Work Text:
Ще задовго до того, як Арманд показав йому сонце, Деніел повністю пристосувався до нічного життя. Це було відносно просто, адже Нью-Йорк – місто, яке ніколи не спить. Та будь-яка істота, для якої рушієм продуктивної роботи є натхнення, знає: не існує нічого, що могло б зупинити натхненного. Ні сон. Ні голод. Ні нав’язливі дзвінки нового редактора.
Моллой ще тиждень тому надіслав свою документалку спеціалістам Таламаски. Нехай самотужки роблять із нею те, що їм потрібно. У нього зараз інший вектор.
Минуло вже близько пів року відтоді, як Луї та Лестат зникли з радарів, оселившись у трейлерному містечку на краю географії. Вони – налагоджували свої багаторічні заплутані стосунки. Деніел – хотів зрозуміти, як це працює у них тепер.
Вони домовилися про зустріч за тиждень, і весь цей час Моллой був поглинутий пошуком запитань, які тепер хотів поставити їм обом одночасно.
На подив Дена, коли він запропонував Луї записати інтерв’ю-епілог, той одразу погодився. Думка про те, що ці двоє помстяться йому за декапітацію, дзижчала десь на краю свідомості, але природжена журналістська цікавість не дозволяла дати задню.
Накидавши приблизний список запитань, він вирішив копнути глибше. Для цього Ден відкрив папку з аудіоверсією першого інтерв’ю, щоб переслухати моменти, які могли загубитися на етапі редагування.
Тема зрад у їхньому шлюбі. Досить хитка і не завжди аж настільки проблемна. Бо ж, справді, зберігати вірність одній істоті протягом цілої вічності – це нудно для будь-якого вампіра. А тим паче для Лестата.
Він увімкнув потрібний аудіозапис і, заплющивши очі, знову уявив себе в пентхаусі Луї.
Ден згадав, як того дня дорікнув вампіру за разючі розходження в його баченні Лестата як свого партнера порівняно з інтерв’ю в Сан-Франциско. Луї ж у відповідь влаштував перформанс із цитуванням його книги.
«– Я сиджу у “Б’юїку”, дивлюся в люстерко заднього виду на доньку в дитячому сидінні після того, як віддав незнайомцю останні тридцять баксів, що мав. Редактор нагадує, що це було ще за сім років до того, як такі сидіння стали обов’язковими. Колишня дружина нагадує, що “Б’юїка” у мене ніколи не було. Така вона – Одіссея спогадів.
…
– Того вечора йшов дощ? Пішов дощ.
– Вже не згадаю. У затоці могло бути сухо, а в кварталі – вогко. Це ж Луїзіана.
– Одіссея спогадів.»
З того моменту Ден про себе охрестив усе їхнє інтерв’ю «Одіссеєю спогадів».
Мітка відтворення бігла швидше, ніж рука Деніела встигала робити нотатки.
Він слухав. Перемотував назад. Ставив на паузу, щоб черкнути кілька слів олівцем на жовтому папері свого старенького блокнота. А тоді знову натискав кнопку відтворення.
Нотатка. Відтворення. Пауза. Нотатка. Перемотування назад. Пауза…
Він не помітив, як сонце сіло за горизонт. Не помітив, як настав наступний день, а тоді розпечена зірка перейшла межу зеніту. Деніел просто прикипів до запису однієї сесії, раз по раз переслухаючи окремі моменти.
Відчуття, ніби він щось упускає, шепотіло йому, мов змій з Едемського саду, наказуючи повертатися назад.
Він знову натиснув паузу й відкинувся на спинку дивана. За його попередніми прогнозами, він відставав рівно на дві сесії.
Ще раз. Відтворення.
«– Того вечора йшов дощ? Пішов дощ.»
Пауза.
Від роздумів його відволік гучний удар у вікно квартири на шістнадцятому поверсі. Дезорієнтована пташка врізалася просто в скло й осіла на підвіконні.
Деніел підійшов ближче і рефлекторно прищурився, розглядаючи дрібну сіточку тріщин.
«– Одіссея спогадів.»
Моллой повернувся на своє місце й знову запустив цей уривок.
З чого це почалося?
Спогади Луї часом були не те що розмитими, а радше дещо спотвореними. Це не виглядало так, ніби хтось випадково розлив склянку води на акварельне полотно. Ні. Скоріше так, ніби автор в останню мить викривив усі перспективи.
Перемотування назад. Відтворення. Пауза.
Ще на кілька секунд назад.
