Work Text:
Дейенеріс Таргарієн завжди трималася велично і поважно. Навіть коли була лише принцесою, наляканою нареченою дикуна — все одно вона сиділа прямо, і нічого в її постаті не видавало страху та хвилювань. Вона посміхнулася Джораху, приймаючи з його рук подарунок на весілля, і це була спокійна посмішка — особливо для тієї ситуації.
І потім вона ніколи не давала відчути оточуючим, що має слабкості. Хоча, звісно, вона їх мала — королева з кров’ю дракона, вона все ж таки була юною дівчиною, вона втомлювалась від війни, вона хотіла спокою, хотіла сміятися, хотіла дивитися на квітучі дерева... Але дракони не садять дерев. Вони спалюють їх у полум’ї.
Джорах бачив її слабкою — тільки він один. Він бачив її, коли на голову її брату лили розплавлене золото, і Візеріс молив Дені помилувати його, але вона мовчала і лише посміхалася. Він бачив її, коли вона намагалася будь-якою ціною вилікувати Дрого, хай навіть з допомогою магії крові — чи кохала вона чоловіка, чи боялася залишитись на самоті без нього, Джорах не питав. Смерть кхала так чи інакше була вироком для кхалісі, яка після мала відправитися до Вейес Дотрак та приєднатися до дош кхалін, чого Дені навряд чи хотіла. Він бачив її, коли вона втратила дитину, і коли прийшла до тями, вислухавши все, що їй сказали — що дитя народилося потворним та було мертвим. Будь-яка жінка на її місці б розплакалася, але Дейенеріс була спокійна — спокійна та зла. Якщо вона плакала, то наодинці з собою. Він бачив її, коли вона піднялась із попелу, тримаючи на руках драконів. Він бачив її стомленою та виснаженою у Червоній Пустелі, коли йти було важко, коли гинули люди і коні, коли не вистачало води та їжі, але вона йшла і жодного разу не жалілася на втому. Він бачив її, коли вона, плачучи і не соромлячись цього, вимагала від нього: знайди ліки від сірої хворі та повернися до мене, тому що ти мені потрібен.
Він бачив її наляканою, він бачив її втратившою контроль над собою від гніву, він бачив її у відчаї, він бачив її всякою... але навіть у жаху, у відчаї, у гніві, у сльозах — Дейенеріс Таргарієн зберігала свою вроджену велич.
***
Північ личила їй — срібне волосся було схоже на сніг, а біла сукня, яку вона одягла, підкреслювала цю сніжність, зимовість, кристальність. Невже у такій білій, немов створеній зі льоду дівчині може палати полум’я?
Дейенеріс йшла поруч з Джорахом, користуючись моментом, коли їй не було потрібно радитися з лордами Півночі та Вінтерфеллу, коли її лишали в спокої і вона могла поговорити про майбутню битву зі своїм лицарем, прогулюючись у саду — або в тому, що колись було садом, тому що зараз на гіллях дерев ріс тільки сніг. Джорах знав, що дерева Півночі можуть цвісти, що в них є квіти — хоча мало, в порівнянні з квітучим Простором, та все ж є, що навесні Північ може радувати око, і міг розповісти про це королеві, але не наважувався, відчуваючи, що вона не хоче слухати. Її величності не подобалась Північ, і її величність мала на те привід.
Джораху було соромно за те, як місцеві поводять себе з нею, і він не розумів, чому. Вони не були зобов’язані падати їй у ноги, але й відкрито виказувати непривітність у них не було причин.
— Я думаю, що дотракійці можуть поїхати в авангарді, — тим часом говорила Дені. — Вони достатньо сильні, щоб розкидати мерців, врізавшись в їх стрій та порушивши його. І я думаю, що... ой!
Вона неочікувано послизнулася на льоду і впала би, але її вчасно спіймали руки лицаря. Джорах застиг, дивлячись прямо в бузкові очі королеви. Вони майже обіймалися — та ні, вони дійсно обіймалися! — і він мав відпустити її, допомігши стати рівно, але він не спішив, а вона, в свою чергу, не відсторонювалась від нього.
Час, здавалося, зупинився.
Джорах відчував тепло Дені, і вона, певно, теж грілася його теплом. Спека не завдавала їй проблем, але холод Дейенеріс переносила гірше — так, як і її дракони. Може, тому вона зволікала, знаходячись в обіймах лицаря?
Мабуть, вона могла почути його серцебиття. Мабуть, його серцебиття міг почути весь Вінтерфелл — в повислій тиші замовкли навіть ворони.
Крижу тиші розбив її сріблястий сміх.
— Вибач, сір. Мені треба бути обережнішою, коли я йду по снігу. Я не знала, що він буває таким слизьким.
— Я мав вас попередити, — винувато сказав Джорах, відпускаючи Дейенеріс. — Тепер ви знаєте, що краще ходити обережно, або у супроводі тих, хто може вас підтримати, щоб ви не забилися.
— Так, — погодилась Дені. — Дякую, — і знову сріблясто засміялася.