Chapter Text
Приглушене світло у кімнаті, наповненій людьми. Кожен “глядач” сидить на своєму місці, чекаючи, поки ведучій зі “сцени” оголосить про початок. Це був не театр, не актова зала у школі й навіть не вистава. Це місце було огидніше, тут коїлися погані речі. Два ряди диванів утворювали кільце, в середині якого й стояв той самий ведучій. Простір навколо нього й був тією імпровізованою сценою. Це було підвальне приміщення. Чисте, гарно прикрашене. Таке, що не було схоже на звичайний підвал. Ніхто б не прийшов за “цим” сюди. Кожен з присутніх носив маску. Не таку, яка приховує тільки очі, а все обличча. Кожна маска не була особливою. Вони всі були гладкі, круглі, відрізнялися лише кольором. Кожному тут був присвоєний свій колір. Перед кожним диваном стояв невеличкий журнальний столик, на якому лежав пристрій для голосування. Все тут було в теорії анонімно.
Чаран сидів на одному із крісел другого ряду. Він прийшов сюди лише з двох причин. Хлопець був одягнутий зовсім просто: джинси та худі. Його маска була приємного пісочного кольору. А під нею таїлося обличчя, яке чекало цього “шоу”. Однак це був не той показ, який очікували інші люди, які тут зібрались.
- Дорогі гості, - розпочав ведучій з клаптика посередині, - ми розпочинаємо наш аукціон.
До ведучого привели так званий лот. Це був хлопець. Невисокий, з трохи розкуйовдженим волоссям кольору стиглого каштану, що спадало на чоло м’якими хвилями. Його очі — великі, блискучі, мовби завжди трохи здивовані — мали ніжний сіро-блакитний відтінок, в якому легко губились навіть найтвердіші серця. Однак він зовсім не цікавив Чарана.
А ось другий омега, якого насилу витягли в центр, відразу припав йому до душі. Той, так само як і попередній, не мав на собі ніякої одежі. Руки зв’язані попереду. Цей омега мав коротке руде волосся, яке нагадувало вогняне сяйво навколо його милого обличчя. Чорні очі випромінювали ненависть до всього що тут було. Хлопець сів на підлогу, як тільки його відпустили дві темні фігури, прикриваючи всі цікаві для публіки частини свого тіла. Десь збоку почувся невідомий голос: “Вони вже 10й раз виставляють його, але нікому він так і не сподобався. Авжеж, кому потрібен бунтівний омега. А ще я чув, що три рази він ледь не втік”. Ніби почувши ці слова, милий хлопець посередині кімнати показав фак. От він, той, з кого вийде ідеальний король, а якщо ні, то Чаран з нього зробить такого.
Хлопець у жовтій маці набрав щось на пристрої для голосування. За хвилину милого хлопця прибрали з центру уваги та перейшли до іншого. А на пристрої у нього з’явився напис: “ Проходьте до кімнати номер 9, для подальщих процедур”. Чаран швидко набрав повідомлення на своєму телефоні й пішов у пошуках потрібної кімнати.
Довгий коридор вже не виглядав так охайно, як кімната, з якої хлопець вийшов хвилину тому. Він був звичайним підвалом з миготящим світлом. 7, 8, 11… Кімнати були пронумеровані чомусь не в тому порядку. Але це завадило хлопцю швидко знайти кімнату під потрібним номером. Всередині все було напрочуд приємним і затишним. Милий хлопець з аукціону стояв уже в одязі. На ньому була проста чорна футболка та штани такого ж кольору. І тут їх очі вперше зустрілись. Два погляди: один ображений і жорстокий, а інший лагідний, але рішучий.
Ті ж самі двоє у чорному тримали омегу за руки. Чарану ніколи не подобалось таке поводження з невинними людьми, але зараз це було вимушеною мірою. “Так потрібно для діла” - крутилося в голові у хлопця.
Посеред кімнати був стіл. Звичайний, старий письмовий стіл, дерев’яний, з купою шухлядок. Зверху стояла лампа й лежали всіля документи. Позаду на стільці сидів чоловік у чорній масці, такій самій як і в гостей цього дійства.
- Пане, Жовта Маско, ось ваш контракт, - сказав цей чоловік.
Чаран нарешті відвів погляд від “товару”, який він, по ідеї, зараз купуватиме, й присів на стілець перед столом. Хлопець робив вигляд, що уважно вчитується в умови контракту. Вони його зовсім не цікавили. Він чекав. І ось пролунав сигнал. Його телефон завібрував один раз, потім другий. І на третій раз двері в кімнату були вибиті.
Двері з тріском вилітають із завіс, в кімнату вривається таємна поліція. Гул, крики, шурхіт одягу - усе змішується в хаотичному шумі. Ті двоє в чорному, які ще секунду тому тримали омегу за руки, миттєво кидаються до стіни, витягають зброю, але не встигають зробити й пострілу - з обох боків їх накривають двоє агентів у броні. Лунають команди: "На підлогу!", "Не рухатись!".
