Chapter Text
Йшов шостий тиждень літніх канікул, і за цей час Драко зрозумів лише одне – він терпіти не міг літні канікули. Ні, «терпіти не міг» - це ще м’яко сказано. Він ненавидів Теодора Нота. Він ненавидів чорний пудинґ.
Він ненавидів літні канікули.
А все почалося з того, що батько накричав на нього одразу по приїзду за все на світі: і за те що все ще не відмовився від своїх друзів (так ніби він планував це робити), і за порушення десь тисячі правил та проникнення до забороненого коридору щоби забрати безцінний магічний артефакт з тими самими друзями (добре, можливо за це він заслуговував лекцію, але не з тих причин, з яких її проводив батько), а ще за те що його оцінки були нижчими за оцінки «бруднокровки» (неважливо що він був другим одразу після неї, та що Герміона – неперевершена), та й в принципі за те, яке він розчарування, а не син.
Як наслідок, йому заборонили покидати межі садиби, а отже, ніяких зустрічей з людьми, ніяких матчів із квідичу, ніяких прогулянок алеєю Діаґон з мамою. Драко не до кінця розумів у чому була суть цього покарання – так ніби за два місяці наодинці з батьком він «вилікується» та знову почне думати як той хоче.
Маму, очевидно, поведінка батька теж не вражала. Не пройшло й двох днів з його повернення, як вони почали сваритись: сімейні реліквії розбивались об стіни (в основному зі сторони батькової родини), а від їхніх криків неможливо було сховатись навіть у власній кімнаті, попри відстань у сходи та десять кімнат між ними. Але пора криків вже минула – тепер вони натомість ставилися одне до одного з такою холодною ввічливістю, що Драко здригався, ніби від холоду, щоразу коли спостерігав за ними. Звісно, йому було приємно, що мати встала на його сторону, але життя у цьому «соціальному холодильнику» було не надто приємним. Хоча й доволі звичним – він все ще був найменш популярним студентом Слизерину, врешті-решт.
Та гіршим за все це, було те, що Гаррі так ні разу й не написав йому. Драко не знав чому: Герміона писала йому щотижня, навіть Візлі відповідав на листи, але від Гаррі – ні слова. Але, як він дізнався, Герміоні та Візлі він теж не відповідав, тож Драко хвилювався за нього.
Не просто хвилювався. Чим довше Гаррі не відповідав їм, тим більше Драко боявся за нього.
Звісно що Драко знав про стосунки Гаррі та його тітки й дядька. Цих (хоч і обмежених) знань вистачало для уявлення усього, що могли б зробити з Гаррі його родичі. Все дійшло до того, що він обговорював з Візлі план з проникнення до будинку Гаррі, щоб забрати його звідти.
Він лише впевнився у своїх страхах, коли на день народження Гаррі, батько Драко повернувся додому з новинами, що Гаррі отримав офіційного листа з попередженням від Міністерства магії за використання «польоту» у будинку маґлів. Драко пропустив повз вуха ще одну лекцію про вибір друзів натомість зосереджуючись на страхові за Гаррі, що поглинав його зсередини. Навіть якщо Гаррі не був фанатом дотримання правил, чаклувати поза школою навіть він би не став. Тільки якщо життя було під загрозою.
Що, подумав Драко, не було б в новинку.
Того вечора він знову написав Візлі, наполягаючи, що вони мають щось зробити вже зараз, і дізнатись чи в порядку Гаррі. Візлі з ним погодився, запевнив, що вже вмовляв батьків перевірити як там Гаррі, але, навіть якщо вони не погодяться, у нього був план Б, що включав близнюків. Драко не був певен, що це його заспокоювало – Фред і Джордж були відомі вмінням приносити хаос, де б вони не були, а Гаррі хаосу та проблем вистачало і без них.
Він розповів про все мамі, але вона відмовилась щось робити, попри те, що вислухала його.
— Що я можу зробити, любий? — спитала вона, зітхаючи. — З’явитись перед будинком цих маґлів та вимагати побачити хлопчика? Вони просто викличуть маґлівських аврорів, а твій батько потім відірве мені голову. Ні, дорогенький, тобі треба дочекатись на початок семестру, я впевнена, що ви спокійно зустрінетесь там.
На щастя, довго чекати не довелось. Вже через чотири дні Гедвіґа прилетіла до нього з листом. Білосніжна сова виглядала щасливою, коли побачила його, та й Драко був готовий її розцілувати. Вона кинула листа йому до рук, а сама доєдналась до Аквіли на жердинці.
