Chapter Text
Блу Сарджент уже й збилася з рахунку, скільки разів їй казали, що вона вб'є того, кого покохає.
Її рідні займалися ворожіннями. Щоправда, без надто конкретних пророцтв. «Сьогодні з тобою трапиться щось погане. Можливо, це якось буде пов'язано з числом шість». Або: «Тебе чекають великі гроші. Головне — не прогав». Або: «Ти маєш ухвалити важливе рішення, і само собою воно не прийде».
Людей, які приходили до маленького яскраво-синього будиночка (Фокс-Вей, 300), розпливчастість пророцтв не бентежила. Це було своєрідною грою, викликом долі — вгадати точний момент, коли передбачення здійсниться. Коли через дві години після сеансу мікроавтобус із шістьма пасажирами врізався в автомобіль клієнта, той міг з полегшенням кивнути: завдання виконано. Коли іншій клієнтці сусід запропонував купити у неї стару газонокосарку, а їй саме були потрібні гроші, вона легко згадувала пророцтво й без вагань приймала пропозицію, вважаючи це долею. Або коли третьому клієнту дружина казала: «Потрібно нарешті ухвалити рішення», — він згадував, що ті самі слова йому сказала Мора Сарджент, розкладаючи карти Таро, і негайно брався до справи.
Та туманність передбачень частково позбавляла їх сили. Їх можна було списати на збіги або здогадки. Над ними посміювалися на парковці супермаркету, де клієнт, як було передбачено, несподівано зустрічав давнього знайомого. Здригалися, побачивши число 17 у рахунку за електрику. І розуміли: навіть якщо тобі й відкриють майбутнє, це не змінить твого теперішнього життя. Пророцтва були правдою — але не всією.
— Я зобов'язана вас попередити, — завжди казала Мора кожному новому клієнту, — що пророцтво буде точним, але не конкретним.
Так було простіше.
Але з Блу не церемонилися. Раз за разом жінки вивчали її долоню, розкладали на кошлатому килимі вітальні карти з пошарпаної колоди, торкалися пальцями містичного третього ока, що нібито приховане між бровами. Кидали руни, тлумачили сни, розглядали чайне листя і влаштовували спіритичні сеанси.
Усі жінки приходили до одного й того ж висновку — відвертого й дуже конкретного. Говорячи різними мовами ясновидіння, вони сходилися в одному: якщо Блу поцілує свого коханого, той помре.
Довгий час це попередження не давало Блу спокою. Воно було цілком конкретним, проте нагадувало чарівну казку. Їй не пояснювали, як саме помре її коханий і скільки часу мине після поцілунку.
Обов'язково цілувати в губи? Чи навіть невинний поцілунок на тильний бік долоні буде смертельним?
До одинадцяти років Блу була певна, що мимоволі заразить обранця якоюсь невиліковною хворобою. Одне торкання губ до його губ — і він загине в муках, безсилий перед недугою. Коли їй виповнилося тринадцять, вона вирішила, що причиною смерті стане ревнощі: у момент першого поцілунку їх застане відкинутий залицяльник із пістолетом і розбитим серцем.
У п'ятнадцять Блу сказала собі, що мамині карти — просто забава, а сни Мори й інших ясновидців викликані не провидінням, а алкоголем, тож на їхні слова можна не зважати.
Та вона знала, що це не так. Передбачення, які звучали в будинку №300 на Фокс-Вей, були розпливчастими, але завжди правдивими. Мати бачила уві сні, як у перший шкільний день Блу зламає зап'ястя. Тітка Джимі вгадала річний дохід Мори з похибкою у десять доларів. Двоюрідна сестра Орла завжди починала наспівувати свою улюблену пісню за кілька хвилин до того, як її ставили в ефірі.
Ніхто в домі не сумнівався, що Блу призначено вбити поцілунком свого коханого. Проте ця загроза так довго витала в повітрі, що з часом втратила гостроту. Уявити закохану шестирічну Блу було складно — хіба що теоретично.
У шістнадцять Блу вирішила, що ніколи не закохається, тож усе це не має значення.
Та вона засумнівалася, коли в їхнє маленьке містечко Генрієтта приїхала зведена сестра Мори — Нів. Нів була знаменитістю: вона робила те, що Мора робила нишком, відкрито. Мора ворожила в своїй вітальні для місцевих мешканців і фермерів, а Нів виступала на телебаченні о п'ятій ранку. У неї був власний сайт зі старими розмитими фотографіями, де вона суворо вдивлялася в об'єктив. Нів також написала чотири книги про природу надприродного.
Блу ніколи не бачила Нів наживо, більше знаючи про неї з Ґуґлу, аніж із розповідей. Вона не знала, навіщо Нів приїжджає, але була свідком таємничих шепітних розмов Мори та її подруг Персефони й Калли. Розмови уривалися, коли Блу заходила до кімнати, змінюючись на сьорбання кави й постукування олівцями по столу. Та Блу це мало хвилювало — ну ще одна жінка в домі, переповненому ними й так.
Нарешті Нів приїхала — навесні, коли тіні гір на заході ставали довшими. Відкривши двері, Блу подумала, що перед нею якась стара незнайомка. Та коли її очі звикли до червоного світла призахідного сонця, що пробивалося крізь гілки, вона зрозуміла: Нів лише трохи старша за Мору, яка була ще далеко не старою.
Десь у далечині вили собаки. Блу не здивувалася. Восени мисливський клуб «Агленбі» майже щовихідних виїжджав полювати на лисиць. Блу знала, що означає шалене виття гончаків: вони взяли слід.
— Ти дочка Мори, — промовила Нів і додала, не давши Блу й слова мовити: — Цього року ти зустрінеш своє кохання.