Ден грався кнопками, знову і знову слухаючи одні й ті самі фрази. За потреби він уже міг би цитувати кожне слово.
«– Того вечора йшов дощ? Пішов дощ.
– Вже не згадаю. У затоці могло бути сухо, а в кварталі – вогко. Це ж Луїзіана.»
Легко можна було пояснити, чому слова Луї про Лестата у сімдесятих і тепер так відрізнялися. Що казати, час стирає давні обрáзи, змушуючи нас інакше дивитися на події.
Але ж дощ…
Перемотування. Відтворення.
«– Я сиджу у “Б’юїку”, дивлюся в люстерко заднього виду на доньку в дитячому сидінні після того, як віддав незнайомцю останні тридцять баксів, що мав. Редактор нагадує, що це було ще за сім років до того, як такі сидіння стали обов’язковими. Колишня дружина нагадує, що “Б’юїка” у мене ніколи не було. Така вона – Одіссея спогадів.»
Перемотування вперед. Відтворення.
«– Того вечора йшов дощ? Пішов дощ.
– Вже не згадаю. У затоці могло бути сухо, а в кварталі – вогко. Це ж Луїзіана.
– Одіссея спогадів.»
Ден хижо посміхнувся.
Здається, він знайшов те, що так довго не давало йому спокою.
Він переслухав увесь блок ще раз.
Моллой кліпнув. Потім ще раз. І ще. Гострий кіготь розрізав нижню губу, і лише тоді він усвідомив, що мисленнєвий вакуум поглинув його щонайменше на десяток хвилин.
Дощ.
Вже на етапі написання книги з інтерв’ю ні для кого не було секретом, що Арманд грався зі спогадами Луї.
Але чи тільки з Луї?..
Сумніви у власній адекватності змусили його дістати коробку із сотнями фотографій минулого життя. Найбожевільніша ідея, яка тільки могла спасти йому на думку: перевірити, чи справді брова Еліс була наполовину сивою? Саме це змусило його шукати світлину, що назавжди закарбувалася в пам’яті. Вона майже випадково трапилася під руку, сховавшись за газетною вирізкою зі статтею про першу з двох його Пулітцерівських премій.
Справді.
Вона завжди була такою чарівною, коли не зафарбовувала іншу половину.
Деніел тепло посміхнувся.
У його руках уже лежав десяток фотографій. У коробці залишалися ще сотні. Він неквапливо перегортав їх одну за одною, згадуючи своє людське життя, яке колись здавалося таким яскравим.
Ось перше Різдво старшої доньки. Вони з Еліс, здавалося, були найщасливішими людьми на планеті. Якщо забути про Денову залежність.
Сімейні свята. Поїздки до зоопарку. Походи в цирк…
Деніел, як відповідальний журналіст, документував життя крок за кроком.
Ось він на тлі одного з найбільших виноградників Тоскани з келихом білого шардоне. Найкраща відпустка у його житті.
Посмішка стала ширшою.
Він ніби знову відчув на шкірі тепло італійського сонця, а на язиці – присмак напівсолодкого вина. Долоня Еліс немов знову лягла в його руку, як тоді, коли вони тікали від осиного рою, що оселився на околиці виноградника.
Деніел зітхнув.
То було їхнє останнє затишшя перед бурею.
Він повільно перевернув фотографію.
Після тієї поїздки все покотилося в прірву. Побут, нескінченна робота і сірі будні Нью-Йорка затягнули їх у дивний калейдоскоп нерозуміння й постійних сварок. Потім був болючий розрив.
Поринувши в ці спогади, він уже майже машинально перегортав фотографії, лише зрідка затримуючись на окремих митях.
Народження молодшої доньки.
Виставка гелловінських гарбузів.
Небачений врожай винограду на фермі батьків Еліс…
Моллой мовчки дивився на фотографію кілька секунд.
Донька тримала велике важке гроно винограду. Поруч стояла Еліс. Трохи осторонь. Ніби боялася навіть дивитися в бік великої китиці, всіяної круглими білими ягодами.
Тому що у Еліс була жахлива алергія на виноград.
Фотографія в його руці почала тремтіти.
За кілька секунд Деніел зрозумів, що тремтить не світлина, а його власна рука.
Еліс ніколи не була в Італії.
Вони не дегустували вино.
Не харчувалися одним лише виноградом.
Не купалися в променях італійського сонця.
Він знову знайшов власне фото на тлі виноградника.
І воно було справжнім.
Бо він там був.