Драко ніколи в житті не був такий радий побачити листа. Він практично розірвав конверт, намагаючись якнайшвидше дізнатись, що ж йому написав Гаррі.
Дорогий Драко,
Вибач, що змусив тебе хвилюватись. Дядько замкнув Гедвіґу у клітці, тож я не міг тобі відповісти. Також я не отримав жодного твого листа – віриш чи ні, на мій день народження з ’ явився якийсь ельф-домовик та наполягав триматись якомога далі від Гоґвортсу. Сказав, що планується якась змова, і що я буду в смертельній небезпеці, якщо повернусь.
Драко завис. Ще раз перечитав останнє речення. А потім ще раз. Слова все ще лишались на місці. Драко застогнав.
— Ну чому з тобою постійно щось таке відбувається?!
Цей ельф також перехоплював усі листи, що мені писали – думав, що якщо я вважатиму, що ніхто за мною не сумує, я не захочу повернутись до школи. Він також використав «політ» у вітальні та скинув пудинґ на дружину важливого бізнес-партнера дядька – намагався замкнути мене в кімнаті. У нього вийшло. Рон, Фред та Джордж визволили мене звідти – тепер я у них.
— Визволили? — в голос повторив Драко, піднімаючи погляд на Гедвіґу. — Чи хочу я знати подробиці?
Гедвіґа видала високий звук, який Драко розшифрував як «Ні».
В будь-якому разі, вибач ще раз, якщо налякав тебе. Я вже в порядку, а ти там як? Твій батько не надто сильно злиться?
Очікую на твою відповідь,
Гаррі.
П.С: Ми зустрічаємось з Герміоною на алеї Діаґон 19-го. Можливо ти теж зможеш прийти?
Драко застрибнув у ліжко, посміхаючись, та ще раз перечитав листа. Звісно, уся ця історія з ельфом звучала дуже зловісно – і він вже планував розпитати Гаррі про деталі, коли вони зустрінуться – та зараз було головним те, що він цілий і в безпеці.
Все що лишалось Драко – якось вмовити маму таємно провести його на алею Діаґон 19-го.
***
— І пам’ятай, — коротко сказала йому мама, коли вони вже завертали на алею, — ми маємо повернутись додому раніше твого батька. Якщо він дізнається, що я дозволила тобі зустрітись з Поттером, Візлі та Ґрейнджер…
— Я знаю, мамо, — відмахнувся від неї Драко. — Ми лише на кілька годин, він ніколи не дізнається.
— Сподіваюсь, — пробурмотіла вона, але все ж таки перевела тему. — Я займусь списком твоїх шкільних покупок. Зустрінемось у Дірявому Казані о четвертій, зрозумів?
— Так, мамо, — розсіяно кивнув Драко, шукаючи у натовпі купу чорного волосся, або ж ще більшу купу рудого.
Він помітив їх, біля «Ґрінґотсу», ще через п’ять хвилин. Драко був такий радий їх бачити, що одразу потягнув Герміону та Гаррі у зовсім не-чоловічі (та не-Мелфоївські) обійми. Та він почувався надто щасливим, щоб через це перейматись.
Після цього, вони відійшли від інших: пан Візлі повів батьків Герміони випити, пані Візлі повела свою доньку купувати мантії, а інші брати Візлі кудись розбіглись (Драко не було до них діла, якщо чесно). Тож, вони пішли до «кафе-морозива Флореана Фортеск’ю», коли Гаррі раптово розвернувся до Драко і сказав:
— До речі, Драко, я бачив твого батька у «Борджин і Беркс»!
Драко зупинився. По його тілу пробіг мороз.
— Ти хочеш сказати що він зараз тут? — панічно запитав Драко. — На алеї Діаґон?
— Ну, я звісно не певен, — нахмурившись від реакції Драко, відповів Гаррі. — Та й бачив я його на алеї Ноктерн, тож… А що?
Драко хотів було спитати, що взагалі забув Гаррі на алеї Ноктерн, та перспектива зустрічі з батьком вибила його з колії.
— Він не те що б знає, що я тут, — зізнався Драко. — Мама привела мене сюди сама, він ніколи б не дозволив з вами зустрітись. Тож, якщо ми його зустрінемо…
— Та він вже давно пішов, — запевнив його Гаррі. — Він продавав якісь темні артефакти, очевидно не надто легальні, сумніваюсь, що він затримуватиметься.
— Сподіваюсь, ти маєш рацію, — під ніс пробурмотів Драко.
