Work Text:
Герміона кліпнула, потім іще раз, розмірковуючи, коли світ став настільки похмурим. Стояла ніч, але похмурість навколо неї мала небагато спільного з кольором неба. Здавалося, ніби вона потрапила на якесь сатанинське кладовище: тільки там були не надгробки, а недбало розкидані по землі там, куди сягало око, черепки, і маленькі зелені й чорні змійки, що заповзають у них і виповзають, наче в якомусь вигадливому танці, якого вона б не збагнула.
Вона знала, що ця місцевість не могла бути справжньою, проте їй бракувало імлистої, потойбічної властивості, яка притаманна її снам: усе було чітким, сфокусованим і виразним.
Стало тривожно. І ніколи раніше вона такого не зустрічала.
Чоловік із надзвичайною невимушеністю спирався на дерево, маючи такий самий збентежений вигляд, як і вона сама. Попри це, коли їхні погляди зустрілися, вона певним чином відчула, що він має над нею перевагу, і ця територія належала йому набагато більше, ніж їй. Як і світ навколо, більша частина його тіла була чорною. Його волосся, очі, одяг — усе було різних відтінків ебонітового, що здавалося моторошним на тлі його блідої шкіри. Коли він відійшов від дерева, вона на мить очікувала, що в нього проростуть роги або чорні крила, але він залишався цілком нормальним - навіть привабливим, якщо не зважати на червоні та помаранчеві язики полум'я, зображені на його сорочці так експресивно, що здавалися ледь не сатирою.
Немов за командою туман насунувся на неї, коли чоловік наблизився.
— Усе це неймовірно непокоїть, — вимовила вона відверто. Він повів бровою і подивився на неї з несподіваною цікавістю.
— Ти теж так думаєш? — запитав він голосом, у якому прозвучали тіні збентеження, хоча вона не могла зрозуміти, чому.
Герміона насупилась.
— А хто, заради Мерліна, так не подумав би?
Уперше він виявив цікавість.
— «Мерліна» ? — замислено запитав він. — То ти відьма. Як я і припускав, — він нахилив голову, коли їхні погляди зустрілись. — Тобі теж усе здається кошмарним?
Герміона поглянула на скелети під ногами, а тоді прямо на велетенський хрест Левіафана, який лежав на перевернутій пентаграмі на землі між ними.
— Скоріше, так? — вимовила вона обережно, замислившись, чи не збожеволів він або, що ймовірніше, зростав у таких священних колах чистокровок, що й гадки не мав, чим усе це було, і просто думав, що вони на якомусь цвинтарі колишніх слизеринців.
— Отже, чистокровна, — він міркував так, наче її там не було. І хоча його обличчя набуло майже сатирично-ввічливого виразу, зацікавленість відчутно зникла, ніби він вирішив, що повністю з'ясував її суть і більше не потребує розмови.
— Ні, — твердо вимовила вона й відчула збочену радість, коли він немов знову зацікавився нею.
— Це незвичайний сон, — міркував він, ніби вона й сама цього не знала, що змусило її, силкуючись, стримати сміх.
— Мені не потрібен витвір уяви, щоб розповісти те, що я вже й так знаю, дякую.
Його погляд стрінувся з її і зробився допитливим. І чомусь вона спіймала себе на думці, що воліла б, аби цей чоловік був хоч трохи менш привабливим.
— Я дуже реальний. І, як не дивно, думаю, що ти теж, — краєвид замаячив, ставши туманним, а чоловік продовжував упиватися в неї очима. — Як ти сказала, тебе звати?
Вона завагалася. Це ж не казка й, наскільки було відомо, особливої сили її ім’я не містило, але чомусь вона не хотіла йому називатись.
— Я не казала.
Його вираз обличчя скривився в незадоволенні, і вперше він мав вигляд не дикий і диявольськи-привабливий, а просто диявольський.
— А тебе як звати? — запитала вона у відповідь, коли сцена знову стала нечіткою.
На противагу їй, він не вагався.
— Том.