Дві фотографії з шурхотом упали назад у коробку, а Деніел, різко розвернувшись, швидким кроком попрямував до холодильника. Дістав пакет охолодженої крові, розрізав його кігтем, вилив у велику чашку й осушив одним ковтком.
Всередині зародилося дивне відчуття.
Липке, але водночас дзвінке. Воно розросталося, ніби вібруючими струнами торкаючись кожного нерва.
Це не тривога.
Це потреба знати відповідь на запитання, яке він не хоче навіть формулювати.
Чашка з гуркотом опустилася на дно порожньої раковини. З неї вихлюпнулося кілька крапель крові, і Ден на якусь мить задивився на багряні плями, шкодуючи за втраченим «добром».
Він повернув ручку крана, щоб плеснути собі в обличчя холодної води.
Ніби вона могла позбавити його цієї потреби.
Аж ніяк.
Зітхнувши, Моллой прикусив до крові власну розсічену губу й налаштувався на потрібний, унікальний канал.
До свого творця.
– Арманде?
– Деніеле?
– Скільки разів за час мого існування ти втручався в мої спогади?
– П’ятдесят сім.
Цифра була надто точною, щоб бути випадковою. І надто великою, щоб не викликати у Деніела хвилинного заціпеніння.
– Якого…
– Зараз не час для цієї розмови, Деніеле, — сухо відповів Арманд.
Наступної миті зв’язок обірвався.
– Мудило! – голосно крикнув Моллой у порожнечу власної кухні й спантеличено поглянув на чашку, що розсипалася на десяток уламків, врізавшись у протилежну стіну.
І коли вона встигла знову опинитися в його руках?
– Одіссея спогадів… – тихо промовив Деніел у порожнечу, відпиваючи з нової чашки ранкову каву.
Як вампір, він більше не мав потреби заряджатися енергією за допомогою кофеїну, але за роки роботи журналістом і безлічі безсонних ночей ранкова кава стала ритуалом.
І вже не мало значення, о котрій тепер настав його ранок.
Цієї ночі він так і не зміг заснути.
Просто лежав у труні, знову і знову прокручуючи в голові спогади про подорож до Італії.
Вони були напрочуд яскравими, і в їхній справжності годі було сумніватися.
Але ж Еліс…
Його погляд упав на відкритий ноутбук і блокнот із нотатками.
Якщо його пам’ять змінювали стільки разів, Італія не могла бути єдиним «швом» на цьому полотні.
З цією думкою Деніел увімкнув ноутбук, відкрив чистий файл для аудіозапису й дістав із шухляди новий блокнот.
Якщо знайти невідповідності реально, то лише одним способом.
Він візьме інтерв’ю у самого себе.
Запис.
– Я, Деніел Моллой. Сьогодні середа, п’яте серпня дві тисячі двадцять шостого року. І це моя «Одіссея спогадів»…
Свою розповідь він почав із сімдесят третього року. Навряд чи до цього його спогади піддавалися будь-якому впливу, окрім наркотичного. До тієї зустрічі він навряд чи цікавив бодай когось із вампірів.
Хіба що як вечеря.
Крок за кроком Деніел ішов подіями свого життя, переказуючи все до останніх деталей і щиро сподіваючись знайти бодай якусь підказку.
Подію.
Слово.
Факт, об який можна спіткнутися.
У моменти, коли йому здавалося, що він уже близький до розуміння – «ось воно», – викривлення фактів щоразу знаходило цілком банальне пояснення: номер будинку просто переплутався із сусіднім, тижневий провал у пам’яті підтверджувала виписка з рехабу, куди його силоміць відвезла сестра після чергового передозування, а торт на день народження молодшої доньки насправді був двоколірним.
З кожною подією він дедалі глибше занурювався в деталі. З нав’язливою педантичністю намагаючись відтворити все: до кольору сорочки, до температури повітря.
Марно.
На плаву його тримали власна одержимість загадками і вампірська витривалість, які дозволили йому інтерв’ювати самого себе чотири доби поспіль.
Під кінець четвертого дня голод став настільки сильним, що увагу було важко втримати. Концентрація почала підводити так само, як тоді, коли він був людиною, а до вливання леводопи залишалося ще кілька днів.
Кілька пекельних днів.
Він вимкнув запис.
Дев’яносто дві години аудіоматеріалу.
І жодної відповіді.
Холодне повітря, що вдарило йому в обличчя, щойно він вийшов із під’їзду, мало б трохи освіжити думки, але натомість він відчув лише страх.
