Work Text:
Вони й справді доклали зусиль до відтворення офісу: вкриті плиткою підлога і стіни сповнені бруду і цвілі, створюють враження пережитої пожежі та часу. Загальна атмосфера викликає враження потойбічного, того, що завжди на своєму місці, навіть коли ти хочеш про це забути. Тому він обов'язково повернеться.
Для цього атракціону навіть десь розкопали речі зі старої піцерії — як-от маленький й стрекотливий вентилятор, деталі аніматроніків у величезній коробці в кутку та дитячі малюнки. Приблизно такий Майкл якраз закінчує малювати, тільки персонаж на аркуші перед ним помітно відрізняється від знайомих дружніх тваринок.
Самотня пожовкла лампочка над головою висвітлює безліч гострих зубів у роті й животі золотого Фредбера з пурпуровим циліндром на голові. Перебинтована рука одразу ж зминає його і, відштовхнувшись від столу, Майкл від'їжджає на кріслі, аби влучним кидком відправити Фредбера в наповнений сміттєвий кошик. Бинти знову розтріпалися, і Майкл звичним рухом затягує їх тугіше, щоб між смужками не проглядалася фіолетова шкіра. Ніхто його не побачить, але самому неприємно це видовище. Генетичне захворювання шкіри — ось його виправдання до решти днів, адже в це повірити простіше, ніж у правду. Фірмова сорочка охоронця теж перекочувала в атракціон, і Майклу доводиться сидіти в ній і уявляти, як він, немов хамелеон, зливається з її фіолетовою тканиною.
Золотий іграшковий ведмедик посиджує в куточку столу і спостерігає з осудом, докором. Не відводить погляд, щоб Майкл ані на секунду не забув про скоєне. Майкл сказав би, що від нього кров холоне в жилах, але вона вже давно не циркулює в його тілі. Дві білі цятки ковзають лазерами, випалюють прокладений поглядом шлях, і Майкл буквально відчуває ці дотики. Здавалося, що після перенесеного він не здатний зазнавати болю, але той зачаївся глибше за органи. Його чорні западини з пурпуровими вогниками провинно споглядають у відповідь.
Майкл часто говорить з іграшкою — справа звички. Ніхто не говорить з живим мерцем. Роботодавці не просять прийти на зустріч — їм вистачає дзвінка. Та й хто захоче зустрічатися віч-на-віч із диваком, який сам напросився на роботу охоронця в це сумнівне місце. Майклу все одно доводиться ховати пурпурову і тріснуту шкіру під товстими бинтами й не знімати капюшона з маскою, щоб дірка в щоці не свистіла при розмові.
Мабуть, одне вони з Фредбером поділяли точно — бажання, аби Вільям заплатив за все. Розірвана шкіра в куточках губ натягується і тріскається. Ось чому він не посміхається, але зараз дуже хочеться. Тому що він нарешті тут і готовий зустрітися з батьком. Або з тим, що стало ним. Залишилося від нього.
Майкл не знав, чи пам'ятає хоч щось ув'язнена в іграшці душа брата. І що, якщо це щось — власні безпомічні ридання, сміх дітей, дотик рук старшого брата, що підносить з друзями до аніматроніка і важкі щелепи Фредбера. Тоді це пояснило б бажання ведмедика змусити Майкла тонути в жалобі без шансу здобути вибачення. Варто замислитися: хто дійсно з них іграшка?
Тому щодня Майкл бачить один і той самий сон — Фредбер тримає його в нескінченному лімбо жахливої помилки, допоки Майкл не спокутує гріхи.
Сміх, плач, ляскання.
І тріск.
Відчуває липку кров на обличчі. Задушливий запах металу, що просочується, всмоктується в шкіру і примарно тягнеться донині. Вона омиває, струменіє вниз і в ній грузнуть ноги. Крок зарваного кеда — і хлюпання сковує рух. Він закляк у заціпенінні, не може відвести погляду від того, що перед ним. Тихі схлипування на повторі закарбовуються десь під кіркою, ніколи не замовкають. Липкі краплі ніколи не відмиваються з обличчя і рук. Футболку доводиться спалити разом із кедами — його улюбленими.
Він несвідомо тягає іграшку з собою — навіть зараз взяв на роботу. А можливо, це вона переслідує Майкла скрізь. Проникає в його свідомість, аби раз за разом прокручувати один і той самий момент. Але не затирає до білявого полотна, як буває з фільмом на касеті, а щоразу показує дедалі чіткіше і жвавіше. З кожним новим сном кров стає яскравішою, плач гучнішим, а запах металу дужчим. Створюється враження, що через нього навіть не пробивається власний сморід тіла, що розкладається.
Дівчата завжди крутилися навколо Майкла — був тим ще жвавим підлітком, бунтарем. Високим, з яскравими блакитними очима і самовпевненою усмішкою. Усе ж, іноді він знімав цю маску — з братом та сестрою. Грав у ляльки з Елізабет, дозволяв заплітати собі волосся, розпивав уявний чай із пластикових горняток за маленьким дерев'яним столом, який спорудив батько, потураючи витребенькам улюбленої доньки. Допомагав молодшому з побитими колінцями, без докорів бурмочучи під ніс, який той нечупара. І так само до глухого ревіння лякав його, вважаючи, що все це не по-справжньому. Що це гра.
І Майкл, і Вільям застрягли у власних нескінченних пастках, без можливості вирватися. Один був поганим братом, другий — батьком.