Тепер краєвид був іншим, але не менш тривожним. Герміону наче помістили на розлогу вежу, яка височіла над кладовищем. Цього разу воно було повне надгробків. Той самий мультяшно-великий хрест Левіафана лежав на перевернутій пентаграмі десь посередині. Перила балкона були обвиті плющем і чорними трояндами, хоча в темряві неможливо було розрізнити, чи вони справді чорні чи темно-червоні, чи засохлі. Звивалися вони так несамовито, що Герміона майже боялася, як би вони не ожили й не схопили її, ніби пастка диявола.
Том знову був там, недбало притулившись до кам’яної стіни замість дерева, не розділяючи її занепокоєння, що стебла можуть повстати й придушити їх. Він недбало тримав цигарку, наче та була його продовженням, і глибоко затягнувся.
— Ти палиш, — вона зітхнула із щирим здивуванням, хоча не могла пояснити, чому.
Він також мав здивований вигляд.
— Усі палять, — відповів так, ніби вона була надзвичайно тупою.
Узагалі-то Герміона не знала майже нікого з однолітків, хто б палив, хоча не могла сказати того ж про їхніх батьків. Схоже, паління було обов'язковим ритуалом для кожної чистокровної людини, що досягла певного віку.
— Отже, чистокровний, — зважилася вона повторити його слова з минулої зустрічі — і його обличчя на мить набуло незрозумілого для неї виразу, який потім змінився на щось ближче до задоволення.
— Ні, — відказав він так само твердо, як і вона. Переборовши себе, вона всміхнулась.
Кутик його рота сіпнувся вгору, а тоді вниз — так швидко, що вона була впевнена, що це сталося ненавмисно.
— Затягнешся? — запропонував після довгої паузи, простягаючи їй цигарку.
Вона завагалася. Паління було серед суворих табу. Окрім потенційних проблем зі здоров'ям, батьки завжди наголошували, що паління призведе до псування зубів.
Але то був сон, і чомусь вона не хвилювалася за свої зуби.
Вона простягнула руку, і Том на мить здивовано повів бровою перш ніж подати цигарку.
Вона піднесла її до вуст і затягнулась. На смак нагадувало обіцянку.
Їхні погляди зустрілись, і сцена замиготіла лише на мить, перш ніж Герміона прокинулась.
Цього разу Том стояв у центрі перевернутої пентаграми, яка здавалася висіченою з мармуру, і на вид був незбагненно розлюченим, побачивши її.
— Знову ти, — вилаявся він.
— Знову я, — погодилася вона, намагаючись тримати дистанцію між ними, хоча й розуміла, що тут він не зможе завдати їй шкоди.
Він насупився.
— Я трохи подосліджував.
Незважаючи на його серйозний тон, вона відразу ж повеселішала.
— Справді? Я теж дещо шукала, але якщо ти справді людина, то я не знайшла нічого, що могло б пояснити ці сни...
Він пирхнув.
— Імовірно, ти досліджуєш не те. Існує досить багато розповідей про магію душі, які могли б пояснити це, якби хтось вірив у казки.
— Отже, напівкровний, — не втрималася вона від смішки при згадці про казки. І хоч він кинув на неї нищівний погляд, усе ж не виправив. — А ти в магію душ не віриш? — не почувши відповіді, запитала Герміона.
Він здавався приголомшеним.
— Такого роду? Точно ні. Магія душі існує, у цьому я впевнений. Але вона вимагає жертв і стійкого спіритичного зв'язку. Неможливо, щоб у мене була якась випадкова напівкровна споріднена душа, яка приходить до мене лише вві сні, — засопів він, а тоді нахилив голову. — Не кажучи вже про відмову вірити в те, що моя споріднена душа вдягається як розпусниця.
Герміона поглянула на себе, знаючи, що мала б образитися і почати якусь тираду про жінконенависництво, але мусила визнати, що він має рацію. Її чорна шкіряна спідниця була настільки короткою, що ледь скидалася на спідницю; панчохи в сіточку закінчувалися на середині стегна й залишали чимало оголеної шкіри напоказ. Її корсет був настільки мініатюрним, що ледве заслуговував на згадку. Навіть Тонкс відвела б її вбік і порадила б переодягнутись.