Страх ніколи не згадати, що саме було у нього забрано.
Полювання того дня було швидким.
Нерозбірливим.
Турист з Огайо, самотня пенсіонерка і продавець із магазину навпроти його будинку.
Вдовольнивши голод, Деніел просто продовжив блукати вуличками міста, повністю поглинутий власними думками. Його головною метою було дізнатися не навіщо йому перекроїли спогади, а що саме було стерто.
Коли камінь під ногами надто повільно відлетів убік, Моллой зрозумів, що час зупинили.
Він підвів голову.
– Арманде.
– Деніеле.
– Ми так і будемо просто мовчки сидіти?
– Ти сам прийшов сюди, Деніеле. Я лише слідував за тобою, – спокійно відповів Арманд, поглянувши на нього своїми бурштиновими очима, в яких ховалася нотка цікавості.
– Звісно. Але це не означає, що я запрошував тебе із собою, – пирхнув Моллой, похитавши головою.
Арманд завжди Арманд.
– Що ти шукаєш, Деніеле?
– Невідповідності.
Арманд мовчки кивнув, підтиснув губи й опустив погляд на руки, що спокійно лежали на його колінах.
– Я у відчаї, – тихо зітхнув Деніел після кількох хвилин мовчання.
Це змусило Арманда знову підвести на нього очі.
Зараз він не виглядав таким самовпевненим, як у пентхаусі Луї. Не виглядав і таким жорстоким, як тоді, коли вони відтинали голови закоханим на лавці в парку. Задумливий. Зацікавлений. І, як здалося Денові, трохи спантеличений.
Він схилив голову набік, і бурштинові очі в світлі нічних ліхтарів засяяли яскравіше.
Чомусь саме зараз він нагадав Деніелові себе в той період, коли так майстерно прикидався Рашидом.
Моллой подумки обірвав себе.
Йому не можна вірити.
Це не просто стародавній вампір.
Це творець брехні.
– Просто перестань мовчки витріщатися, тату. Я вже дорослий хлопчик, – Деніел відвернувся. Бурштиновий погляд гіпнотизував, і від цього ставало ніяково. – Дай мені хоч щось. Я не можу просто жити із цим, не шукаючи відповідей.
– Чому?
– Бо пошук відповідей – частина мого вкрай веселого життя, – Моллой пирхнув сміхом, відкинувшись на спинку лавки. Він відчув, як погляд Арманда ковзнув по його яремній вені, й втомлено посміхнувся. – І навіть не думай про те, щоб відпити з мене. Просто дай мені зачіпку.
– Судячи з усього, якусь зачіпку ти вже знайшов, – протягнув Арманд, не зводячи з нього очей.
Ден буквально відчував цей погляд шкірою.
– Еліс ніколи не була в Італії, – видихнув журналіст, повертаючи погляд на свого творця.
Арманд нарешті кліпнув.
Його очі затремтіли в ністагмі.
Ден зрозумів, що той намагається залізти в його голову.
– Я тебе не пущу. Тепер – так точно. Навіть не намагайся.
Зіниці Арманда завмерли, і він відвів погляд.
– Гаразд. Я дам тобі дещо. Але ти маєш довіритися мені.
Деніел уже готовий був нагадати, що Арманд послідовно руйнував цю довіру ще із сімдесятих, розразившись саркастичною тирадою. Але жага до відповідей знову перемогла.
Він коротко кивнув.
І відкрив свій розум для творця.
Спогад увірвався в голову теплим вітром.
1976 рік. Пресконференція уряду щодо правок до антикорупційного закону.
Деніел сидить у третьому ряду, уважно вивчаючи список запитань до спікерів, який надала редакція. Це завдання – його шанс отримати власну колонку на одній з трьох перших сторінок. Коли доходить його черга, він запитує другого за рахунком спікера про його особисті статки. Провокативно. Але Деніелові байдуже.
Він чудово пам’ятав ту пресконференцію. Тема корупції в уряді була не просто актуальною для його статей – свого часу саме вона стала щаблем його кар’єрного зростання.
Йому відповідають похабцем, обдаровуючи зневажливим поглядом. Так, як уміють тільки чиновники.
Та Деніел не збирається здаватися.
Не цього разу.
Він уже відкриває рот, щоб поставити наступне запитання, коли з сусіднього крісла лунає тихий голос:
– Він зараз покличе охорону, і тебе виведуть. Зверни увагу на його помічника. Он того, в затемнених окулярах. Він тільки й чекає нагоди здати свого начальника, щоб отримати його крісло.
