Chapter Text
Світанок ледве проривався крізь гілки багаторічного лісу. Маленькі сонячні промінчики ледь-ледь постукали у вікно хатини, а те різко відчинили зсередини. Парубок глибоко вдихнув свіже ранкове повітря наполовину виглянувши з вікна та посміхнувся новому дню.
— Сонце, ти світиш однаково всім ~ Навчи мене бути таким ~ Навчи мене просто світити ~ — наспівуючи собі тихо під носа, хлопець почав збирати сумку для трав.
Мерлін жив сам. Не сказати, що він був одиноким: до нього приходили люди з проблемами, ось хоч Ґаюса взяти. Він був другом матері хлопця та вже давно, за її проханням, провідував Мерліна. Чоловік, що колись був магом, а зараз виконує роль королівського лікаря, приходив до юнака та навчав його цілительства. На заміну отримував найкращі трави з усіх куточків королівства. Чому ж Мерлін не ходив до Ґаюса сам? Чаклуни були заборонені ще до його народження, тому він вирішив спокійно жити якомога далі від своїх рідних, не наражаючи ні себе, ні їх на небезпеку. А знахар, що ходив у ліс та повертався з травами не викликав жодного подиву.
Сьогодні ж, Мерлін мав поповнити запаси леірни, що росла в озері та біля нього. Проблема була лиш в тому, що рослину потрібно було знерухомлювати магією, адже вона була як жива і тікала під землю, захищаючись. Для молодого мага це було легко, а от старим людям побігати за леірною було важко.
Зібравшись в дорогу, одягнувши свій улюблений червоний шарф та повісивши на дверях табличку: "Пішов назавжди", хлопець попрямував до озера. Іти було недовго, але Мерлін вирішив розтягнути задоволення від прогулянки ранковим лісом, тому дорогою хлопець мугикав пісні та слухав пташок.
***
Полювання для Артура було віддушиною. Коли він на самоті блукав лісом, прислуховуючись до життя навкруги, голова очищалася від голосу батька, який завжди казав не ганьбити його та триматися відповідно його статусу. Принц. З дитинства це було більше клеймом, ніж привілеєм. Кожного дня, зациклений на знищенні магії батько читав лекції про її небезпечність та наповнював серце ненавистю до будь-якого її прояву. Але чим більше він говорив про магію, тим більше хотілось побачити її наживо. Дитина, матір якої загинула від рук магії хотіла доторкнутись до цього забороненого чуда. Через цей потяг, у свідомому віці, хлопець почав відчувати сором та зневажати себе.
Від цих думок, докорів сумління та постійних страт "магів" Артур тікав у ліс. Майже завжди це було в супроводі з лицарями, але сьогодні він вирішив провітритись наодинці.
Вполювавши вже трьох зайців, парубок вирішив дати своєму коню відпочити, тому направив його в сторону озера. Майже добравшись туди він сповільнив коня і почув дивні звуки, що лунали від водойми.
Спішившись, парубок виглянув з кущів і побачив як хтось, з закоченими до стегон штанями, ловить рибу голими руками. Іншого пояснення хлопець поки не бачив, бо незнайомець то стояв нерухомо, розставивши ноги й піднявши руки, то різко опускав верхні кінцівки у воду, витягаючи звідти щось. Спостерігаючи за диваком, Артур забув за коня і той, вже побачивши воду, почав гарцювати на місці.
Незнайомець різко випрямився та подивився в сторону хащів. Вирішивши, що стояти в кущах сенсу немає, блондин повів коня до води.
— Ей, чудило, як улов? — почав Артур. Почувши це, чорнявий закотив очі та повернувся в сторону хлопця.
— Друже, може ти б ішов в інше місце? Озеро велике.
— Як ти мене назвав? — трохи здивовано видихнув блондин.
— Друже. Думаю, це моя помилка. Я зі збоченцями, що дивляться за іншими з кущів не дружу.
Видихнувши повітря, Артур захоплено посміхнувся. Говорити з кимось, хто більший тебе та ще й зі зброєю так зухвало. Незнайомець не дивак. Він самогубця.
Поки хлопці мірялись поглядами, кінь вирішив все ж попити води й сіпнувся в сторону озера. Артур, що забув за тварину полетів у воду. Він намагався схопити за повіддя, але кінь вже нахилив голову і тому парубок все ж скупався.
