Work Text:
Той перший поцілунок, який вона подарувала йому перед тим, як увійти в вогонь, Джорах пам’ятав довго. Тоді це був перший та єдиний поцілунок, яким наділила його королева, і згодом вона лишень іноді ніжно торкалася його щоки або обіймала, а він не смів мріяти про щось, крім найневинніших та дружніх дотиків.
“Ви — мій найближчий друг”, — говорила Дейенеріс.
“Ти потрібен мені”, — говорила Дейенеріс.
Вона пробачила йому зраду, за що інших чекав би костер, і цього вже могло бути достатньо. Але...
***
Другий раз Дейенеріс поцілувала його в щоку знову перед смертельною небезпекою — для неї чи для нього, або для них обох. Вона не казала лицареві, що збирається разом з усіма битися з армією Короля Ночі.
Він перегородив їй дорогу, коли вона йшла до Дрогона.
— Кхалісі, невже ви хочете...
В її очах горіло полум’я. Полум’я не вбивало її, але Король Ночі міг кинути спис в Дрогона, так, як у Візеріона. Що, якщо... на додачу, є стріли. Дуже легко поцілити знизу в когось нагорі. Дуже легко звинуватити у цьому мерців.
— Невже я можу залишитися? — спитала Дейенеріс. Спокійно — вона не очікувала довгих заперечень. Вона не терпіла би їх.
— Невже я можу дозволити вам? — спитав Джорах майже з відчаєм. — Я не можу.
“Я не хочу дивитися, як ви будете горіти. Навіть якщо ви не можете згоріти”.
— Ти пропонуєш мені піти до крипти разом з жінками та дітьми? Зі старими та хворими? Сховатися там — мені? Дракону?
Дейенеріс не підвищувала голос. Оточуючі могли подумати, що вони з лицарем просто розмовляють.
— Я розумію, але... — Джорах болісно стиснув губи. І тоді вона, підвівшись навшпиньки через різницю в зрості, знову поцілувала його в щоку — на очах у всіх, хто збирався в битву. На очах у північних воїнів та навіть Джона Сноу, якому останнім часом діставалася особлива прихильність її величності.
— Ти боїшся цього, — з ласкавою посмішкою прошепотіла Дені — не з питанням, як тоді. Не чекаючи підтвердження лицаря, вона рішуче пішла до Дрогона, що підставляв матері чорне крило. Джорах дивився їй услід, і на мить йому здалося, що тендітну дівочу постать вновь охопило полум’я, але це був лишень спалах факела.
***
Третій їх поцілунок стався після сходження її величності на Залізний Трон, коли відгриміли всі овації та виклики “хай править вона довго!”. Дейенеріс підійшла до Джораха на балконі, поки навкруги нікого не було — розрум’янена, щаслива, переповнена тріумфом переможця і чомусь розгублена. Він схилив коліно, піднімаючи очі і дивлячись знизу вгору.
— Моя королева. Моя законна королева. Я так мріяв це побачити.
“Ви можете і маєте правити. Вас не тільки поважатимуть та боятимуться. Вас любитимуть”.
Очі Дені блищали зірками, але раптом Джорах зрозумів, що блищать вони від сліз. Він миттю піднявся з колін, заглядаючи в її обличчя — та Дейенеріс плакала не по тій причині, з якої звичайно плачуть.
В її очах вогонь, а не сльози, але, може, навіть дракону можна плакати від радості?
- Я...
ЇЇ пальці стиснули його передпліччя. Тепер Дені дивилась знизу вгору.
- Я... Джорах, я...
Він весь перетворився на слух, відчуваючи, що королева скаже щось дуже-дуже важливе. Для неї, а значить, і для нього. Що вона могла сказати? “Я це зробила”? “Я повернула своє”? “Я така щаслива”?
— ...вдома, — самими губами прошепотіла Дейенеріс. — Джорах, я... вдома.
І тоді він поцілував її. Перший наважився схилитися, притискаючись губами к її вустам, не знаючи, що буде з ним після цього, але розуміючи, що йому все одно. Джорах очікував, що його відштовхнуть, але гарячі губи Дені відповіли на цілунок, і вона обійняла його так сильно, немов інакше не змогла б стояти.
***
— Джорах, — його потягнули за рукав. Прогулянки на свіжому повітрі були корисні для жінок у положенні, і, звісно, Джорах завжди супроводжував її. Свою королеву, свою дружину... він досі не міг в це повірити, часто думаючи, що ось-ось прийде до тями в Цитаделі помираючим від хворі або стікаючий кров’ю в бійцівській ямі, чи на Півночі, чи в кхаласарі — він багато де міг загинути від чужого меча.
Але він був живий. І він був тут. І навіть був принцем-консортом, а головне — батьком дитини королеви.
Неймовірно, і все ж таки...
— Джо-орах! — невдоволено покликала Дені, смикнувши чоловіка за рукав ще раз.
— Так, моя кохана?
— Нахилися, — з дуже серйозним видом промовила Дейенеріс. Коли Джорах нахилився, вона поцілувала його в щоку, а він, піймавши її вуста, перетворив поцілунок у справжній.
Ніхто не бачив їх в садах Червоного Замку, а якщо б і бачив — то цілуватися для подружжя, яке чекає на дитину, найзвичайнісінька справа.