Деніел дивиться в бурштинові очі й коротко киває.
Без здивування.
Без настороженості.
Так, ніби людина поруч саме для цього і прийшла – допомогти йому знайти джерело інформації.
Тіло почало бити ознобом.
Ден кілька разів глибоко вдихнув, намагаючись не скотитися в паніку.
– Тихіше, Деніеле. Не вислизай, – спокійний голос Арманда вів його, наче маяк.
Моллой намагався змиритися з усвідомленням того, що щойно побачив.
Він пам’ятав цю подію інакше: з помічником чиновника вони нібито випадково зустрілися в барі неподалік, куди Ден уже збирався піти напитися з горя після провалу свого першого великого завдання.
Він продовжував глибоко дихати, поки імпровізований екран у його голові знову не потонув у темряві.
Наступний спогад спалахнув майже миттєво.
Моллой сидить у своєму кабінеті, який йому виділила все та ж газета після того, як визнала його працівником півріччя. Його статті приносили успіх номер за номером.
Навпроти сидить головний редактор.
Деніел уже знає, про що піде мова.
Попри стрімку кар’єру, залежність від речовин і далі міцно тримала його у своїх лапах, час від часу забираючи так сильно, що дедлайни палали, мов сухе листя.
– Дене, я поважаю твій хист, але… якщо ти продовжиш у тому ж дусі, ми будемо змушені попрощатися. Чесно кажучи, рада директорів уже зараз наказує мені скоротити твою колонку і перенести її на п’яту сторінку. Про всяк випадок.
Деніел лише шумно зітхає.
Йому нічим апелювати.
Останню статтю він приніс за годину до передачі номера в друк, бо більшу частину тижня провів у наркопритоні біля Центрального парку.
І раптом у його голові звучить знайомий голос.
– Попроси відпустку. Ляж у рехаб. На місяць. Повернися з матеріалом, від якого вони не зможуть відмовитися.
І Деніел просить.
На його подив, головний редактор думає недовго і погоджується.
Вони тиснуть руки.
Прощаються.
Моллой переводить погляд на Арманда, який увесь цей час сидів у кутку з газетою в руках, удаючи цілковите зацікавлення читанням.
Коли їхні погляди зустрічаються, журналіст коротко киває і посміхається.
Золоті очі блищать у відповідь.
А тоді знову повертаються до газети.
Якщо спиратися на ту версію подій, яку Деніел носив із собою решту життя, рехаб був ідеєю головного редактора. Саме він начебто запропонував цей хід, щоб заспокоїти раду директорів.
Моллой відчув, як почав заспокоюватися.
Ці спогади не забирали у нього важливих моментів. Не знецінювали його досягнень. Лише трохи змінювали шлях, яким він ішов до них.
Він полегшено зітхнув.
Наступне, що показав йому Арманд, здавалося зовсім позбавленим сенсу.
Вони йдуть вулицею Нью-Йорка, дивом оминаючи безперервний потік перехожих. Здавалося, надворі стояла глибока осінь: усі куталися в пальта, а під ногами час від часу кружляло жовте листя.
Арманд сміється, хитаючи головою, але жодна волосина не сміє ворухнутися. Деніел не одразу чує, що саме той говорить.
– …і саме тому ти вирішив, що сучасні твори кращі за класику?
– Сучасні твори теж колись стануть класикою. Кому, як не тобі, про це знати, – стоїть на своєму Моллой, так само невимушено всміхаючись.
– З часом письмо стає поверхневим, – продовжує вампір. – Усі ідеальні симфонії вже написані. Сучасне – лише їхні варіації.
– Не погоджуюся. Ти просто знецінюєш сучасну літературу. Ти робиш це в кожному сторіччі?
Арманд зупиняється, розглядаючи вивіску книгарні.
– Маю пропозицію. Обміняймося порадами. Ти знайдеш сучасну книгу для мене, здатну змінити мою думку, а я придбаю щось із класики, щоб переконати тебе у своїй правоті.
Він усміхається.
Денові здається, що в цій усмішці є щось провокативне. Майже азартне.
Через двадцять хвилин блукання між книжковими стелажами Арманд простягує йому книгу.
Деніел лише закочує очі, бере її до рук і мовчки передає у відповідь власний вибір, прямуючи до каси.
Саме так на книжковій поличці Деніела й з’явилася «Одіссея».
Ретроспективно він усвідомив, що ніколи не замислювався над тим, як саме ця книга опинилася в його домі.
