Work Text:
Було так тихо. Жодного звуку, наче весь світ загорнули у важку ковдру цілковитої ізоляції.
— Реґулусе.
І ось тепер це, і це просто жорстоко, подумав він. Жорстоко, що його власний розум викликав його голос саме цієї миті. Він проігнорував це.
— Реґулусе?
Чому, чому, чому? Хіба це могло бути справедливо? Невже після всіх подій, після всього пережитого, його розум не міг дати йому бодай хвилину спокою?
Він тримав очі заплющеними й зосереджувався на порожнечі. На самотності. Він більше не відчував води.
Він припускав, що так воно й буває, коли холод бере своє. Що в якийсь момент тобі ставало настільки холодно, що ти просто завмирав. Переставав відчувати будь-що, зовсім.
Йому не було холодно, принаймні не так, як мало б бути. Холод не кусав його шкіру, не намагався пробратися в м'язи, в кістки. Можливо, він просто уже сидів там. Можливо, він уже осів глибоко всередині нього.
— Ти вже все, закінчив?
Жорстоко. Справді. За будь-яких інших обставин цей медово-солодкий голос із натяком на кривобоку посмішку та відгомоном щастям далекого літа став би бажаним полегшенням. Перервою в тій самотності, у нерухомості, яка тепер пустила коріння в його свідомості. Світлом у темряві.
Але зараз? Він був би щасливий ніколи більше не чути цього голосу. Відпочивати й тужити за спогадом про те, якою колись ця усмішка відчувалась. Як воно було — торкатися цієї усмішки, зціловувати її з губ.
Так. Він дійсно був вже все.
Його розум був непідробно жорстоким. Знущатися з нього тим, чого він не міг мати, знущатися з того тим, що він втратив, чого зрікся.
— Реґулусе...
Такий грайливий тон. Ніби дитина, яка хотіла уваги і знала, що отримає її.
Він грався з ним.
Це воно? Це його пекло? Його власна форма чистилища, створена для того, аби заподіяти йому якомога більшого болю, бо він, звісно ж, ще недостатньо настраждався.
Це було майже комічно.
Він не міг зрозуміти, чи хоче він вибухнути сміхом, чи розридатись, чи кричати, поки його легені не розірвуться і голос не зламається.
Він сумнівався, що зможе зробити бодай щось із цього. Він надто втомився. Виснажився. Він точно вже все.
— Ти збираєшся подивитися на мене чи так і плануєш пролежати там увесь день?
Чистилище. Чим ще це могло би бути? Він дав своїм думкам полинути до всього того, що цілком могло приректи його на такі муки. Насправді він не збирався дивитися на нього. Не міг себе змусити. З одного боку, все це могло бути пасткою, цей голос міг бути вивертом, посланий заманити його в безпеку, затишок і знайому звичність. З іншого, це могло виявитись правдою. І він не був певен, що з цього гірше.
— Коханий... будь ласка? Просто розплющ очі...
Він і не очікував від смерті справедливості. Ще в ранньому віці він зрозумів, що їхній світ був яким завгодно, тільки не справедливим.
Проте саме він, цей хлопець, змусив його повірити, що хай навіть світ і несправедливий — жити усе одно варто.
Але та посмішка, ті добрі очі, м'які руки, рум’яні щоки, розкуйовджені каштанові кучері тепер були поза його досяжністю.
У безпеці.
Поки він блукав у темряві, його серце, його сонце могло жити далі. Продовжувати дихати.
У безпеці.
Не тут, у безкрайому морі загублених душ, болю та самотності. Не тут, серед холодної порожнечі, де він крижаніє, але водночас і ні.
— Реґулусе?
Солодко.
Гірко.
Нехай це буде його чистилище. Нехай холод затягне його на найтемніші глибини. Йому було абсолютно байдуже. Аби лиш побачити ту посмішку востаннє.
Він розплющив очі — і ось він. Схилився над ним. Дивився на нього. Його сонце, його рятівне коло. Каштанові кучері розтріпані теплим літнім вітерцем, усмішка розтягнулася від вуха до вуха. Яскраві зайчики золотавого сонячного світла витанцьовували по обрисах його обличчя, розбиті на дрібні краплі та смуги листям дерева над ними.
— Ось і ти.
Знову перед ним постало питання, сміятись йому чи розридатися. Він обрав перше, і з його горла вирвався тихий, задиханий смішок полегшення.
Джеймс.