Якби Вільям приділяв належну увагу поведінці Майкла, його знущанням з молодшого сина, чи змінило б це хоч щось? Зрозумів би Майкл, що чинить неправильно? Усвідомив би, що сам підштовхнув сестру ослухатися батька і підійти до Бейбі по морозиво? Елізабет не було. Матері не було. Вони лишилися наодинці з ним. Таким же бездушним і холодним, як зібрані ним роботи. Хоча навіть у них були душі.
Обидва винні, але нести тягар змушений Майкл. Відчувати спопеляючий білий погляд змушений Майкл. Потурати прагненням Бейбі мусив Майкл. Виправляти все доведеться теж Майклу. Як би прикро не звучало, але Майкл перейняв деякі риси батька. Шкода, що тільки після зустрічі з Еннардом — раніше вони б стали в нагоді.
Майкл стискає щелепу і стомлено видихає — подих ковзає крізь отвір у щоці, де проглядається щелепа. Кудлаті кучері лоскочуть шию, і Майкл проводить рукою по крижаному загривку. Стрілки годинника закінчують друге коло, а він усе не з'являється. Не чути шурхотіння металевих кроків, гуркоту у вентиляції. Як іронічно і банально повторювати за аніматроніками, батьку.
Іноді Майкл замислюється — а як би склалося його життя, аби не сталося тієї фатальної вечірки. Чи може бути виправданням за скоєне те, що він був дитиною? І чи шукав Майкл цього виправдання, яке нікому не треба і нічого не виправляє?..
Варто заплющити очі й він бачить себе, примару майбутнього, у тій проклятій піцерії. І головна подія на долоні. Скрегіт і клацання металевої щелепи — як горішок луснув маленький череп.
Маленький Майкл із маскою Фоксі на голові знерухомлений, немов відключений від живлення аніматронік. Тоді Майкл не помічав, скільки моторошності вони вселяли, коли очі не палали, а щелепа не рухалася в ритм слів дратівливої пісні. Теперішній Майкл зовсім не вписується в цю сцену, холодно й ледаче оглядаючись. Настільки вивчив кожну деталь, кожен наступний крок, що немає сенсу намагатися щось робити. Але він однаково ступає в багряну калюжу, бруднячи великі затерті кеди, і розв'язані шнурки тягнуться за ним, грузнуть у крові. Кістки, обернуті тонкою і прозорою як тюль шкірою, стискають дитячі плечі.
— Вибач, — холодно і безбарвно. Все співчуття, що накопичувалося роками під серцем, яке колись пульсувало — проплакане і вибите здертими кісточками. Залишилося у вибоїнах дитячої кімнати. Батькові було все одно, що син вимітав усі емоції на стіні. Здається, йому стало ще байдужіше на все після смерті молодшого сина.
Прожектор на сцені висвітлює фігуру за маленьким Майклом — у неї немає очей, тільки чорні зяючі діри з мерехтливими бузковими вогниками. Промінь світла одразу ж повертається до головної фігури на сцені. Плямкання, крапання, ледь помітні імпульси тіла. Він навіть не боровся за життя.
Незмірний жах поглинає дитяче обличчя — Майкл відчуває присмак подальших емоцій. Останньою буде усвідомлення, що білими цятками в порожніх плюшевих очницях слідкують за ним. Цей погляд настільки живий, сповнений емоцій, що Майкл заздрить — навіть гнів не зігріває крижану й порожню оболонку, якою є його тіло.
— Думаєш, час його кликати? — Фредбер не кивне і не відповість, але Майкл й так добре знає відповідь.
Мікрофон вкритий пилом, і Майкл безтурботно змахує його. Зіниці вихоплюють потрібну кнопку, динаміки м'яко шурхотять знайомим тріскотом. Майкл тренував промову, добирав слова так, щоб одразу ж захопити всю увагу, відвернути від пастки у вигляді дитячого сміху. Голос змінився — став тихим і шелестів десь у горлянці, і Майкл не міг його виштовхати, зробити гучнішим — доводилося шепотіти. Шкода, що в горла немає регулятора, який Майкл викручує на повну, завдяки чому лунає значно гучніше.
Колись точнісінько отак лунало оголошення про виступ аніматроніків на сцені, і той маленький Майкл із маскою Фоксі мріяв сказати якусь гидоту в цей мікрофон, аби насмішити друзів і розлютити дорослих... Що ж, мрія майже збулася.
Навіть за шурхотом динаміків чути важкі кроки, що залишають подряпини на плитці. Кроки, які навіть після смерті досконало пам'ятають кожен поворот і щодня кружляють немов запрограмованими колами. Його важке дихання схоже на подих Майкла — неприємно здригаються плечі від цього порівняння.
Майкл не знає, як він вижив, але знає навіщо — аби завершити все раз і назавжди.
— Батьку. Це я, — здіймає погляд і крізь товсте, вкрите сумішшю бруду й пилу велике прямокутне вікно зустрічається з парою змертвілих гостро білих зіниць — ті з перебоями блимають у темряві коридору.
Величезна плюшева рука, котра колись обіймала дітей і дарувала кульки іменинникам, нині жадає розривати на шматки. Час роз'їв дірки в костюмі — знову несвідоме порівняння Майкла з батьком. Пальці з металевим ендоскелетом всередині ковзають по склу вкрай повільно, дратівливо, залишають смуги. Пурпурові вогники з викликом визирають із чорних безодень, де колись були очні яблука. Їхня лють здатна вщент зруйнувати скло і без рухів, розповзаючись невловимою змійкою по поверхні, аби згодом вибухнути зсередини.
— Майкл.