Work Text:
— Вітаю. Подвійне… ні, краще потрійне еспресо, зелений чай із жасмином, — дівчина зробила павзу, немовби збираючись сказати щось заборонене: — і велике лате на рослинному молоці, найкраще мигдальному, з карамельним сиропом.
Вона оглянула кав’ярню — очікувано для ранку робочого дня, тут було порожньо. Але привітна посмішка бариста, гудіння кондиціонера та шум кавомашинки дарували дивне, абсолютно сюрреалістичне почуття безпеки. Звісно, монстри могли чигати на них і тут, для більшости чудовиськ, з якими доводилося стикатися, приховане за негустими хмарами сонце вже не було перепоною… однак відчуття нормального життя допомагало на певний час забути те, що неодмінно слідувало за такою роботою.
Розтяті горлянки, синці та подряпини. Некрологи у місцевих газетах. Страх. Хоча, звісно, через те, що вбивства відбувалися лише раз на рік, страх ніколи не досягав тієї критичної межі, коли люди починали щось робити. Тож знову доводилося їм.
— Шановна? — голос бариста вирвав Кіру з глибин її спогадів і вона вже майже готова була відповісти «сам ти шановний», але, судячи з нещасного вигляду хлопця, ніч в нього була не краща і він не вперше намагався до неї «достукатися». — Мигдального молока немає, лише вівсяне.
— Най буде. Аби не гречане.
— Чесно кажучи, я і сам його не люблю. Не переймайтеся, із карамельним сиропом ця кава буде незрівнянною.
— А я і не переймаюся, — не підводячи голови від телефона, відповіла дівчина.
Кіра дивилася у віконце меседжера, намагаючись сформулювати повідомлення для директора. «У нас усе гаразд» було такою очевидною брехнею, що вона подумки пирхнула. «Справа пройшла успішно»? Це вже було ближче до правди, але усе ще навряд відображало суть.
Гострий запах ялівцю забив у ніс, змусивши Кіру тривожно озирнутися навкруги. У кав’ярні так само нікого не було, окрім неї та бариста, що, полишивши будь-яку надію вести світську бесіду, мовчки розвернувся до кавомашинки. Аромат хвойного дерева зник так само раптово, як і з’явився, але дівчина зловила себе на тому, що судомно стискала в долоні смартфон; хоча із тим, що відбувалося у містечку, варто було б пістолет. Якщо подумати, то пістолет у неї теж був.
Ключовим словом було «відбувалося». Саме у цьому Кіра намагалася себе переконати, глибоко вдихаючи-видихаючи, поки хлопець на фоні молов зерна, наповнюючи шумом простір у кав’ярні. Але не голову Кіри Мельник. Ні, клітини мозку, як і клітини шкіри, ще надто яскраво пам’ятали холодний доторк широкої долоні до плеча і липке почуття страху, що огорнуло її там, у покинутій церкві, і не відпускало і досі, хоча так само яскраво дівчина пам’ятала як вистрілила в демона кулею зі святою водою.
Ключовим словом було «відбувалося», бо тріо мисливців — Кіра Мельник, Катерина Чорна і Северин Коцюбинський сподівалися святкувати Різдво у Вільному східноєвропейському інституті химер, який вже давно замінив їм дім з тих чи інших причин.
— Прошу. Передайте своєму хлопцеві, що з такою чарівною пані не можна пити таку міцну каву, бо доведеться звертатися до кардіолога, — бариста усміхнувся, простягаючи їй три пластикових склянки та папірець із номером телефону.
Кіра закотила очі: і навіть не через те, що їй за умовчанням приписали каву з тонною молока і цукру, як би сказала Еля, болото, а не каву, бо це ж був Снятин, а не якийсь там Берлін. Але сам той факт, що хлопець міг отак фліртувати з клієнтами і просто робити свою роботу, не ризикуючи одного разу повернутися додому з прокляттям чи не повернутися взагалі, зізнатися, через це Кіра йому заздрила.
