Work Text:
Іржа. Саме цим словом можна найкраще її описати. Не лише обладунки та клинок вищої ельфійки, постраждалі чи-то від часу, чи-то від недбалого поводження, чи-то від їдкої орчої крові (на фоні яких виділявся добре відполірований, хоч і добряче подряпаний, символ Сонця на щиті); через темний колір волосся і очей, що проступали з-під жовтогарячої фарби, що майже припинила діяти, і вкриті шрамами і нерівною засмагою обличчя і руки, сама жінка виглядала ніби іржавою.
Червона Заграва пила чай з металевої кружки – не іржавої, цього разу, але не надто чистої, – зябко тулячись до багаття.
– На Островах зараз починається сезон дощів... Не так жарко, як у сухий сезон, а висотки навколо захищають від штормового вітру... Потрібна лише парасолька – і можна гуляти...
– Чому ти тут? – Друга особа біля багаття, теж ельфійка, цього разу лісова. Єдиним натяком на те, що дівчина в цупкій шкіряній куртці, з коротким скуйовдженим волоссям і кількома кинджалами за поясом, була не просто пройдисвіткою, був щит, з символом Місяця цього разу.
– Заради нього. Краще я тут лишуся, аніж він.
Жінка не з першої спроби дістає з-під гамбезону кулон з портретом. Зображений на ньому хлопчина до ладу не схожий на жодного з батьків, як це часто буває з напівельфами, але водночас ні в кого не виникло б сумнівів щодо їхнього батьківства.