А ще, сподіваюсь, що ми з мамою повернемось раніше за нього, подумав він про себе.
— Розслабся! — посміхнувся йому Гаррі. — Візьмімо морозива і я послухаю як пройшли твої канікули.
— Не багато розповідати насправді. Я б краще послухав про твої. Що там з тим ельфом?
Гаррі одразу почав розповідь про появу ельфа в його кімнаті, та про все що він наговорив. За розмовою вони встигли з’їсти морозиво та дійти до «Витівок та пустощів».
— То про що він взагалі говорив? — нахмурився Драко. — Що за небезпека очікує на тебе у Гоґвортсі? Дамблдор не проніс щось до школи знову?
— Сподіваюсь що ні! — втрутилась Герміона.
— Кажу вам, це просто ще один жарт Нота, — знизив плечима Візлі.
— Нота?
— Рон думає, що це він відправив ельфа, щоби я не повернувся до школи, — пояснив Гаррі.
— Можливо він думає, що це смішно, — визнав Драко. — Але ти сказав, що ельф поводився ніби був там попри свій наказ, ні?
— Ага, — кивнув Гаррі, — але вони ніби не можуть діяти проти наказів, тож…
— Та можуть, якщо відчувають, що вчиняють правильно, — виправив його Драко. — Наші ельфи, наприклад, можуть не завжди слухати батька, тому що в першу чергу виконують накази мами, або мої, іноді.
Розмову перервали, коли вони натрапили на близнюків у відділі з феєрверками, а потім Драко якось забув її продовжити.
По дорозі до «Флоріш і Блотс» вони побачили цілий натовп – Ґільдерой Локхарт підписував примірники своєї нової книги. Драко застогнав, а Герміона запищала:
— Ми зможемо зустріти його! Адже це він написав майже всі необхідні нам книжки!
— Та ну, Герміоно, — Драко закотив очі, — він же просто фальшивка, який надто сильно намагається бути популярним.
— Про що це ти? — холодно відповіла Герміона. — Він вже популярний, усі його книжки – бестселери!
— Лише тому, що відьми вважають його красивим, — глузував Драко, за що отримав смішок від Візлі. — Він просто зарозумілий бовдур, кажу тобі!
— Кажи, кажи, тільки не надто голосно, — попередив його Візлі, — він подобається мамі.
Драко підняв брови, і це, здається, був одним з тих нечастих моментів, коли вони з Візлі мали одну й ту саму думку, тому що той теж закотив очі.
От так вони й доєднались до компанії Візлі та Ґрейнджерів у натовпі – Герміона та пані Візлі одразу ж встали навшпиньки, щоб побачити лице Локхарта хоч на секунду.
За наступні пів години Драко зміг упевнитись у своїх словах – цей Локхарт був не лише самозакоханим і прагнув уваги, він ще й побачив Гаррі у натовпі та одразу скористався ним, щоби стати ще більш популярним. Мати вже давно зробила б йому зауваження, якби побачила як він шипів впродовж фотосесії Гаррі й цього письменника, але він просто не міг стриматись.
Цей Локхарт – просто нестерпний, а, що найгірше після того, як він відпустив Гаррі, він також оголосив, що буде новим вчителем «Захисту від темних мистецтв» цього року.
Просто прекрасно.
Але, якимось чином, подія одразу після цієї, повністю затьмарила цю. Гаррі ховав книги, яких йому напхав Локхарт, коли з-за спини почувся сталевий голос – Драко не треба було розвертатись, щоб впізнати його:
— Гаррі Поттер. Як приємно нарешті зустріти тебе особисто, після усього, що мені розповідали.
Позаду, аристократично височіючи над ними, стояв батько Драко. Драко поборов своє найперше бажання – сховатись глибше у натовп Візлі, бо знав, для цього було вже запізно. Його спіймали. Тож він натомість вирівнявся сильніше та підняв підборіддя догори. Він відчував, як погляди інших переходять з Драко на його батька і назад, але він не звертав на них уваги, дивлячись прямо в обличчя батька.
— І подивіться хто ще теж тут, — низьким, небезпечним голосом додав він, — Драко, радий тебе тут бачити.
Драко не відповів, просто стиснув губи в одну лінію. Напружена тиша зависла між ними, аж поки пан Візлі не з’явився позаду, разом з близнюками.
— Що ви всі тут робите? — спитав він, не помічаючи батька Драко. — Тут неможливо знаходитись, ходімо краще на вулицю.
— Так-так-так, Артуре Візлі.