Піднявши голову з води, принц почув заливистий сміх. Дзвінкий, нестримний. Забувши про болото в роті, блондин ковтнув ком, що став в горлі від того як привабливо виглядав хлопець, коли всміхався.
Відразу ж після цього почав відкашлюватись і відпльовуватись.
— Не потрібно було сюди йти, я ж казав. А тепер ти біля моїх ніг, — в кінці репліки незнайомець всміхнувся. Артуру ж було не до сміху. Те, як він впав перед незнайомцем, те, якою компрометувальною була ця поза, все це змушувало принца ніяковіти. Крізь зуби, блондин пробурмотів:
— Зараз і ти будеш тут...
Після цього, вже мокрий хлопець, швидким випадом схопив юнака, що сміявся, за талію та втягнув того у воду. Звичайно ж брюнет не був готовий до цього, тому скрикнувши він опинився під блондином.
Секунда, хвилина, година… Жоден з них не міг би сказати скільки часу пройшло. Все, що мало значення — це сині очі навпроти синіх очей. Неможливо схожі, але такі різні.
Кінь схропнув і вийшов з води. Тільки це витягнуло парубків з часової петлі. Відсахнувшись та впавши назад, Артур заціпенів. Мерлін був здивований, але все ж піднявся на ноги.
— Схоже не потрібно було сміятись над тобою. — сказав він тихо.
— Над Вами. — поправив його принц.
— Що?
— Ти взагалі ідіот? Я в дорогих одежах, на породистому коні, зі зброєю. — закінчивши перераховувати все це, Артур подивився в сині очі знову, — Хіба це не вказує, що я вельможа?
Ні крихти не зніяковівши хлопець відповів:
— Я думав ті, в кого є гроші, хоч має освіту. Ти перший мене образив!
— Ще пальцем тикни, — всміхнувшись, блондин подумав, що годі бовтатись у воді й підвівся. Обтріпавши штани від мулу, він зняв жакет. Все одно все мокре, хоч рубаха просохне.
Брюнет дивився йому прямо на груди. Силует просвічувався дуже чітко. Погляд сам собою ковзав по пресу, талії, потім підіймався до ключиць і гальмував на темних ареолах. Коли цей інтерес помітили, хлопець відвів погляд на коня. Той спокійно жував щось.
— Він їсть леірну!!! — Мерлін підбіг до коня і почав намагатись залізти тому в рота, — Виплюнь!! Я кому сказав?! Виплюнь, негайно!
— Що ти робиш? — трохи стомлено спитав Артур.
— Він їсть лікувальну траву, зупини свого коня, осел! — все ще бігаючи навколо коня хлопець почав справді переживати за тварину. Господар відразу ж підійшов до свого улюбленця та почав допомагати. Коли той нарешті виплюнув рештки рослини, обоє парубків трохи заспокоїлись.
— Ти знаєш, як йому допомогти? — занепокоєно спитав блондин.
На секунду йому здалось, що очі брюнета на мить мигнули золотом. Переживаючи за тварину, принц спихнув це на сонце.
— Він не сильно постраждав. Я думаю настоянка рамери допоможе його організму повністю очиститись.
— І де мені її шукати?
— Ну може, якщо ти будеш до мене більш шанобливий, я зможу її для тебе знайти. — сказавши це, юнак трохи прижмурився, сперся зігнутою рукою на коня та підпер нею голову. Можливо, це було загравання. Можливо, брюнет не знав що робить. Можливо, Артуру це сподобалось. Але показувати це було неможливим, тому він підійшов до брюнета та сперся однією рукою десь поряд з його ліктем, а іншою схопив мокрого шарфа на шиї юнака.
— Слухай сюди, шматок ідіота, або ти даєш мені ліки або я попрошу прикувати тебе на площі. Вибирай? — в кінці жорстока усмішка.
Мерлін вважає цю посмішку доволі привабливою.
Тут коню набридло, що його штовхають і він відступив вбік. За інерцією Артур знову полетів вперед. Майже поцілунок…
— Добре-добре, хоч відсунься від мене, приб'єш ще. — Мерлін відсунув від себе блондина та почав швидко говорити. Так він робив, коли хвилювався за своє життя. Точніше за свою сраку та неприємності, які можуть до неї прилипнути. — Взагалі мені здається, що ти тут як засланий вбивця. Або аби розорити мене, — він тикнув пальцем в сумку для трав, де декілька хвилин тому лежала леірна принаймні на два тижні, — я заробляю тим, що трави збираю, а твій кінь з'їв мої гроші.