Тепер знав.
Невинний спогад, який мав би залишити по собі лише легкий післясмак, натомість змусив тривогу знову розповзтися тілом. Він радше породжував запитання, ніж давав відповіді.
Деніел уже чекав наступного повернутого епізоду, коли зв’язок обірвався.
Він розплющив очі.
Арманд усе ще тримав його обличчя в долонях, не дозволяючи фізично вислизнути з трансу. Коливання його зіниць поволі стихали, аж поки погляд знову не зосередився на обличчі Моллоя.
– Гадаю, на сьогодні досить, – тихо сказав Арманд, відпускаючи його.
Журналіст нічого не відповів. Лише мовчки відсунувся на край лавки.
Після кількох хвилин тиші Арманд заговорив знову.
– Тобі варто поспати. Ситість не здатна компенсувати нестачу сну.
Деніел пирхнув, навіть не глянувши в його бік.
– Дякую, татку.
– Ще побачимось, Деніеле, – тихо всміхнувся старший вампір і, підвівшись, рушив геть нічним парком.
Моллой дивився йому вслід, ставлячи собі водночас із десяток запитань.
Попри сильну, майже патологічну втому, сон ніяк не приходив.
Деніел крутився у своїй труні, доки в правий бік не вперся гострий кут твердої обкладинки.
Рука сама намацала книгу.
Він прихопив її чисто машинально, проходячи повз книжкову полицю.
Тепер він пам’ятав чому.
Увімкнувши ліхтарик на телефоні, Деніел відкрив книгу.
Прочитав перше речення.
Потім друге.
На третьому Морфей, змилувавшись, нарешті забрав втомленого вампіра до свого царства.
Ранок зустрів його кавою, легким голодом й «Одіссеєю», що лежала на столі перед ним.
Віднайдені частинки життя тепер органічно впліталися у величезну канву спогадів, ніби завжди були її частиною.
Та трьох спогадів на тлі п’ятдесяти семи було замало.
Катастрофічно замало.
– Арманде, я хочу продовжити.
– Якщо ти до цього готовий, Деніеле…
– Так, – Моллой не дав йому договорити. Він був цілковито впевнений у своєму бажанні згадати все.
Арманд з’явився на порозі менш ніж за годину.
Він був незвично тихим, і Денові здалося, що вампіра долає почуття провини.
Вони сіли на дивані у вітальні.
Деніел не пручався чужим долоням на своїх скронях і щоках. Лише слухняно заплющив очі, завмерши в очікуванні.
Знову кабінет редакції.
Знову палаючий дедлайн.
Деніел із усіх сил намагається зосередитися, щоб встигнути здати матеріал до ранку. Чергова відмова від речовин робить його до біса дратівливим.
Він підводить очі на Арманда, який, як завжди, розлігся в кутку з книгою в руках.
– Ти можеш тихіше? – шипить Моллой.
– Що? – золоті очі блищать. Вампір трохи схиляє голову набік, зводячи брови до перенісся.
– Перегортати сторінки. Я не встигаю завершити матеріал до ранку через оцю возню, – він тре очі й трясе головою, намагаючись збадьоритися.
– Тобі потрібно більше часу?
Чорні брови злітають угору, і Арманд опускає книгу.
– Так, чорт забирай.
– Ти міг просто сказати.
Вампір знизує плечима і з гучним хлопком уповільнює час майже до повної зупинки.
Деніел переводить погляд на настінний годинник, помічаючи, як секундна стрілка завмирає.
– Працюй. І не дорікай мені за шумні сторінки. Це провина сучасного типографського паперу, а не моя.
За всі роки роботи в цій газеті Деніел мав стільки безсонних ночей, сповнених шаленої праці, що тепер навіть не міг пригадати, про яку саме йшлося.
Імпровізований екран знову потонув у темряві.
За кілька секунд з’явився наступний епізод.
Святкування першої премії.
Купа колег-журналістів, директори та редактори всіх газет міста… Цей бомонд збирався тут щороку, щоб обрати найкращого серед своїх.
Деніел помітно нервує перед промовою переможця. Келих шампанського в його руках трохи тремтить, а погляд безупинно ковзає залом, вихоплюючи знайомі обличчя.
Легше від цього не стає.
– Ти зможеш.
Ден обертається й навіть не дивується, що голос належить Арманду.
Той дивиться йому у вічі, а тоді переводить погляд за його плече, швидко окидаючи натовп.