Після цих слів пан Візлі нарешті підняв очі та теж помітив батька Драко. Миттєво уся його статура змінилась – він став напружений, а лице стало холодним і непривітним.
— Луціус, — він стримано кивнув.
— Я чув, маєте багато роботи в Міністерстві, — продовжував його батько, звузивши очі. Це означало, що зараз буде якась образа. — Усі ці обшуки… Сподіваюся, тобі хоч там платять за понаднормову працю?
Він нагнувся та дістав якусь книжку з котла малої Візлі – не одну з тих, які туди кидав Гаррі, а якусь стару, використану. Він підняв брови, вражений станом примірника.
— Мабуть, таки ні, — відповів він на власне питання. — Не розумію, навіщо ганьбити ім’я чарівника, якщо за це навіть не платять як слід?
— Батьку, — зло зашипів Драко, — перестань!
— Не смій говорити до мене в такому тоні, Драко, — огризнувся на нього батько, кидаючи ще один злий погляд. — У тебе і так проблеми. Не заробляй собі нових.
— І що ти мені зробиш? Посадиш під ще суворіший домашній арешт? — Драко закотив очі. — Кинеш мене до підземель?
— Я би слідкував за своїм язиком на твоєму місці, Драко, — ще більш розлючено відповів він. — Ти ж знаєш, що я маю тісні зв’язки з директором Дурмстранґу. Ще не надто пізно забрати документи з Гоґвортсу.
— Мама тобі не дозволить! — запротестував він, стискаючи кулаки.
— Твоя мати надто добра до тебе, — холодно відповів батько. Він обвів поглядом усіх Візлі, Гаррі та Герміону. — Очевидно.
Він драматично кинув книжку назад до котла, та знову розвернувся до Драко.
— Ми йдемо додому, — наказав він.
— Я тут з мамою! — продовжував протестувати Драко. — Я не можу просто зникнути!
— Ми знайдемо її разом та підемо додому. А потім ми ще раз поговоримо про те, с ким слід, а с ким не слід товаришувати.
Драко зробив глибокий вдих, стріляючи очима у спину батька з усією злістю, що відчував, а потім востаннє розвернувся до друзів. Герміона трохи тремтіла, Візлі та його батько ледве стримували себе від злості, та також кидали на Луціуса Мелфоя вбивчі погляди. Гаррі виглядав готовим взяти Драко за руку та сказати, що той нікуди не піде.
— Побачимось у потязі, — пробурмотів наостанок Драко перед тим як поплентатись за батьком на вихід.
***
Драко ще ніколи не бачив його таким злим. Вони кричали безперестану цілу годину, лише в’їдливі коментарі мами в сторону батька дарували секунди тиші. Драко не помилявся, коли сказав, що мама не дасть відправити його в іншу школу, хоча було близько – батько здався тільки після її погрози зібрати речі та з’їхати від нього разом із Драко.
Щоправда, після цього літні канікули стали ще гіршими. Якщо до «прогулянки» алеєю Діаґон батько в основному ігнорував його, після – він постійно шукав його. Він карав Драко, даючи йому роботу, він змушував читати есе про чистокровність та потім переказувати їх. Що, звісно, призводило до ще більшої кількості сварок – Драко перестав мовчазно погоджуватись з усім що говорить його батько, навіть якщо це означало ще більше покарань.
Коли батько стомлювався від «грубіянства» Драко, він відправляв його працювати з Доббі. Драко почистив від бруду та пилу більше сімейних портретів та реліквій, ніж міг порахувати. Одного дня Драко був надто стомлений, щоб завершити свою частину роботи й попросив Доббі зробити її замість нього, не кажучи батькові – той послухався, але пізніше покарав себе так сильно, що Драко поклявся більше такого не робити.
Також батько намагався покращити його стосунки з іншими чистокровними студентами Слизерину. Якось Драко спустився до вітальні, тільки щоб побачити там Маркуса Флінта, капітана команди з квідичу, з чашкою чаю та самовдоволеним виразом обличчя.
— Ми тут трохи поговорили з паном Флінтом, — оголосив батько, помічаючи його. — Ти будеш ловцем команди Слизерину цьогоріч.
Драко розвернувся до свого батька, роззявивши рота. Звісно він хотів місце у команді – і той знав про це – але щось точно було не так, з чого б йому робити Драко подарунки.
— Без відбору?
— Відбір був би просто формальністю для сина спонсора команди, — знизив плечима батько, відпиваючи трохи чаю.
— Спонсор? — Драко звузив очі. — То ти купив мені місце в команді?!
