Work Text:
- Рухайся, – Ґоніль ногою штовхає хлопця, що від задухи в кімнаті спав на підлозі. – ми запізнимось в перший день і втратимо роботу.
Аномально спекотне літо посеред великого міста застало їх вперше. Здавалось, що люди танули посеред вузьких доріг й стікали наче ванільне морозиво(або яке там ваше улюблене) солодкою водою у вафельний ріжок і по липким рукам. День неможливо зупинити, а солодощами неможливо наїстись до відчуття ситості
.
Перший рік після вступу особисто для Джісока був важким – довелося щось робити, аби на мінімальні бали закрити цей семестр й про нього більше не думати. Другим із нещасть вже обох хлопців була відсутність стипендії, а значить гроші в маленькій кімнаті гуртожитку не водились теж. Джісок протягом семестру навіть не думав шукати роботу – на початку семестру багато гуляв, насолоджувався студентським життям і брав від вільного часу максимум, а під кінець останніх двох тижнів підтиснув хвоста й бігав по усіх корпусах коледжу, аби закрити предмети й спокійно перейти на другий курс.
- Підіймайся. – Майже кричить Ґоніль, бо часу до початку зміни було дуже мало.
- Я вже думаю, що мені не конче треба ті мізерні гроші. – Мугикає Джісок, аби тільки довше поніжитись на охолодженій підлозі.
Проте відповіддю його сусіда був мат і гучний стук дверима, що дав знак – розбирайся сам.
- Козляра.. – повільно протягує Джісок й підіймається з підлоги.
Кімната в гуртожитку мала бідний вигляд, а безлад на полицях, поверхнях і у шафах робила із нього ще й безталанний. Старі меблі, що скрипіли, пластикові вікна не мали сенсу без москітних сіток, а простір замалий для двох чоловіків високого зросту. Десь на стільцях та поміж ними лежав одяг, в ніжках під столом і ліжком заплуталась зарядка невідомого власника. Двері старої шафи розмальовані так давно, що фарба місцями потріскалася, пожовтіла й відпала, а стіни у вільних кутках мали дірки від кнопок, якими чіпляли постери. З Ґонілем вони не були дуже близькими. Їхній зв’язок скоріше можна було назвати відповідальним синтезом, ніж дружбою. Це влаштовувало Ґоніля, але не влаштовувало самого Джісока. Інколи хотілося бути ближчими. Бути друзями.
Вечорами Ґоніль зникав, і Джісок почувався страшенно самотньо. Він мав друзів у кампусі, але дружба у гуртожитку здавалася чимось таким.. потрібним. Цим хотілося хизуватися, розповідати про найкращого сусіда й бути ним. Знати його друзів і знайомити зі своїми, ходити з ним на тусовки та обговорювати спільних знайомих. Проте Ґонілю цього не хотілося та він ніколи про це не говорив.
Квак підвівся, через силу вдівся в те, що було найближчим і не лежало на підлозі, забув зазирнути у дзеркало та покинув закуток сумної кімнати. Поза межами кімнати давно світило літнє пекуче сонце. Джісок мружив очі й посеред коридору шукав в чаті з напарником адрес їхнього нової точки. Навчання вже майже закінчилось, більшість студентів залишили гуртожитки й надали перевагу рідним домівкам, але дехто ще мав екзамени й перездачі. Джісок радий, що він не входить в жодний з цих списків. На вулиці літо тануло у руках і стікало з волосся по лінії щелепи. Ховалося на лавах під каштанами й горіхами, чекало на дощ поки проходило повз вітрини продуктових магазинів, не бачило годинників на екрані телефону й знущалося з підлітків у джинсах.
- Нарешті. – з насмішкою видихає знайомий голос. – Я вже сказав хлопцю котрий буде тебе стажувати, що ти не прийдеш.
- Ти..
Але договорити Джісок не встиг, та й не хотів. Ґоніль почує усі його нові клички й звання вже як буде вдома, а зараз грати на публіку нема часу.
- Вибачте за запізнення, – дуже голосно й швидко проговорив Джісок підбігаючи до віконця у точці, де продається морозиво. – я стажист – Квак Джісок, сьогодні мій перший день.
Хлопець перед ним, на диво, не мав осудливого похмурого погляду. Його очі добрі й спокійні, під одним із них його прикрашає родимка, хоча й ховається за оправою окулярів. Кучеряве волосся спадало на плечі й прилипало пасмами до шиї.
- Тебе звільнено.
- Що?! – По чолу Джісока стікав піт, а щоки палали чи то від жари, чи то від сорому бути звільненим в перший день свого стажування. Нову роботу без зв’язків шукати складно.
- Жартую. – Хлопець ледве помітно підняв кутики губ. – Ненавиджу стажистів.
- А ти чесний, – ‘’аж занадто’’ пролунало в голові ще рожевого Джісока.
- Зрозумієш мене після того, як почнеш працювати. – Хлопець смикнув плечем, аби Джісок почав слідкувати за діями його рук. – Кожен новий стажист йде з цього місця. Я вже перестав запам’ятовувати обличчя.
Джісок кивав, і спостерігав як вправно незнайомець обслуговував – приємно вітався, посміхався дітям, зачаровано, немов знав напам’ять, розповідав про смаки та знижки. Щось у ньому зачаровувало. Змушувало Джісока слідкувати та захоплюватись. Солодкість морозива у стаканчику змішувалося з хрустом вафлі, стікало солодкою водою крізь пальці й знову з’являлося на вустах, коли хлопець навпроти вітався. Здавалося, що Джісок затамував подих. Здавалося, що люди, які купували морозиво, не помічали наскільки сильно незнайомець випромінював хуткість і смак.