– Вони всі налаштовані дружелюбно, – киває він, поправляючи комір смокінга Дена.
І ця дія здається напрочуд звичною.
– Сьогодні ти для них зірка.
Моллой пам’ятав лише, як того дня його підтримували десятки людей. Як хтось зі знайомих сказав, що навіть його промова гідна «Оскара».
Пам’ятав, що саме тоді вперше не напився до стану, який міг би все зіпсувати.
Новий спогад став на своє місце.
Деніел полегшено зітхнув.
Та в голові й далі набатом било запитання, до якого Арманд ніби навмисно не підводив.
– Стривай, – тихо промовив журналіст, перш ніж Арманд устиг показати наступний епізод. – Я хочу знати, що сталося в Італії.
Він одночасно боявся і жадав відповіді.
Думки про те, хто був поруч із ним у Тоскані, якщо не Еліс, і чи справді відбувалися події, які він пам’ятав як один із найщасливіших періодів свого життя, крутилися в голові шаленою каруселлю.
Деніел досі не розплющував очей, але це не завадило йому почути, як Арманд глибоко зітхнув.
А тоді почав демонстрацію.
– Цим виноградникам понад двісті років. Можеш собі уявити? – Ден розглядає довгі коридори різних сортів винограду й усміхається.
– Є речі набагато старші, знаєш, – Арманд теж усміхається, беручи його долоню у свою й переплітаючи їхні пальці.
Італійське сонце пече шкіру журналіста, і він подумки дякує всім вищим силам за те, що воно не здатне спопелити Арманда.
– Наприклад ти? – сміється Деніел, ведучи вампіра до першого виноградного коридору. Там трохи більше затінку.
– Наприклад я, – киває Арманд. – А ти й досі заперечуєш свою любов до антикваріату.
– Скажімо так, я поціновувач унікальних експонатів, – віджартовується Моллой.
Щойно вони опиняються в затінку, подалі від поодиноких туристів, які теж наважилися гуляти виноградниками в таку спеку, Деніел притягує Арманда до себе й цілує, тихо зітхаючи від холоду його губ.
Деніел згадує всю подорож до Італії.
Нарешті правильно.
Прогулянки під сонцем.
Сієсти з келихом вина в готельному номері.
Вечірні посиденьки біля води з розмовами про вічне.
Секс.
Безліч поцілунків.
І ще більше слів кохання.
Вони були такими щасливими…
Та щойно спогад про Італію добіг кінця, на внутрішньому екрані одразу спалахнув наступний, навіть не дозволивши Денові бодай трохи побути в цьому щасті.
– Ти можеш будь-якої миті зупинити мене і сказати піти, – каже Арманд.
Його обличчя надто близько.
Денові здається, що ще ніколи він не бачив його настільки щирим.
– Ти ж знаєш, що я ніколи цього не зроблю, – журналіст скорочує останні сантиметри між ними, цілуючи вампіра посеред Богом забутого готельного номера.
Він не знав, чому був певен.
Просто знав.
Це був їхній перший поцілунок.
Вони лежать у ліжку, переплівшись кінцівками.
Їхні спітнілі тіла знесилені пристрастю, але розмова, на відміну від цієї солодкої втоми, тече у своєму неспішному ритмі.
– Твій талант може підкорити світ, mon amour, – абсолютно серйозно каже Арманд, розглядаючи обличчя Дена в теплому світлі нічника.
– Мій світ – це ти, – ніжно всміхається Деніел, залишаючи поцілунок на його плечі.
Навіть перебуваючи в цьому меморіальному трансі, Моллой відчув, як тіло пробирає озноб.
Навіть завжди холодні руки Арманда здавалися розпеченим залізом на його щоках.
Деніел більше не сумнівався у правдивості побаченого. Тепер він згадував не лише показані уривки життя, а й усе, що їм передувало або ставалося після.
Від цього ставало моторошно.
Він повільно розплющив очі.
Обличчя Арманда все ще було навпроти, але відсторонюватися вже не хотілося.
Деніел завмер, дивлячись, як сльози безупинно котяться щоками старшого вампіра.
За мить він усвідомив: долоні Арманда залишалися такими ж холодними.
Розпеченим було не залізо.
Розпеченими були його власні сльози.
Не в силах відвести погляд, Деніел на мить заплющив очі, дозволяючи новим сльозам скотитися щоками.
– За що ти так з нами, Арманде? Чому ти забрав себе у мене?
Те, що голос зривався від болю, він проігнорував.