Приміщення, яке щойно здавалося затишним, тепер заповнене ревом, миготінням ліхтариків та озбройними постатями. За поліцією влітає ще одна група. Вони рухаються мовчки, точніше, без крику, але не менш агресивно: люди у чорному, вступають у бійку з правоохоронцями. Столи перекидаються, лампа розбивається, документи злітають у повітря. Чоловік у чорній масці, який досі сидів за столом, схоплюється, кидається до задніх дверей, але не встигає - один з агентів швидким ударом валить його на підлогу.
У цей момент Чаран підривається на ноги, виривається з-за столу і кидає швидкий погляд на омегу. Той стоїть, ніби завмерлий, але очі його повні розгубленості. Не вагаючись, Чаран простягує йому руку. Омега дивиться на неї кілька секунд, тоді хапає міцно, з довірою. Вони біжать разом до дверей, пригинаючись, ухиляючись від ударів і тіл, що падають навколо.
У коридорі ще гірше. Скрізь бійка. Дим. Сигнали. Поліцейські і "гості" з головної зали вже прориваються сюди. Один з найманців кидається до Чарана, але хлопець різко б’є його коліном у живіт, і той осідає на підлогу.
Чаран зупиняється на мить. Зриває з себе жовту маску й кидає її на підлогу. Швидко наближається до одного з поліцейських, зриває з нього кепку, натягує собі на голову. Омега, не розуміючи, що відбувається, лише міцніше стискає його руку.
- Довірся мені, - прошепотів Чаран і повів його далі, прориваючись крізь хаос.
Вони петляють між людьми, уникають ударів, падаючих тіл, перекинутих меблів. Один раз їм доводиться пригинатися під струменем сльозогінного газу, в інший момент Чаран притискає омегу до стіни, щоб їх не затоптали. Нарешті, двері з написом "Технічний вихід". Вони ривком розчиняються, й двоє фігур зникають у темному коридорі, залишаючи позаду шалений вир підвалу, що щойно перетворився на поле бою.
Свіже повітря вдаряє в їх ніздрі Місто було окутане темрявою. Двоє хлопців швидко заскакують на мотоцикл і вирушають. Вони зупиняються біля готелю. Чаран знову намагається взяти за руку, але омега виривається.
- Дякую, пане, що витягнули мене, але я звідси піду сам.
- Але на дворі ніч, з тобою може щось статись, - тупа,тупа, дуже тупа відповідь. Чаран розуміє, що те саме “може щось статись”, вже відбулося й вони тільки що забрали свої дупки з того місця, - Давай хоча б переночуємо тут. Я обіцяю, я не ображу Кханіна і захищу, - сказав він намагаючись поліпшити ситуацію.
- Звідки ви знаєте моє ім’я?
- Підготовка до операції, - Чаран знову простягнув руку й Кханін її прийняв на цей раз.
Вони піднялись до кімнати через вузькі, напівзруйновані сходи, що скрипіли під кожним кроком. Двері на другому поверсі вели у простий номер. Жодного декору - лише голі стіни, стара тумбочка і ліжко посеред кімнати з трохи зім’ятою ковдрою. Незважаючи на убогість обстановки, для змученого Кханіна це місце здавалося раєм. Він навіть не озирнувся - кинувся вперед і з полегшенням упав на ліжко, обличчям у подушку, дозволяючи собі нарешті розслабити м’язи. М’який матрац здавався небом після холодної підлоги та грубих рук.
Чаран за ним не поспішав. Він повільно зачинив двері, обернув ключ у замку й злегка притиснув до нього плече, вдихаючи тишу. Погляд ковзнув по фігурі омеги - той лежав нерухомо, розкинувши руки, майже зливаючись із сірим простирадлом. У цьому спокої було щось вразливе, щось, що не давало Чарану відірвати очей.
Він підійшов ближче, тихо, обережно, неначе підкрадаючись. Його тінь упала на спину Кханіна. Нахилившись, Чаран завис над ним - настільки близько, що гаряче дихання торкнулося шиї хлопця. Повітря, тепле й трохи вологе, лоскотало шкіру, змушуючи омегу напружитися. Це було як натяк, як дотик без дотику, як запитання, на яке ще не дано відповіді.
Але Кханін мислив швидко. Надто швидко для когось, хто мав би бути втомленим і зламаним. Його інстинкти кричали, що треба діяти. Він не був тим, хто дозволяє собі бути в пастці, навіть якщо пастка здавалася м’якою і теплою. Раптом, майже блискавично, він перекотився на бік, ковзнув з-під Чарана і піднявся, відступаючи до іншого краю ліжка. Очі його були настороженими, глибокими, наче дві темні вугільні плями, в яких пульсувала недовіра.
- Пане, ви ж обіцяли, - випалив Кханін.
Чаран мовчки дістав подушку й кинув її на підлогу, позначаюючи своє місце для сну. Омега обережно повернувся на своє блаженне місце. Його очі самі по собі закрилися. Хлопець поринув у спокійний сон. Перший, за деякий час. Говорять люди сплять спокійно коли вони в безпеці. Кханін чомусь підсвідомо довіряв Чарану. Було то викликане вкраденою поліцейською кепкою, чи лагідними промовами, нікому невідомо. Чаран ще раз лагідно подивився на омегу та теж поринув у сон, але на підлозі.