти і це триватиме вічність. Але може і так, хто їх знає. Я так розумію, за ельфійськими мірками пара десятків років протистояння може бути просто невеликим непорозумінням.
– Це чудово! Але… Тоді я взагалі не розумію, що мені далі робити. Я знаю, що маю нести світло, але не знаю, що це означає взагалі. І я навряд-чи зможу повернутися до того, чим займалася раніше… До мене немає притензій в закону, але я не думаю, що зі мною захочуть мати справу.
– Може… До нас? Я теж не знаю, як так вийшло, що я будую бібліотеку на Островах, я взагалі служу Нікулі. Але якось воно працює. До речі… Ти колись чула про Іллітідів?