Гордість зараз не мала жодного значення.
Тишу розрізав звук секундної стрілки старого настінного годинника.
Чомусь він здавався неприродно гучним.
Мов метроном.
Було видно, що Арманд вагається.
Та Деніел не збирався відступати.
Не зараз.
Не тоді, коли боліла не правда.
Боліло те, скільки в нього забрали.
– Закрий очі, – тихо сказав Арманд.
І все ж Ден почув злам у його голосі.
Він слухняно заплющив очі, поринаючи в новий спогад.
– Просто зроби це! – вигукує Деніел, нервово міряючи кроками кімнату.
– Ні, – очевидно, вже далеко не вперше відповідає Арманд, сидячи біля вікна й спостерігаючи за шумною вулицею.
– Усі твої слова про любов – фарс, Арманде. Суцільна брехня. Якщо ти любиш когось, ти ніколи не відмовишся провести з ним вічність.
Арманд нарешті переводить на нього погляд своїх золотих очей.
– Це прокляття, Деніеле.
– То прокляни мене, чорт тебе забирай! – вигукує Ден, жбурляючи першу-ліпшу книгу в стіну. – Ми разом тридцять років, Арманде. Я старію. Я скоро помру. Підбереш мені красиву труну, любий?
Він починає істерично сміятися.
Ця розмова відбувається не вперше.
Не вдруге.
І навіть не вдесяте.
Його дратує смертельний спокій коханого.
Але ще більше – його незмінне «ні».
– Тобі ще далеко до труни, – відповідає вампір, спостерігаючи, як Ден скидає з полиць речі, виміщаючи на них свою лють.
– Тоді я зроблю так, щоб цей момент настав швидше, – майже кричить Моллой. – Присягаюся тобі, Арманде: якщо ти цього не зробиш, щойно за тобою зачиняться двері, я розсічу собі всі судини на шиї. Не турбуйся, я безпомилково знайду місце. Там же відбитки твоїх зубів.
Він майже втрачає контроль над собою, коли помічає, що вираз обличчя Арманда змінився.
І вирішує натиснути ще сильніше.
Чомусь вважаючи, що яскравий золотий блиск у його очах – добра ознака.
– Ти знайдеш мене в калюжі власної крові, якої більше ніколи не зможеш відпити. Але буде пізно, любий…
Останнє слово він вимовляє навмисно.
За мить Арманд уже стоїть просто перед ним.
Холодні долоні лягають на його щоки.
Легкий поцілунок.
І відсторонення.
Деніел бачить, як починають тремтіти золоті очі.
А потім увесь світ занурюється в темряву.
Гучно схлипнувши, Моллой розплющив очі.
Руки Арманда все ще лежали на його щоках. Золоті райдужки – все ще навпроти.
Наче й не минуло тих двадцяти з чимось років.
Вони все ще були в тій самій квартирі.
Деніел схлипнув знову.
Потім ще раз.
І ще.
Він уже був готовий зірватися в істерику, коли Арманд турботливо провів великими пальцями по його щоках, стираючи безперервні сльози.
– Ти егоїст… – шумно вдихнув Ден, нарешті змушуючи себе заспокоїтися. – І ти повернеш мені всі спогади. До останньої секунди.
– Присягаюся, mon amour, – кивнув Арманд.
За мить він скоротив між ними відстань, ледь торкнувшись губ Деніела своїми.
Моллою не хотілося ні відсторонюватися, ні тікати.
Він просто дозволив цьому поцілунку знову зібрати докупи те, що колись було розбите його власним фаталізмом і Армандовою впертістю.
Час завмер.
Деніел зрозумів, що більше не чує метронома.
Єдиним звуком залишався синхронний танець двох сердець.
– Присягаюся, mon amour, – повторив Арманд, трохи відсторонившись. – Адже тепер у нас попереду ціла вічність.
Пакуючи речі до поїздки до Луї та Лестата, Деніел поклав до сумки славнозвісну «Одіссею».
Закусивши губу, він повільно обвів поглядом квартиру.
Стільки речей.
Стільки випадкових покупок.
Стільки дрібниць, що з’явилися в його житті в різні роки.
Цікаво, скільки з них насправді належали не лише йому.
Їм.
Вони з Армандом не припинили своїх сеансів відновлення пам’яті.
Спершу це було потрібно Деніелові.
Та поступово на перший план вийшло вже не минуле.
Вони повертали старі спогади.
І водночас створювали нові.
Спільні.
Адже тепер у них попереду ціла вічність.