Work Text:
“Ми разом”.
Казати це було незвично, але так чудово — хоча вони й були разом вже давно. Але то було інше “разом”. Він був її лицарем, а вона — його королевою, і він не міг розраховувати на щось, окрім змоги знаходитися поруч з нею і захищати її від усіх ворогів. Нині вона все ще була його королевою (і завжди нею буде), але... але інакше.
“Ми разом”.
Це перетворилося на сумісне правління Сьома Королівствами, де Дені, звісно, була апріорі головною, але багато рішень приймала завдяки пораді Джораха. Це перетворилося на візити до Хайгардена, Пайка, Долини, Вінтерфелла та інших володінь великих лордів — разом, коли їх обох зустрічали майже однаково, і вони сиділи за столом поряд, бо це само собою розумілося. Це перетворилося на листи до вельможних панів Міеріна, Астапора та Юнкая, де Дейенеріс писала “її величність королева разом с його високістю принцем-консортом...”
“Ми разом”.
Вона промовляла це дуже легко. Джорах не міг так легко — він намагався в це повірити. Його “разом” звучало майже молитвою, коли він видихав ці слова — не говорив, видихав. Ми — разом.
Ми, такі різні, такі несхожі, такі неможливі — разом.
Якщо можливо розбудити драконів, то можливо все, чи не так? Навіть такий шлюб. Навіть таке кохання, немовби заздалегідь приречене, але, як виявилося...
— Ми ж завжди будемо разом? — питає Дені. У бузковості її очей відображається його обличчя. Джорах відчуває якийсь благоговійний трепіт, чуючи з її вуст це “разом”. Це священне закляття.
Він припадає губами до її долонь, викликаючи сміх — їй чомусь лоскотно.
— Завжди. Завжди, кхалісі. Завжди, моя королева.
— Ну, ти маєш звикнути, — Дейенеріс насуплюється. — Це не так вже й важко.
Не важко — назвати святиню людським іменем? Але вона не свята. І не божество. Вона дівчина, вона жінка з плоті і крові... його жінка.
І все ж таки важко.
— Дені, — вимовляє Джорах ще благоговійніше. — Де-ні... — немов пробує її ім’я на смак. Так дзвінко, сріблясто і ніжно. Дені.
— Я завжди буду поряд з тобою, Дені. Ми завжди будемо... разом.