Вона подивилася на нього, а потім задерла підборіддя з надією, що вийшло гордовито.
— Та хто б казав. На тобі шкіряні штани!
Він здавався таким обуреним, що за інших обставин вона, можливо, розсміялася б.
— Я точно не такий. Я британець, а не якийсь американський ковбой.
Герміона відчула, що насупила брови.
— А який стосунок мають ковбої до шкіряних штанів? Ти хоч знаєш, хто такий ковбой?
— Ти скажена, — вимовив він так, ніби це було фактом і його особистою образою одночасно.
Вона засопіла, спробувавши вдатися до його ж манери.
— Краще скажена розпусниця, ніж британець у шкіряних штанях.
Він розривався між гнівом і сміхом.
— Я згоден, але на мені не шкіряні штани.
Вона пирхнула.
— У що ти тоді вдягнений?
Сцена затремтіла, і його обличчя спохмурніло від неприємного усвідомлення.
— Швидко. Коли ми вперше зустрілися, де ми були? Що тобі запам'яталося в тій сцені?
У неї виникла думка, що це він збожеволів.
— Згадую гігантський хрест Левіафана. Черепи, мабуть, теж варто виділити. Потім була перевернута пентаграма, але оскільки вона завжди є, коли ти поруч...
Він різко підняв руку, коли сцена знову замерехтіла.
— А вдруге?
Вона завагалась.
— Цигарка…
Він зневажливо замахав рукою.
— Ми обидва це бачили. Що ще?
— Гм... це було вночі, на вежі. Там були чорні троянди…
Він похитав головою, дивлячись із жахом. Вона насупила брови.
— Там... не було чорних троянд для тебе? — наважилася вона.
— Не було, — відповів він різким тоном. — А що ще, по-твоєму, на мені зараз, окрім цих нібито шкіряних штанів?
— Не зважай на це, — огризнулася я. — У що, по-твоєму, одягнена я?
Він завагався, а відтак, видно, вирішив таки відповісти.
— Я... не певен, що знайду слова для твого вбрання, — вимовив він, і на здивування Герміони, навіть при місячному світлі здавалося, що він червоніє. — Щось… на кшталт білого топа, але без рукавів - лише крихітні ниточки через плече, які, здається, ось-ось розірвуться навпіл, і штани в синьо-фіолетову смужку, тільки це зовсім не штани, вони закінчуються десь на стегні…
Герміона силкувалася не розсміятися, коли зрозуміла, що він описує її маґлівську піжаму, але тут сцена знову затремтіла, і він міцно стискав її за плечі.
— Як тебе звати?
Цього разу вона вирішила відкритися йому.
— Герміона. І я маґлородка.
Вона не розуміла ані люті на його обличчі, ані надзвичайного власного задоволення від цього, коли сцена розчинилася в темноті.
Він знову палив, і якимсь чином йому вдавалося бути і розгніваним, і стриманим водночас.
— Привіт, моя половинко, — вимовив він голосом, повним рівною мірою сарказму й гніву.
У кімнаті було порожньо, але по стінах стікала кров. Чомусь від цього їй зробилося сумно.
— Привіт.
— Власне, нам варто відсвяткувати, - нахмурився він. — Шанс один на мільйон, і лише чотири підтверджені історичні випадки. Я запропонував би засвідчити це у відповідних органах, але… — він різко поглянув на неї. — Чомусь мені здається, що ти ще не народилась, і підозрюю, це станеться ще не скоро.
Вона кивнула, відчувши своєрідний спокій стосовно всього незрозумілого для неї.
— Так. І якщо ти той, про кого я думаю, то в моєму часі ти вже мертвий.
Він пирхнув.
— Та мав би бути, аби ти жила.
Вона не бачила сенсу ні заперечувати, ні підтверджувати цього. Між ними було 55 років, і він мав стати Лордом Волдемортом.
— Що ти бачив, коли ми вперше зустрілись? — вона запитала, адже саме це жадала знати найдужче.
Він незадоволено зморщив ніс.
— Маґлівське кіно.
Вона не втрималася і всміхнулась.
На мить здалося, що й він відповість усмішкою.