Work Text:
На мить він здатен забути. На мить він здатен існувати у невіглаському блаженстві. А тоді він остаточно прокидається.
Події минулої ночі вдаряють по ньому, наче товарний поїзд. Вечірка, зворотний відлік, поцілунок і все, що сталося опісля.
Еван дивиться праворуч і бачить два порожні ліжка. Він не певен, чи Реґулус узагалі повертався до кімнати, проте знає, що Барті точно повертався, а що за звичайних обставин Барті ніколи не прокидається раніше за Евана.
Він витягує себе з ліжка, ігноруючи хвилю нудоти, що накочує на нього. Іде до ванної й витріщається на власне відображення. На щастя, він виглядає не так погано, як почувається. Варто трохи причесатися, і здаватиметься, наче нічого й не сталося. Наче й не було вечірки і Барті потенційно не зруйнував назавжди дружбу їхнього тріо.
Накинувши куртку та спортивні штани, Еван іде до вітальні.
Там панує безлад — всюди розкидані пляшки, конфеті та блискітки покривають кожну поверхню, а в повітрі стоїть густий запах алкоголю. Й посеред усього цього — Барті. Він тримається не зі своєю звичною впевненістю, натомість згорбившись, обтяжений покровом поразки. Він збирає пляшки й складає їх у сміттєвий пакет, який тягає за собою.
Після того, як усе закінчилося, Ейвері доручив Барті прибирання. В обмін на це Ейвері не розповість Слизорогу про вечірку.
Барті у вітальні сам, і з такою швидкістю, з якою він рухається, на закінчення прибирання піде цілий день. Він міг би витягнути свою чарівну паличку, і все було б зроблено за допомогою простого закляття, але замість цього він робить це власноруч як певну форму покарання.
Поки Еван спостерігає за ним, то хоче сердитись. Хоче кричати на нього й штовхати його за те, що той зруйнував єдину бодай трохи хорошу річ у його житті, хоче схопити його за обличчя, поцілувати його й закричати: «Я прямо тут».
Але він цього не робить. Замість того бере інший пакет для сміття й починає збирати пляшки.
Барті нарешті помічає його — він припиняє своє заняття й витріщається на нього. Еван продовжує прибирати, очі Барті стежать за ним. Він продовжує прибирати, коли чує, що Барті починає тихо плакати.
— Я не хотів цього робити, — м’яко каже Барті.
Еван дивиться на нього, уперше зустрічаючись із ним очима.
— Знаю.
— Це просто, — він перестає дивитися вгору й ковтати свої сльози. — Іноді я думаю, що кохаю його сильніше, аніж можу витримати. Розумієш?
— Ага, — каже Еван, і його голос ламається.
Барті не помічає. Він ніколи не помічає Евана.
— Мені так шкода, — схлипує Барті.
Еван кидає пакет і затягує його в обійми. Барті продовжує схлипувати йому в плече, і Еван може змусити себе сказати все добре лише раз.
Вони так і залишаються стояти, і Еван ігнорує біль у грудях та тугу, яка ніколи не зникне.