Work Text:
Ю Джунхьок йшов пустелею. Він не знає, як довго він іде, та де кінець цього пісочного пекла.
Глянув на годинник. Полудень. У цей час у пустелі найвища температура. Сонце в зеніті обпалює його, але він не зупиняється.
Він не може зупинитися.
Чоловік навіть не знає, як вижив при цій невимовній спеці, здається, його тіло почало плавитися під цим печучим сонцем. Піт стікає та застилає йому очі.
Проходить ще один день.
Одяг на Джунхьокові розірваний. Чисельні піщані бурі залишили дірки на його плащі, та і сам час був нещасний до його одягу. Зорі насмішливо сяяли над його головою. Звичайній людині даний пейзаж міг здатися гарним, зачаровуючим, Джунхьоку ж хотілося блювати від усього цього.
Ночі в пустелі холодні. І нібито це навіть перепочинок, але насправді холод куди більше сковував кінцівки ніж пекельна спека. Холод пронизував та примушував ледве ледве рухатися. Але Джунхьок усе ще не зупинявся, як би повільно він не йшов.
Настає ранок.
Бувають дні коли, здавалося, рухатися легше, сонце не так пече голову і він ніби навіть бачить свою ціль, кінець цієї пустелі. Але, як завжди, пустеля нещадна до нього.
Це знову був міраж, ілюзія в його свідомості, насмішливо показана на просторах пустелі. І від цього усвідомлення пече більше ніж від сонця.
Гарячий вітер дме прямо на нього, намагаючись знести його, зупинити, пісок усюди де тільки він може бути. Очі затьмарились, горять від сліз. У роті пересохло, пісок дере горло і Джунхьок надрівно кашляє. Але йде далі. Він не зупиняється.
А пустеля усе тягнеться і тягнеться і краю їй усе нема.
Дихання сперло, перед очима усе почало розпливатися, немовби чоловік зараз втратить свідомість. У такі моменти Джунхьок прикриває очі та йде далі, орієнтуючись лише на свої інстинкти та інші відчуття. Це звісно важче, та і на слух він не те щоб може покластися - пісок заклав його вуха, тому він не робить це довго, лише частими короткими перервами, даючи очам відпочити. Джунхьок видихає повітря через рот та прискорюється, він усе ще не зупинився.
У голові гудить та все тіло ломить. Пісок затягує його ноги, роблячи кроки важчими, згорівша шкіра пече при контакті з одягом. Джунхьокові боляче, це видно по його насупленим бровам, по частинам хрипким видихам. А ще його зломлює безнадія, пейзаж абсолютно не змінюється скільки б він не пройшов, що вселяє відчай у нього.
Чому він не може зупинитися та перепочити?
Одного дня його ноги просто відмовили, він впав. Він думав ну все це кінець, чи не так? Як я можу йти далі без ніг? Але проти його волі, руки рухалися і він повз, повільно, ніби слимак, хоча він порівнює себе скоріше з тарганом, так само живучий, зараза. З рота Джунхьока виривається крик, але він усе ще повзе, загрібаючи руками пісок, той лізе під нігті, під і так дірявий одяг, чоловікові здається ще трохи і він сам стане ним. Перетвориться на цей клятий пісок.
Він сміється як божевільний коли знову може встати на ноги. Та іде іде іде.
Що це?
Міраж?
Джунхьок не стримується та зривається на біг, коли бачить в далекій фігурі обриси людини. Пустеля любить загравати з ним підкидаючи такі міражі чогось неіснуючого але щось в середні нього, щось ще давало йому не здохнути, каже, що це правда.
Витримки Джунхьока не вистачає, виснаження нарешті наздоганяє його та він робить останні кроки, і йому здається, що фігура сама біжить йому на зустріч.
Останнє, що він чує перед тим як впасти — це слова сказані найніжнішим голосом на світі.
— Відпочинь, Джунхьоку, я зроблю усе інше.
Джунхьок нарешті зупинився відпочити.