— Оцю міцну каву? — вона вказала на найменшу склянку, а після схвального кивка проковтнула вміст за кілька ковтків. Не єдиним, але безумовно корисним бонусом роботи в інституті була можливість вивчити охолоджувальне закляття, бо інакше, звісно, довелося б завершити розмову раніше, ніж вона планувала. — Дякую, вона смачна.
Тоді Кіра повернула хлопцю папірець, залишивши там напис: «вибач, та твоя кава виявилася гарячішою», а тоді вийшла надвір до своїх супутників.
Хоча сонце вже не сліпило так нещадно, як учора, але проміння розсіювалося крізь не надто густі хмари, відбиваючись від снігу на додачу, й неприємно тиснуло на очі, лише додаючи причин для головного болю. І ні вдячна усмішка Катерини, ні дружня — Северина не допомагали вгамувати сумніви.
— Тебе від діабету відділяє тільки твоя натура перевертня, — помітила, уже не вперше, Кіра, простягаючи склянку із кавою. — Називайте це профдеформацією, але цього разу за твоє здоров’я переймався навіть бариста. І взагалі, наскільки я пам’ятаю, котам не можна солодке.
— Хороша спроба, Кір, — вищирився Сев. — Але я чув, що це він тебе намагався «склеїти».
— Хай дякує, що не склеїв ласти, бо чай у нього насправді такий собі. Мо’ ще не пізно повернутися і проклясти його?
— Тільки якщо потім хочеш звітувати перед директором чому замість розв’язання проблем ти створила нові, — віджартувався чоловік на пропозицію Катерини. Насправді це була його перша справа з цими двома і він певен, що після повернення знайшов би в себе кілька сивих волосин. Якщо окремо Мельник та Чорну ще можна було терпіти, то разом їхній гумор створював просто вбивчу суміш. — До речі, Кір, ти йому написала?
— Ще ні. Я тобі казала, тут щось не так.
— Якби ти ще так добре пам’ятала, що я тобі казав. Ну серйозно, що може бути не так? Ми простежили чіткий цикл — одне вбивство на рік, якраз на Святвечір, так?
— Так.
— І ми одностайно, разом із герцогом, до речі, — підкреслив це Северин. У його очах герцог Маркус Штраус, за сумісництвом директор інституту, був беззаперечним авторитетом у такого роду питаннях, — вирішили, що це ритуальне вбивство, отже — або демон, або відьма. Так?
— Так, але…
— І ви, дві відьми, — він вказав на Кіру та Катерину, — запевнили мене, що це точно не справа рук третьої. До того ж у двох третинах випадків вбивства відбувалися у зачиненій квартирі або на очах інших людей.
— Технічно, не на очах, — втрутилася Чорна, — бо ніхто не бачив убивцю.
— Ще один аргумент на користь демона, бо без оболонки смертні не побачили б його.
— Як і будь-яку іншу астральну істоту, — Катерина заперечила, дістаючи підручник з Історії та походження магічних істот. — Мені важко повірити у те, що демон ховався у церкві, бодай і закинутій.
— Це нявка, — констатувала Кіра, а погляд став замисленим, ніби вона подумки зіставляла факти. — Ось чому запах ялівцю здався мені таким знайомим — він був і у церкві, де ми «убили» демона.
Від цього розуміння мало полегшати на душі, адже з нявкою впоратися було набагато простіше, аніж з демоном, навіть із Лімбу. Але що робила така істота у містечку (крім очевидного — убивств), що спонукало її вибратися з лісу, ризикуючи натрапити на мисливців, і, головне — як обирала своїх жертв?
Не легшало на душі іще з однієї причини — до настання Святвечора, тобто, до сходження першої зірки і моменту, коли порядні жителі Снятина сідатимуть до вечері, залишалося лише кілька годин. Отже, стільки ж залишалося до наступного вбивства.
Ще гірше було від того, що ще в інституті хтось припустив, що цього року вони нікого не зупинять, а вбивства у містечку та околицях так і залишаться загадковою легендою. Здавалося, це була Віра. Нікому з них не хотілося думати, що її дар до передбачення зазвичай не давав хибу.
— Треба подзвонити професорці Лі, — запропонувала Катерина.