- Не хочеш спробувати? - почав хлопець. – Я подивлюся, а потім піду на перекур.
- Не думав, що люди які продають морозиво курять. – Враження Джісока про солодкість змінилися терпким смаком обпаленого напівзотлілого паперу. Саме такою для Джісока була його перша цигарка.
- Усі хто працює у сфері обслуговування більше ніж дев'ять годин починають палити. Зрозумієш.
Хлопець глузливо всміхнувся, але до Джісока не повернувся той солодкий присмак фісташки й меду. Ставало несказанно жахливо, і хрумка вафля перемішувалася з табаком.
- Мені ванільну кульку, будь ласка. – Приємна жіночка з візочком-велосипедом. – А тобі що, любонько?
- Я не хочу брати морозиво у цього дяді. – голосно репетувала дівчинка. – Де інший! Де той гарний!
- Я достатньо гарний і вправний аби продати Вам морозива. – Підморгнув Джісок, хоча для себе відмітив, що його відчуття все-таки зачепили. І не аби хто, а звичайна дитина. – Стаканчик чи ріжок?
Дитина недовірливо обирала смак, неначе тягнула час пережовуючи його. Рука, що ніколи не тримала порцювач, не вправно втримувала кулька морозива. Джісок нервував, в голові не трималися смаки, які люди замовляли, через що приходилося перепитувати мінімум два рази. Один раз він забув запитати в людини йому ріжок чи стаканчик, а один раз облаявся про себе, і клієнт це почув і пішов. Від сьогодні будь-яку роботу він почне цінувати.
- Непогано.. – Почулося позаду. Джісок навіть не знав, чи сходив той хлопець на перекур, чи він весь час стояв позаду й наглядав за ним. – У тебе виходить краще, ніж я сподівався.
- Я буду згадувати цей день як той в який мені треба купити словник.
Хлопець нічого не сказав. Жестом вказав Джісоку відійти назад і зайнявся клієнтами вправніше, ніж Квак. День тягнувся неймовірно довго, морозиво зникало і з’являлося, незнайомець посміхався раз за разом, кутики його губ застигали, а потім вертались до звичайного положення. Зморшки на лобі питально з’являлися, а потім згладжувалися. Джісоку здавалося, що в його холодних руках трималося ціле літо.
Інколи хлопець просив його підмінити, і Джісок намагався його копіювати. Посміхався коли люди приходили й замовляли, висовував кінчик язика коли набирав морозиво у порцювач, питав чи треба щось ще й з щирістю бажав ‘смачного’ й ‘гарного дня’. Приємні до душі люди роблять буденність приємнішою.
Годинник перебіг далеко за половину дня. Десятки облич змінилися, деяких Джісок впізнавав, бо вони приходили за добавкою, деякі здавалися хмурими й замисленими. Квак, натхненний запахом вафлі й залюблений смаком полуничного морозива вже з захватом працював сам. Звісно, більшу частину дня працював партнер, але дрібні замовлення він доручав Джісоку, аби той ‘набивав руку в роботі з ложкою’.
- Я так і не знаю твого ім’я. – Раптово вигукнув Джісок, коли партнер знову збирався на перекур з причини відсутності покупців. – Ми знайомилися?
- Вибач, - хлопець засміявся, - Ґоніль запропонував налякати тебе звільненням, тож я не очікував, що ти пропрацюєш тут весь день.
- Ґоніль!? – Джісок не повірив.- Він самий. – Незнайомець потер носа й поліз рукою до кишені. – Я Хан Хьонджун.
А потім зник. Висох, неначе морозиво, що три хвилини назад тануло крізь пальці. Залишив посмак шоколаду і горіхів, запах цигарок у повітрі. Все ж таки Джісок не вірив, що людей до паління приводить саме робота. Для нього це щось більш психологічне, часом щось страшне і трагічне, часом це підліткова манія здаватись крутим і дорослим. Робота у фургоні не той чинник через який можна звернутись за порятунком до пачки цигарок. Але нехай, все ж таки це частина Хьонджуна, нехай і не така приємна для розуміння й знайомства.
- Дзвонив адмін, питав чи ти прийшов. – Хьонджун, здавалося, досі глузує зі слів Ґоніля. – Але я сказав, що все чудово і ти на сьогодні вільний.
Джісок піднявся зі стільця і вже хотів заговорити, але його перебили.
- Завтра я не працюю, моя зміна в п’ятницю, приходь на дев’яту, аби подивитися як я відкриваю зміну і як підготовлю морозиво. – Він зробив паузу, облизуючи губи, а потім додав. – Про твоє запізнення я промовчав, але як відкривається зміна ти повинен знати, тож.. Чекатиму.
Джісок не пам’ятає чи попрощався він. Одне лише Хьонджунове ‘чекатиму’ текло по губах і залишалося яблучним соком на ключицях. Хан, і його смак, його вигляд і його голос знову і знову з’являлися на перехрестях і Джісок ненавмисне шукав очима в людях його риси в перехожих. Враження від роботи теж брали верх, Квак мимоволі додумував як відповідально прокинеться в п’ятницю хоча б від третього будильника і як з нетерпінням спостерігатиме за сонним містом, що прийде до нього по морозиво.
І все-таки. Хьонджун був таким страшенно солодким. Таким м’яким і зі шматочками горіха, що кришився на зубах. Сьогодні йому пробачилися цигарки та невдалий жарт Ґоніля.