— Ну що ти, я просто забезпечив команду свого сина гарними мітлами, щоб у них був шанс на перемогу цьогоріч, — спокійно відповів батько. — Ти ж не можеш звинуватити свого батька у тому, що він піклується про тебе, Драко?
Драко лютував. Він хотів бути ловцем, але він хотів вибороти собі місце в команді, довести що він його вартий. Але цей шанс у нього забрали, просто купивши йому місце, та назавжди подарувавши статус того-вискочки-Мелфоя з багатим батьком.
Єдиними щасливими моментами у цьому вихорі страждань були регулярні листи від Гаррі та Герміони – Драко думав, що вони пишуть йому так часто, просто щоб переконатись, що він все ще живий, але все одно радів листам. Він так і не сказав Гаррі про те що став ловцем, надто осоромлений ситуацією. В ідеальному світі ніхто ніколи не дізнався би, що він – новий ловець Слизерину.
Першого вересня Драко відчував себе так, ніби нарешті відбув покарання у в’язниці, але батьків настрій, здавалось, тільки погіршився.
— Якщо я отримаю ще одного листа про твої пригоди разом з купкою маґло-любців, я точно відправлю тебе до іншої школи, — на останок сказав він. — І твоя мати не зупинить мене цього разу. Я більше не потерплю від тебе такої поведінки!
— Як прикро, що мене не хвилює твоя думка, — беземоційно відповів йому Драко, розвертаючись до виходу, не даючи йому шансу відповісти.
Лише мама провела його на Кінґс Крос. Вона, навіть, заговорила з батьками Герміони, не зважаючи на погляди, що кидали у їх бік Ноти, Креби та Ґойли. Драко пишався нею.
— А де Візлі? — спитав Драко у Герміони, нервово відмічаючи стрілку годинника, яка швидко наближалась до 11. — Запізнюються?
— Ну їх було б важко не помітити, — пробурмотіла Герміона. — Сподіваюсь, що ні.
Але коли настав час займати місця у потязі, ні Гаррі, ні сімейства Візлі все ще не було. Вони вирішили пошукати їх у потязі, і, нарешті, в останньому вагоні вони знайшли близнюків та молодшу сестру. Проте ні Гаррі, ні їхнього Візлі не було видно.
— Ви бачили Рона та Гаррі? — спитала Герміона, заглядаючи у їх купе.
— Відтоді як ми пройшли на станцію – ні, — відповів один з двох – Драко їх не розрізняв та не збирався навіть намагатись. — Ми запізнювались і в якийсь момент загубили їх.
— Ми вже весь потяг обшукали, — сказав Драко.
— Можливо ви десь розминулись, — знизив плечима другий.
— Скоріше за все, — кивнула Герміона, але обмінялась з Драко збентеженим поглядом.
Вони обійшли увесь потяг вдруге, а потім і втретє – безрезультатно. Коли вони, вкотре, пройшли повз пусте купе Лонґботома, то вирішили, нарешті, сісти з ним.
— Можливо, якщо ми сидітимемо на одному місці, Рон та Гаррі самі нас знайдуть, — припустила Герміона, хоча Драко бачив, що вона сама у це не вірила.
— Кажу тобі – вони не в потязі, — зітхнув Драко.
— Але ж вони мають бути десь, — наполягала вона.
— Можливо вони пропустили потяг. Близнюки ж сказали нам, що запізнювались.
— Ага, — вона закусила губу, — а що стається, коли пропускаєш потяг?
— Не знаю. Можливо їм доведеться зв’язатись з Дамблдором, щоб той дозволив їм скористатись порошком флу?
— Бабуся сказала, що я пропущу рік Гоґвортсу, якщо запізнюсь на потяг, — втрутився Лонґботом. — Але я думаю, що вона намагалась мене налякати.
— Думаю це пуста погроза, — скептично відповів Драко. — Дамблдор не відмовив би нікому у навчанні тільки через пропущений потяг.
Гаррі та Візлі не з’явились ні у потязі, ні по дорозі до школи. На фестивалі у Великій залі їх теж не було – Драко так нудило від хвилювань, що він не міг їсти.
Де вони? Якби вони пропустили потяг, вони б чекали на них у школі, так? Порошок флу набагато швидший за звичайний потяг зрештою. Вони мали би вже бути тут. То де вони?
В якийсь момент, помітив Драко, Снейп Макґонеґел та Дамблдор покинули залу, що було незвично – директор, який покидає перший фестиваль року? Більш ніж незвично. Він кинув погляд на Герміону, що сиділа поряд з Лонґботомом – вона теж це помітила.