— Оце вже ні. Вона не пускає мене до теплиці, бо «від моєї аури рослини в’януть», — заперечила Кіра, дістаючи з кишені смартфон. — Краще Лані. Зрештою, вона теж нявка, знатиме, що робити.
— Поки ми дочекаємося, щоб вона нафарбувалася і приїхала, настане Великдень, — пробурмотів Северин. Взагалі-то, це він мав бути лідером на цьому полюванні та і це була не перша його справа із нявками. Тому було вкрай дивно, що він одразу не впізнав, що за істота стояла за усіма нападами. Загалом ця справа аж кишіла дивними й моторошними збігами, поганими знаками, якщо хочете, точно не надаючи жодному з мисливців упевнености.
— Що ти пропонуєш? — Кіра, для якої ця справа таки була першою, запитувала щиро.
— Їхати до архіву та шукати зв’язок між жертвами. Можливо, зможемо зловити її «на гарячому».
— Ризиковано наражати звичайних людей на небезпеку, — розважила Катерина. — Але я не бачу іншого виходу.
— Тільки я за кермом, бо нас знову зупинять патрульні й запитуватимуть хто пустив дитину в машину, — знущально посміхнулася Кіра, киваючи на Сева. Попри те, що він був найстаршим, через природу перевертня чоловік скидався на нахабного підлітка, а руде неслухняне волосся й веснянки точно не додавали йому віку.
До цього Кіра була лише в архіві Лодзя, де вчилася на медика, але атмосфера що тут, що в Польщі була однаковою — тиша, пилюка і моторошне відчуття ваги історії, записаної на пожовклих сторінках. Але принаймні тут за запахом старих книг та засобів для догляду за ними не відчувалося нав’язливого хвойного аромату, що ніби тягнувся за дівчиною відколи нявка торкнулася її шкіри.
Вони розгорнули на столі газети з некрологами, які до цього бачили лише в електронному форматі на екрані Віриного ноутбука, і тут, у серці подій, нерозгадані смерті тиснули на них іще більше. Можливо, тому, що на розворотах, вражаючи своєю невідповідністю, поруч були різні новини: некролог, оголошення про продаж земельної ділянки, секрети гарного врожаю, ще один некролог, перемога «Карпат» у якійсь там лізі, некролог, відкриття міської ялинки…
— Поверни-но назад, — Катерина, що від нудьги заглядала то до Сева, то до Кіри (третього стільця не знайшлося, а працювати стоячи вона втомилася), вказала на газету в руках перевертня. — Глянь, тут у сусідніх статтях одне прізвище.
— Бондар, він відкривав різдвяне містечко 6-го грудня, а 25-го його вже знайшли мертвим.
— Зачекайте, у мене теж була дівчина, у якої в некролозі було щось про ялинку. Осьо, «Надія Шевченко, молода архітекторка, була почесною гостею відкриття снятинської ялинки», — Кіра втупила очі в чужий некролог, ніби очікувала побачити між рядків власне прізвище. — Господи і як я раніше не здогадалася…
— У чім річ? — Сев стурбовано підвів на неї очі — востаннє такою шокованою він бачив дівчину тоді, коли вона лише прибула до інституту після зустрічі з демонами омани. Чоловік сподівався, що цього разу для неї все закінчиться менш трагічно.
— У Снятині є традиція запрошувати відкривати ялинку людей, що багато зробили для міста. Диякон Євген, що помер два роки тому, якраз збирав кошти для того, щоб відновити церкву, в якій ми бачили нявку. Коваль з Коломиї, якого вбили минулого року, він подарував новий флюгер для ратуші.
— То що, наша нявка полює на тих, хто хоче зробити Снятин кращим? — здогадалася Катерина. — Але чому?
— Біс його знає, але я точно знаю, хто буде наступною жертвою, — дівчина схопила куртку, вибігаючи з архіву. — Треба її попередити.
— Кір, у чому річ? — наздоганяючи її, запитав Северин. — Я не бачив тебе такою з часів…
— Не нагадуй мені про Діану. Не зараз.
