Work Text:
Королева має вислуховувати всіх, і це не змінилося, коли Дейенеріс зайняла Залізний Трон. Вона більше не влаштовувала аудієнції для кожного, як у Міерині — вона б просто фізично не змогла говорити з усіма бажаючими, але вона приймала лордів, купців, навіть деяких простих містян чи селян, якщо їх причина зустрічі з її милістю була важливою.
Джорах завжди був поруч з нею — у якості лицаря чи принца-консорта, змінилося лише його місце. Як лицар, він стояв біля її трону, як консорт — сидів на своєму, не Залізному, але також незручному, і від сидіння в нього також затікало все тіло. Дені, однак, було гірше — їй доводилося сидіти на залізі, гострому, та ще й холодному. Після декотрих прерікань Джораху вдалося вмовити королеву підкладати м’яку подушку, доводячи, що маленька непомітна подушка для зручності не позначиться на її величі, а от застуда може позначитися, і Міссандея сама визвалася зшити перинку, що остаточно змусило Дені здатися.
Але, крім аудієнцій у тронному залі, були наради, де вони сиділи за столом. Найбільше всього Джорах любив такі наради, незважаючи на їх учасників та теми, які вони обговорювали — все одно у Семи Королівствах все було спокійно. Може, відносно, може, ненадовго, але спокійно. Королева та вельможні лорди говорили про побутові речі: зерно, врожай, торгівля, заборгованість Залізному Банку... Не про війну. Війна закінчилася.
Та Джорах любив наради не лише за спокій.
Сьогодні вони збиралися з Ярою та леді Оленною, щоб вирішити, скільки риби потрібно доставити в Королівську Гавань та Простор, і що взамін за це отримає Пайк, у більшості промишляючий риболовством. Джорах мав, що сказати і що порадити — він був присутній поряд з королевою не просто так. Дейенеріс прислуховувалась до нього, і в теперішньому своєму статусі він міг навіть прилюдно заперечувати їй.
Яра розказувала щось про кораблі, і Оленна слухала її, а Джорах відчув легке смикання за рукава — і одразу ж до його вуха приникли губи Дені, яка прошепотіла:
— Я терпіти не можу рибу. Мені хочеться скоріше закінчити це, і залишитися наодинці з тобою.
Він непомітно стиснув її долоню під столом. Шепотіти на вухо у відповідь було б неввічливо у відношенні до леді Грейджой та леди Тірелл, та й вони тоді б помітили — Дені вдавалося піймати момент, коли на них ніхто не дивився, і шепіт однієї людини не так кидається в очі, як шепіт двох.
Дейенеріс посміхнулася Ярі, відповідаючи їй, і Джорах теж щось сказав — хоча він мало розумівся на кораблях, однак Ведмежий острів теж частково промишляв торгівлею риби, тільки ловили вони її з берега, найбільше — з човнів.
Оленна заговорила про ціну, і Яра заперечила їй, просячи більше. Марно, подумав Джорах, торгуватися з Королевою Шипів — собі дорожче.
Його долоню стисли під столом.
— Коли вони нарешті дійдуть згоди, я поцілую тебе.
Судячи з того, як ніжно Дені провела пальцями по його руці, обіцяла королева не лише поцілунок. Джорах нервово відкашлявся, зробивши вигляд, що поперхнувся водою, і прийнявся розповідати про ціни на рибу, які зараз пропонував Ведмежий острів, щоб Яра могла порівняти. Ліанна не занижувала вартість, але й різновидів риби Ведмежий острів мав набагато менше, та й у більшості орієнтувався на торгівлю дичиною і шкурами.
Дені з усіх сил намагалася приховати, як з цього нудиться, потягуючи сік маленькими ковтками. Вона звикла до інших нарад — до військових. Вона звикла планувати наступи та захист, вона звикла до завоювань та оборони, а до мирного життя з усіма супроводжуючими його деталями, як, наприклад, риба — ще не звикла. Та й Яра, як бачив Джорах, теж не дуже бажала домовлятися про такі, на її думку, прості речі.
Присутність королеви була потрібна тут скоріш номінально. За все, що стосується харчового забезпечення столиці, відповідав майстер над монетою, яким Дені зробила Тиріона, і він, звісно, вже про все домовився. Але рішення Хайгардена та Пайка її величність мала знати і бути свідком їх домовленості.
Коли Оленна прийнялася доводити Ярі, що часткова плата фруктами не гірше, ніж повна — монетами, Дені знов стисла руку Джораха, і її гаряче дихання обпалило його вухо.
— І ти теж поцілуєш мене, коли ми залишимось удвох, чи не так?
Джорах кивнув, благаючи усіх богів, щоб його збентеження та бажання скорішого прощання з леді Хайгардена та леді Пайка не дуже яскраво відобразилися на обличчі.
Потім Дені шепотітиме йому на вухо інші речі. Потім вона не тільки шепотітиме, але й кричатиме. Потім, коли леди розійдуться, можна буде залишитися у залі, і просто на столі, поки вхід охороняють мовчазні та всерозуміючі Бездоганні... Джорах сковтнув. У залі, мабуть, не зовсім правильно для королеви. Але в них є спальня, де вже точно ніхто не посміє їх потривожити.
— Можна зробити це тут, — лоскотнув шепіт Дейенеріс. Невже вона так легко читала його думки по виразу очей?
— Я думала, що можна, і навіщо терпіти до спальні? — вона відверто користувалася тим, що Оленна з Ярою почали сперечатися, не помічаючи нічого. Або спеціально не помічаючи.
Вони обидві були дуже розумними жінками.
— Мій ведмідь не дочекається, я права?
Джорах дивом не застогнав. Що вона з ним робила?
— Домовились! — сказала леді Оленна. Вони з Ярою з’єднали руки на знак згоди — не цілуватимуть же жінки руки одна одній, та й потискати по-чоловічому не дуже правильно, тому, коли головами великих домів стали леді, у подібних випадках вони почали просто торкатися пальців.
Видихнувши з полегшенням (але приховавши це), Джорах благословив богів.