Chapter Text
Етапи життя завжди хаотичні на своєму початку. Дорослішання, зміна обстановки та нові плани, які ти щодуху намагаєшся реалізувати, сповнена енергії та віри, що тепер все піде так, як ти цього хочеш. Коли сама доля дає тобі можливість реалізуватися – гріх нею не скористатися.
Вілліам Джеймс Моріарті була молодою професоркою математики, якій пощастило переїхати з Дарема до Лондона, отримавши чудову пропозицію роботи у одному з найпрестижніших університетів столиці.
Пройшов вже місяць з моменту переїзду, і як не дивно, на роботі складалося все якнайкраще: колеги поважали нову професорку, а студенти любили слухати її лекції. Була лише одна проблема, за яку вона часто вислуховувала невдоволення від своєї найкращої подруги Себелії Моран: побутова рутина Вілліам виявилася, м'ягко кажучи, нудною. Пробудження у один і той ж час, сніданок у вигляді чашки кави та куплених у цілодобовому супермаркеті сендвічів, доки на фоні своїм кормом хрумкотить вірна сусідка: кошеня каліко, яке дівчина підібрала на смітнику майже відразу після переїзду, викидаючи сміття після прибирання орендованої квартири. Далі Вілліам пірнає у вихор людей, щоб на метро дібратися до університету. Лекції, обід, знову лекції і повернення додому в сутінках, щоб дотемна працювати над підготовкою до нових занять, вичитки рефератів та написання нової докторської. У вихідні цей графік розбавляли ранкові пробіжки, зустрічі із сестрами та відвідування бібліотеки.
– Я боюся в якийсь момент побачити тебе без ознак життя, доки навколо тебе валятимуться упаковки від магазинних сендвічів і пляшки з-під енергетиків. Вілл, тобі треба щось міняти. Знайди собі сусідку чи ще щось, сходи у бар, кіно, парк розваг – байдуже куди, соціалізуйся та відпочинь.
Моріарті вже тридцять п'ять хвилин та чотирнадцять секунд вислуховувала від своєї подруги чергову лекцію про свій спосіб життя.
– Я спілкуюся з колегами та студентами на роботі, а у вихідні бачуся з тобою, Ал та Луї. Себ, годі тобі, у мене навіть співмешканка вже є! – Дівчата шли територією кампусу. У Вілліам якраз була перерва на обід, коли Моран завітала до неї в гості.
Повз пробігали студенти, і ніби в доказ гарної соціальної приналежності приязно віталися з професоркою, на що вона завжди відповідала з посмішкою.
– Досить називати кошеня співмешканкою, Вілл. Не роби вигляд, ніби не розумієш мене.
Виходячи за межі територій навчального закладу, Моран шукає поблизу кафе, в якому б вони могли поговорити протягом перерви Вілліам.
Зазвичай Моріарті обирала університетський кафетерій, проте Моран відмовлялася сидіти серед того підліткового галасу.
– О, в трьох хвилинах звідси є якась кав'ярня, ходімо туди.
Так Вілліам і потрапила у стіни закладу з оригінальною вивіскою в стилі хімічних елементів.
[Ca][ F ][Fe][ I ][Ne]
Всередині пахло, як не дивно, кавою та випічкою, що привітно відблискувала рум'яною скоринкою за склом прилавка, зверху на якому стояла табличка "Крафтова випічка", а відразу під цим словосполученням "приготовано з любов'ю".
Освітлення не різало очі, дизайн закладу лишав по собі приємне враження і безмежне відчуття затишку: де-не-де над стелею висіли паперові ліхтарики, а поміж них лампочки-зірочки. На підвіконнях і деяких столах своїм свіжим ароматом дурманили голову квіти та вазони. Заклад, здавалося, був популярним. Більшість столиків вже були зайнятими.
– Давай спочатку знайдемо місце, а потім зробимо замовлення. – Гукнула Моран і Вілліам кивнула, йдучи слідом та продовжуючи оглядатися. За барної стійкою нікого не було, саме тому пошук вільного столика і став пріоритетом.
Враз білий шум з розмов відвідувачів розбавив музичний супровід: з прихованих за зеленню колонок почав тихо лунати старий-добрий рок, і було справді дивовижно те, як він підходив цьому закладу.
Дівчата встигли залишити за вільним столиком свої сумки, коли з кімнати персоналу вигулькнула бариста, вертаючись на своє робоче місце.
Біла сорочка з коротким рукавом, верхні ґудзики якої були не застібнутими, оголяла засмаглі ключиці та чималеньке декольте, частину якого приховував фартух з брендовим підписом "[Ca][ F ][Fe][ I ][Ne] 221[B]".
Коли бариста протирала барну стійку, Вілліам помітила натреновані м'язи. Підіймаючи заворожений погляд вище, Моріарті зовсім забуває, навіщо сюди прийшла.
Гострі вилиці, темно-малинові уста, ніс з чарівною горбинкою. Насуплені темні брови над глибокими океанами темно-синього кольору.
Побачивши їх вперше, дівчина вже встигла потонути.