— Що сталося? Хто наступна жертва? — не відступав перевертень, засипаючи її питаннями з заднього сидіння автомобіля.
— Еліна Кохановська. Авторка новітньої айдентики міста Снятин та моя найкраща подруга.
— Мо’ тобі взяти перерву? — запропонувала Катерина, що сиділа поруч. — Тепер, коли ми з Севом знаємо, по кого вона прийде, тобі не обов’язково стирчати там.
— Ага, щоб я сиділа десь в кав’ярні і тряслася, що з нею щось станеться, поки мене не буде поруч? — тепер вже Кіра ризикувала привернути увагу поліції, женучи явно не з дозволеною у населеному пункті швидкістю.
Кіра була готова прийняти, що Катерина мала рацію, — її хвилювання могло лише стати на заваді. Кіра була навіть готова прийняти, що Сев мав рацію, — і вся ця ситуація до болю нагадувала день, коли Діана померла від рук демонів, лише тепер у дівчини були сили, щоб протистояти чудовиськам. Єдине, що Кіра не була готова прийняти, так це імовірність, що Віра мала рацію, — і цього року їм нікого не врятувати.
Ні, Мельник не могла дозволити цьому статися, саме тому вона й гнала, як навіжена, аж до будинку подруги, на щастя, знала кожен поворот на шляху до нього.
Кіра роздратовано здерла з панелі освіжувач повітря, запхавши його до бардачка, але нав’язливий запах ялівцю не зник, ніби бісова нявка сиділа в неї просто на плечі, нашіптуючи, що сенсу поспішати немає — однаково усе вже вирішено за неї. На щастя чи на жаль, дівчина не вірила в долю і міські легенди, тому лише сильніше тиснула на педаль газу, поки не побачила перед собою знайому хату.
Насправді будинок був уже геть не таким, яким його пам’ятала Кіра. Після пожежі, яка забрала життя батьків Елі, вцілів лише перший поверх і тоді, як дівчина їхала на навчання, той був лише на початковій стадії реставрації. Зараз же перед мисливцями був невеличкий ошатний будинок із альтанкою і садом на подвір’ї. Голі дерева, притрушені снігом, однак, не створювали ні відчуття безпеки, ні естетичного задоволення, ні атмосфери різдвяного дива.
Єдиним позитивним моментом було те, що Кіра могла побачитися з подругою уперше з того часу, як опинилася у стінах інституту.
— Кіро? Що ти тут..? — на порозі з’явилася невисока дівчина з коротким чорним волоссям і навушником у лівому вусі. Судячи з її зосередженого вигляду, вони саме відірвали Еліну від роботи. Вона торкнулася навушника і звернулася, очевидно, не до гостей: — Може, якби ви не наплужили, то мені не довелося б виправляти! — тоді дівчина махнула рукою, мовляв, заходьте, а тоді розберемося.
Так само жестами Еля пояснила, що їй треба закінчити зустріч, перш ніж вона зможе говорити, а тоді, ще до того, як Кіра встигла їй хоч слово сказати, зникла за дверима свого кабінету. Попри те, що Мельник уперше була в цьому будинку після ремонту, вона провела колег до вітальні, зачинивши там вікно.
— Думаєш, металопластик її зупинить? — ледь стримуючи нервову посмішку, запитав Сев.
— Думаю, ми її зупинимо, — суворо заперечила Кіра. — Часу шукати її дерево-оберіг немає, будемо використовувати кулі з заліза.
— Напевно, тому у церкві вона й втекла, — припустила Катерина. Вона також припускала, що однієї кулі могло бути достатньо, щоб убити нявку, якщо та була не надто сильною. Можливо, вони дарма переймалися, а істота, на яку вони полювали, вже давно була мертва. — Кулі зі святою водою теж залізні.
— Так, тільки цього разу я випущу в неї цілий магазин, — рішуче мовила Кіра, цілком переймаючи на себе лідерство у цій справі, тим більше, що Северин, здається, не заперечував. Насправді дівчина вже почала підозрювати, що він навмисне майже не втручався у перебіг полювання, щоб відьми робили усе самі, адже, зрештою, Сев був уже викладачем. Мельник такий перебіг подій влаштовував рівно до того моменту, поки її близькі не були під загрозою, тож вона клацнула пальцями просто перед очима перевертня: — Агов, мені потрібен твій зір.