А потім, до них почали доходити чутки:
Здається, машина була зачарована для польотів…
Врізались із нею у дерево…
Сподіваюсь, їх за це відрахують!
Так і треба цьому Поттеру!
— Про що це ви? — спитав Драко у групи четвертокурсників, недалеко від нього. Вони всі подивились на нього з відразою та проігнорували його, удавши, що він і не звертався до них.
Нутрощі Драко зв’язало в один міцний вузол. Коли Дамблдор, Макґонеґел та Снейп повернулись, він знову не отримав пояснення, хоча останні двоє виглядали неймовірно кислими. А от Дамблдор виглядав як завжди радісно, так ніби нічого не сталось. Після повернення він відправив їх по гуртожитках, і Драко, все ще розгублений, мусив піти за ними.
***
Він зустрівся з Гаррі лише наступного ранку.
— То ти хочеш сказати, — для більшого ефекту своїх слів, Драко підняв догори одну руку, а другою масажував скроню, — що ви справді полетіли до Гоґвортсу на машині – незаконно зачарованій паном Візлі машині – прямо з Лондону та врізались у Войовничу Вербу, яка вас майже вбила?
— Ага, — скривився Гаррі, — не найкраща наша ідея.
— Це точно. Та чому ви не змогли пройти на платформу?
— Без поняття, — знизив плечима Гаррі. — Та це дивно якось, чи не так? Спершу ельф, тепер це…
— Більш ніж дивно, — нахмурився Драко. — І це я кажу вже провівши рік у твоїй компанії.
Гаррі засміявся, і вони продовжили в тиші йти повз блискуче, в променях ранкового сонця, озеро.
— А ти взагалі як? — спитав Гаррі. — Я бачу твій батько таки дозволив тобі повернутись до школи. Я боявся він дійсно заборонить.
— Поки мамине слово хоч щось важить – цього не станеться. Я дійсно не здивуюсь, якщо вона дійсно забере речі та піде від нього. Розлучення не те щоб дуже популярні у чистокровному світі, та моє щастя для неї важливіше ніж якийсь там фасад.
— Вона – твоя мама, — дуже тихо сказав Гаррі, — вона бажає для тебе найкращого.
Драко задумався, чи не варто змінити тему – все ж таки батьки завжди були болісною темою для Гаррі, але той одразу ж продовжив:
— Пані Візлі, взагалі, теж була зла на те, як твій батько поводився з тобою. Здається, уся Ронова родина стала до тебе трохи тепліше ставитись, після тієї сцени.
— Це… мило, — здивовано сказав Драко. Він починав переглядати своє ставлення до родини Візлі – не включаючи самого Візлі, звісно – той назавжди залишиться нудним в його очах.
***
Перший день пройшов доволі спокійно: заняття, домашні завдання, вже звичні образи однокласників – він відчував, як знову вливається у приємну рутину Гоґвортсу. Гаррі, щоправда, переживав своє повернення до школи зовсім навпаки – коли вони всі ввечері зустрілись у бібліотеці, він більшу частину часу просто виливав їм свою злість на Локхарта. Герміона виглядала обуреною, а Візлі просто мовчки роздивлявся зламану паличку.
— А я казав, що він просто зарозумілий бовдур, — пробурмотів Драко, автоматично записуючи інформацію для свого есе з Трансфігурації. — Він певно боїться за власний рівень популярності, через те, що поруч ще одна зірка.
— Він намагається виставити мене зарозумілим бовдуром! — зашипів Гаррі. — Коли все чого я хочу – це щоб мені дали спокій!
— Я знаю, — запевнив його Драко. — Та й взагалі, скоро будь-хто, кому він не подобається, зрозуміє, що він несе повну маячню, яку не слід слухати.
— Він вчитель взагалі-то, — пробурмотіла Герміона, — ви маєте його слухати, якщо хочете скласти іспити!
— Якщо питання будуть такими як сьогодні, той цей іспит можна скласти, прочитавши усі випуски Відьомського тижневика, — нещасно відповів їй Рон, намагаючись при цьому склеїти свою чарівну паличку скотчем.
Герміона кинула у нього вбивчий погляд, насупилась, та зарилась з головою у книгу з Гербології, ігноруючи їх. Та все ж, попри настирливих вчителів, чи дуже невдоволених ґрифіндорців, Драко насолоджувався вечором.
Як добре було повернутись до Гоґвортсу.