Артур відчув сором, що такий принц як він, що не мав потреби в зароблянні коштів, лишив когось можливості поїсти.
— Якщо ти вилікуєш Бреда — я заплачу тобі сповна. Це моя вина, я признаю. — після цих слів він схилив голову в жесті вибачення. Брюнет відреагував не так, як очікував Артур. Він закотив очі та цокнув язиком, а після цього взяв повідець коня та повів геть з галявини.
Насправді ж Мерлін зніяковів. Його уявлення про те, які були багачі, було помилковим. Блондин визнав провину і аби хоч якось виправдати свій рум'янець він втік та, коли Артур побіг за ним, почав говорити цілковиту маячню:
— Ой, удаєш, наче робиш мені послугу. Це була твоя вина. І ти першим мене обізвав. Взяв і споганив мені день. — камінь, що лежав на шляху брюнета був безжалісно відбуцнутий носком чобота. Принц, що йшов поряд спокійно вислуховував тираду ображеного хлопця. До того ж спокою додавав смішний та водночас милий вигляд обличчя брюнета. З таким обличчям він міг верзти будь-що, всі розумні люди в цьому світі мали лише слухати його та погоджуватись з усім.
В такій атмосфері вони й дійшли до будинку парубка. Блондин здивувався, що в гущі лісу може бути така галявина, адже він жодного разу на неї не натикався, хоч і полював тут з дитинства.
— Постій тут, я зараз принесу ліки. — швидко проговорив Мерлін та пішов всередину. Дорогою знявши табличку, він швидко відкрив і закрив двері. Зупинивши магією віника та ганчірку, яка протирала всю хатину від пилюки, хлопець підійшов до шафи з готовими ліками та взяв потрібну настоянку. Наче згадавши за щось, схопив металеве блюдо зі столу та подивився, що твориться в нього на голові. Шкода, що подивитись, який жах творився в його голові було неможливо. Він би з радістю зазирнув кудись туди й поправив ті ганебні думки, як зараз волосся; пригладив і привів їх в пристойний вигляд.
Нарешті вигляд волосся хоч трішки сподобався Мерліну, тому він вийшов до блондина. Той чекав його там, де парубок сказав, і був схожий на прив'язаного собаку.
Кінь почував себе наче добре, хоча й з'їв багато магічної трави.
"Можливо в нього магічний імунітет? — подумав маг, — Але ж для цього потрібний постійний контакт з магією. Дивно…"
— Ось настоянка рамери, як я і казав. Залий це коню і все буде добре. Тепер оплата. — хлопець простягнув відкриту долоню з колбою в якій бовталась темно-синя рідина. Принц відразу взяв її та поклав замість неї мішечок. Схоже він був заготовлений, поки брюнет був у хатині.
Відкривши мішечок, Мерлін здивовано видихнув та перевів шокований погляд на блондина, що якраз давав настоянку Бреду.
— Ц-це забагато, я взагалі-то жартував, що це настільки дорога трава… — почав парубок, але його перебили.
— Це не багато. Для мене точно, — і знову посмішка, яка була занадто приваблива для Мерліна. "Неможливо бути настільки гарним." — подумалось брюнету. Артур же продовжив:
— Взагалі, я не знаю твого імені, а ти мого. Як тебе звати?
— І чому я маю відповідати першим?
— Ха-ха-ха, — трохи зігнувся від сміху блондин, — можливо тому, що я дав тобі сотню золотих? А взагалі, якщо тобі так хочеться, — юнак забрався на коня,— мене звати Артур.
— Як принца? — хлопець присвиснув. — Пощастило з ім'ячком, нічого не скажеш.
— Я і є принц. Артур Пендраґон. — трохи поблажливо сказав Артур.
Очі брюнета розширились. Все життя промайнуло за секунду. Що було б якби Артур побачив його, коли він магічив? "Він вже бачив, ідіот!" — сам собі прокричав парубок, згадавши, коли біля озера вирішив просканувати коня на отруєння.
— Мерлін…Моє ім'я Мерлін, мій Лорде. — вклонивши голову сказав парубок.
— Мерлін… — спробувавши ім'я хлопця на смак, принц сказав, — Є в тобі щось таке, Мерліне. Не знаю що, але точно є.
Сказавши це, Артур Пендраґон поїхав геть з галявини, дорогою, що заростала як тільки копито коня відривалось від землі. Вслід йому дивились золоті очі, а губи Мерліна шепотіли:
— Артур… Король Альбіону…