— Нічого не забула?
— Будь ласка, — пирхнула Кіра і за мить на місці чоловіка сидів рудий кіт із надзвичайно нахабною, навіть як на кота, мордою.
Про те, що Еля поверталася, закінчивши свої справи, сповістило гучне чхання. Звісно, в дівчини була алергія на шерсть, щоправда, Кіра згадала про це із запізненням. Утім, краще було знаходитися під захистом перевертня із нежитем, ніж бути здоровою у труні.
— Не хочеш пояснити, що відбувається? — Кохановська витерла миттєво почервонілі очі хустинкою і звернулася до подруги. — Хто всі ці люди… і кіт?
— Поясню, але пізніше. Ми з Катериною і Северином тут, — Кіра вказала на своїх колег, — щоб тебе захистити.
— І від чого мене захистить кіт? — у відповідь той незадоволено нявкнув.
— Ви ж відкривали цьогоріч ялинку у Снятині? — обережно втрутилася Катерина, а після ствердного кивка продовжила: — Ми вважаємо, що через це вас намагатимуться вбити.
Еліна кинула погляд на подругу, а коли вираз обличчя тієї не виявив ні натяку на жарт, знесилено опустилася в крісло, ніби загальне хвилювання передалося і їй.
— Дивних же людей ти зустріла в медичному…
— Я більше там не вчуся. Обіцяю, я потім усе поясню, але зараз тримай, — Кіра простягнула їй запасного пістолета. — Не питатиму, чи вмієш стріляти, бо знаю, що вмієш. Цілься у будь-що, що не я, Катерина чи Сев…
Еля не вирізнялася умінням не ставити зайвих запитань, але цього разу їй навіть не дали такої можливости, бо рудий кіт зненацька загарчав на, здавалося б, порожній простір коридору, а тоді кинувся вперед, хапаючи зубами повітря. Тоді ж почулося страхітливе завивання, щось середнє між дитячим плачем та криком пораненого звіра, а запах вологої хвої настільки густо заповнив приміщення, що став майже нестерпним.
Катерина та Кіра, не змовляючись, відступили на крок, опиняючись між істотою та Еліною зі зведеною зброєю.
Запала моторошна тиша. Северин в образі кота сидів на долівці, нашорошивши вуха і напружившись, готовий будь-якої миті стрибнути. Еліна, розчарувавшись у намаганні осягнути, що ж, власне, відбувається, лише міцніше стискала зброю, поглядаючи на дівчат обабіч неї.
Тоді настала темрява. Катерина, яка сподівалася до того, що нявку вдасться вбити з одного пострілу, явно недооцінила силу істоти. За якусь мить гнучка лоза заплела вікна, не залишаючи шпаринки і для одного променя зимового сонця. Дівчина позадкувала, пригадуючи необхідне закляття, але перш ніж вона змогла запалити хоча б вогник, з’явилося інше джерело світла.
Посеред кімнати височіла фігура нявки. Височіла — бо значно перевищувала зріст Катерини, яка і сама час від часу зачіпала одвірки потилицею. Як і належало істоті зі світу астрального, нявка випромінювала слабке зелене світіння, хоча зараз Чорна воліла б не бачити того, що було перед нею.
Крізь мертвотно-сіру шкіру просвічувалася сітка судин, що обплітали темні безформні клубки, які лише віддалено нагадували людські органи. Зрештою, ця істота і не була людиною. Катерина глянула на довгі, покручені, немов коріння, пальці і зраділа, що за переказами нявки лоскотали лише парубків.
Тоді дівчина окинула поглядом кімнату; у слабкому світлі вона могла розгледіти силуети решти — і вони всі були сплутані такою ж лозою, що відгороджувала їх від сонячного світла. Але чому сила нявки не діяла на саму Катерину?