– Гей, все гаразд? – Моран схвильовано глянула на свою подругу, що завмерла з напіввідкритим ротом. – Ти ж не збираєшся зомліти прямо тут, правда?
– Все гаразд. – Скліпуючи заціпеніння, Вілліам легкою ходою пішла разом з Моран до барної стійки, щоб нарешті зробити замовлення.
– Вітаю. – Бариста зачесує хвилясті пасма чуба за вухо, доки позаду погойдувався хвіст з таких ж темних норовливих кучерів, проте значно більшої довжини. – Вже встигли ознайомитися з нашим меню?
Доки бариста дивилася на Моран, Вілліам крадькома поглянула на дівчину зблизька. Виявилося, на руці бариста мала татуювання у вигляді черепа, з якого росли іриси. Схожий череп був на персні, що виблискував на вказівному пальці правої руки. На коричневому фартушку виднівся золотий бейдж.
Шеріл.
«Красиве ім'я.» – Пронеслося у голові, коли наступної миті голос дівчини з красивим ім'ям змусив її здригнутися.
– А Ви вже вирішили, пані професорко? – Її голос напівсолодким вином заливався у вуха, змушуючи Вілліам хмеліти навіть не зробивши жодного ковтка. Дорогоцінні сапфіри блукали постаттю Моріарті.
– Як Ви дізналися, що я професорка? – Замість відповіді запитує Вілліам, не відводячи свого погляду від цих проникливих очей.
На устах Шеріл з'явилася крива посмішка.
– Все дуже просто: час, вигляд і Ваша поведінка сказали мені про це. – Вона загнула пальці під час переліку, перш ніж вказати на Моріарті. – Цей заклад всього в декількох хвилинах від університету, та не дивлячись на Ваш молодий вік, одяг підібрано більш з професійної точки зору, аніж з метою зручності.
Викинувши догори брову, Моріарті поглянула на свій одяг: коричневі брюки та жилет, біла сорочка та стрічка зав'язана бантиком на шиї.
– Мінімум прикрас. Більшість студентів все ж носять біжутерію, а у Вас навіть сережок немає, лише годинник. – Нахилившись над барною стійкою щоб подивитися на зап'ясток Вілліам, Шеріл продовжила. – Такі годинники дарують науковцям, що отримали докторський ступінь. Маю такий ж десь вдома. – Вона весело підморгнула дівчині.
– Цікаво. – Задумливо відповіла Вілліам, ледь схиляючи голову.
– Це ще не все. Ви ж викладаєте математику, чи не так? Коли Ви зайшли всередину, то зупинилися у певній точці, з якої було помітно, що розміщення столиків та барної стійки базується на золотому перетині. Тож, що буде пити професорка математики?
Серце зрадливо затремтіло, хоча вираз обличчя лишався нечитабельним та байдужим. Перевівши погляд на меню, Вілліам зробила своє замовлення.
– Буде виконано. – Шеріл жваво відсалютувала, приймаючись готувати вибрані клієнтами позиції з меню.
– Сподіваюсь, Ви приготуєте його так ж вправно, як займаєтеся хімічними експериментами. Ох, і обережніше із грою на скрипці найближчим часом, не варто перенапружувати травмовану руку. Напевно, останнє заняття з бартіцу було не надто вдалим, чи не так? – Голос стихає, щоб дівчину могла почути лише бариста. – Раджу позбутися звички розважатися речовинами, Ви ж зовсім не є залежною.
Шеріл широко розпахнула очі, дивлячись на Вілліам з щирим подивом.
– Як ти...
– Це ж очевидно. – Підморгуючи відповідає Моріарті, прямуючи до свого столика.
Моран, що увесь час мовчки спостерігала за цією розмовою присвиснула, коли вони нарешті сіли.
– Що це щойно було?
– Нічого. – Спокійно відповідає Вілліам, доки серце всередині продовжувало бити грудну клітку так, що Моріарті була не впевнена, чи не заглушить його стукіт озвучену нею відповідь.
– Я думала ви зжерете одна одну поглядом. – З прищуром та посмішкою відповідає Моран, не відводячи погляду від подруги.
– Вона перша почала. – Вже в дитячій манері відповіла Моріарті, опираючись спиною на спинку стільця. – Змінимо тему.
– Гаразд. Так от, щодо вихідних і запланованого пікніка в саду...
Розмова перейшла в спокійний режим планування. Для повного ігнорування попередньої сцени, їхнє замовлення пішла забирати Моран.
Кава смакувала ідентично запаху: чистий смак ідеально приготованого напою, який чудово поєднувався з хрумким круасаном з повітряною текстурою тіста. Не дивно, що тут багато відвідувачів.
Зустріч з Моран закінчується дзвінком з робочими питаннями і прощанням з подругою, яка першою вийшла з кав'ярні. Задумавшись про плани на вихідні, дівчина не помітила, коли Шеріл до неї підійшла, ставлячи на стіл ще одну чашку кави та десерт.
– Подарунок від закладу, принцесо. – Знову підморгуючи, Шеріл повернулася на робоче місце, не чекаючи відповіді.