— Ти, — говорячи до неї, істота змінила свій зовнішній вигляд, набувши майже людської подоби. Про те, що це не звичайна вродлива дівчина, свідчили лише спина і ребра, не вкриті шкірою. М’який, майже заспокійливий голос же ніяк не відрізнявся від людського. — Ти ніколи не бувала в лісі. Я не маю над тобою влади.
Це мало сенс, адже, живучи спершу в Аугсбургу, а тоді у Львові, Чорна була містянкою з голови до п’ят. Щоправда, вона ніколи не чула, щоб таке спиняло нявок, хіба що хтось зумів накласти обмеження на її, здавалося, захмарного рівня силу.
— Тому ти будеш свідком того, як твої друзі помруть, — голос нявки не здриґнувся і від цього на шкірі виступали сироти.
— Стій! Навіщо ти це робиш? — запитала Катерина, намагаючись тягнути час. Вона не була прихильницею вогнепальної зброї, а лук, що висів у неї за спиною, був не надто відповідним до ситуації.
— Навіщо я це роблю?! — перепитала нявка, і її голос зірвався на крик разом із тим, як тіло знову набуло неприродної подоби. — Я мовчала, коли вони прийшли до мого лісу і почали будувати тут свої хати, — це пояснювало, чому істота була такою могутньою — за тисячу років її сила досягла такого рівня, що не могла бути виміряна за мірками смертних. — Але коли вони зрубали дерево моєї сестри і поставили його у центрі міста усім на забаву, я пообіцяла помститися.
Нявка почала голосити і попри те, що це виття страшенно різало слух, Катерині стало навіть трохи шкода її. Це людей час лікував, а для астральної істоти вікування на самоті лише додавало нових ран.
— Не ця дівчина, — вона кивнула в бік Еліни, яка безсило борсалася в лозі, — вбила твою сестру. Повертайся до лісу і ніхто тебе не займатиме.
Катерина лукавила — сховала руки за спиною і, приховавши це від чужого ока, плела магічні пута, що дозволили бодай би затримати нявку. Разом із тим дівчина боялася зробити хоч один зайвий рух, краєм ока вловлюючи, як лоза стискалася щоразу, коли істота дратувалася.
— Так само як ви не займали мене у церкві?! — гнівно вигукнула нявка, кидаючись на Катерину, напевно із бажанням самотужки роздерти їй горлянку.
Закляття зірвалося з пальців відьми, світними бузковими мотузками обплутуючи зап’ястки та щиколотки лісової істоти, але вона впала не від цього. У напівтемряві й оглушливій тиші пролунали кілька пострілів, а тоді вже тіло нявки, роз’їдене від контакту з залізом, ніби з кислотою, впало долі. А опісля Катерина підвела погляд, щоб побачити, як пістолет випав з тремтячих рук Еліни — зрештою, їхня підзахисна врятувала сама себе.
Тоді ж пишна рослинність, яку прикликала магія нявки, почала танути на очах і Кохановська кинулася до подруги — здавалося, Кірі дісталося найбільше.
— Це ще не все, — гукнув Сев, обернувшись на людину, — хутко з будинку!
— Що?
— Еліно, ходімо, — не сперечаючись зі старшим, Катерина помчала надвір, тягнучи за собою дівчину, яка насилу переставляла ноги. Насправді вона ще доволі непогано трималася після своєї першої зустрічі із надприродним.
— Але Кіра… — чергову репліку Кохановської перервав Северин, що вибіг з будинку з непритомною, майже вдвічі за нього вищою, дівчиною на плечі. — Я не розумію, навіщо…
І знову, Еліні не дали договорити. Вмираючи, нявки вивільняли таку силу, що мала б убити того, хто убив їх. Одноповерховий будинок під впливом такої сили склався, немов іграшковий. Побачивши руїни свого дому, Еля зайшлася істеричним сміхом, привертаючи увагу Катерини та Северина, які вже засумнівалися у її психічному здоров’ї.
— Люди, у вас є якийсь фахівець зі зняття проклять? Бо це вже вдруге, а у збіги я після сьогодні вірю значно менше, ніж у магію.